Влизько Олекса

Oleksa VlyzkoНародився Олекса 4 (17) лютого 1908 року в Новгородській губернії у родині дяка-псаломщика Федора Влизька. В сім`ї було троє дітей: Олекса, Авеніра, Олександр.

 

У 1917 році родина переїхала на батьківщину діда — у село Сингаївка (нині Черкаської області).

Олекса навчався в гімназії в Лебедині й вищій початковій школі.

1922 року у сім’ї сталася трагедія. На ковзанці Авенір потрапив до ополонки. Олекса й Олександр, рятуючи брата, опинилися у крижаній воді. Авенір помер, Олександр одужав, мати врятувала Олексу від смерті, але підліток безнадійно оглух, його мова з часом стала спотвореною. Із 13 років молодший брат Олександр усюди супроводжував старшого, допомагаючи йому та підтримуючи. Деякий час у родині була злагода, але пізніше батько почав випивати та піднімати руку на дружину. Мати забрала синів і подалася до Києва. Вона влаштувалася прибиральницею у клініці, що на розі Володимирської та бульвару Шевченка. Жили у церкві, де у куточку був саморобний стіл та мішки з соломою для спання. Там і були написані перші українські поезії Олекси.

Згодом Олекса Влизько закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти.

1927 року їздив на Дніпрельстан, потім до шахтарів Донбасу, де працював родич — Іван Влизько. 1928 року подорожував Німеччиною, згодом — по нагір’ях Паміру.

Дружиною його була середня дочка онука Т. Шевченка, художника Фотія Красицького – Фотіна. Молоді жили у підвальному приміщенні відомого будинку Булгакова на вулиці Стрілецькій у Києві. Тоді, за короткий час, Олекса написав і видав 8 збірок поезій.

Олекса рано почав писати вірші: спершу російською мовою, поступово зі словником удосконалював свою українську. У літературу Влизька ввів Борис Антоненко-Давидович, надрукувавши в київському журналі «Глобус» (1925 р. — № 22) його вірш «Серце на норд». Відтоді Влизько регулярно друкується в газетах «Комсомолець України», «Культура і побут», «Літературна газета», журналах «Життя й революція», «Молодняк», «Нова громада», «Червоний шлях». Належав до літературних організацій «Молодняк» і ВУСПП.

Він — автор збірок віршів «За всіх скажу» (1927), «Поезії» (1927), «Hoch, Deutschland!» (1930), «Живу, працюю!» (1930), «Книга балад» (1930), «Рейс» (1930), «Моє ударне» (1931), «П’яний корабель» (1933), «Мій друг Дон-Жуан» (1934), книжки нарисів «Поїзди ідуть на Берлін» (1931).

У грудні 1934 року Влизько був заарештований разом із численною групою діячів української культури, серед яких були Григорій Косинка, Дмитро Фальківський, Кость Буревій, Антін, Тарас та Іван Крушельницькі, Василь Мисик, Роман Шевченко та інші.

За приналежність до міфічної контрреволюційної терористичної організації виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні 14 грудня 1934 року в Києві винесла Олексі Федоровичу Влизьку смертний вирок.

У ніч із 14-го на 15-те грудня 1934 року «вища міра соціального захисту — розстріл» поставила криваву крапку на житті таланту, який лише тільки-но розпочав свою творчу діяльність та який міг би ще розкрити всі свої грані...

Олекса Федорович Влизько був реабілітований посмертно 1958 року.

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі