Євген Дудар

Література рідного краю 6 класДудар Євген Михайлович народився 24 січня 1933 в селі Озерна Зборівського району. Закінчив Львівський університет у 1962, працював у багатьох газетах і журналах (“Перець”).

Збірки: “Прошу слова” (1967), “Вуглеводи і віники” (1968), “Операція “Сліпе око”” (1970), “Сусіди не дрімають” (1973), “Коза напрокат” (1974), “Дисертація” (1976), “Сеанс гіпнозу” (1978), “Профілактика совісті” (1981), “Шедевр за вуаллю” (1982), “Директор без портфеля” (1985), “Анфас” (1987), “Штани з Гондурасу” (1993) і інших творів.

 

 

ДРОВА РУБАЮТЬ — ТРІСКИ ЛЕТЯТЬ

 

Так. Я батько Петі Мармишкіна. З восьмого "б". Вже "а ? А-а-а. Реформа... Реорганізація...

Не встигає? А коли ж йому встигати? За два роки — три реформи. То підручники міняють. Ніби за два роки амеба перетворилася на інфузорію, а крокодил на скорпіона. Чи у парнокопитних з'явилися зябра, а в земноводних — роги. То вчителів перетасовують. То правила міняють... Мій Петя що — Ломоносов? У нього що — суперголова? Чи три голови? Як у Змія-Горинича. Одна вчить, друга спить, третя жує вареника...

Ах, двійка з фізкультури! На турніку не може підтягнутися? Через козла не перестрибнув?

Він через поріг переступити не може. У нього ноги позросталися. О восьмій годині ранку до школи вчовгує, о вісімнадцятій — вичовгає. Реформа. Всі хочуть його схопити. Про всяк випадок. Може, комісія якась... Щоб не прискіпались....

Математикові урока мало. Бо "математика зараз не та, що вчора була". Фізикові урока мало, бо "фізика — наука віку". Хімічці урока мало, бо відкрили новий елемент і закрили два старих Філологові урока мало, бо з'явилися нові літературні імена. І нові помилки у старих. Історикові урока мало, бо історія на місці не стоїть. А Петі доби мало. Він сидить на уроці, слухає про хребетних і безхребетних, а власний хребет у нього — як гумовий шланг. Перед очима в нього то жовті кола, то подушка. І він, нащадок цілого покоління атеїстів, тяжко зітхає: "Господи! Дай дотягти до канікул.. Або хоч до вечора..." До речі, Петі п'ять років втовкмачували, що він від мавпи. Тепер переконують, що він з космічної мамалиги. А про батька і матір ніхто й не згадає. І не питає, як він батькам допомагає.

Петі кажуть, що він господар планети. Вчать берегти її. А таку планету, як людське серце, забувають.

Петі нагадують, що він член суспільства. Вчать його виголошувати промови. Чужі думки з газет списувати і свої ними висловлювати. А про те, що він член сім'ї, ніхто й не заїкнеться. Хіба тоді, як школі потрібні цвяхи, фарба або цемент. Тоді кажуть:

— Петю, у тебе є тато! Виконроб на будівництві... Мовляв, дави на предка. І вчися. Тут урвати, там долатати. Може, сам колись виконробом станеш. Або директором школи... Або хоч класним керівником...

Питаєте, як я удома його виховую?

Бачите, на домашньому небосхилі Петя з'являється, як планета Меркурій. Після заходу сонця. А я — як комета Галея. Раз у певний період. І коли ми стикаємося орбітами, у нас вибух. Петя вважає, що я йому приділяю мало уваги. Я вважаю, що він проявляє мало поваги.

Крім того, у мене вдома є ще диверсант. Телевізор. Петя більше до нього тягнеться, ніж до рідного батька.. Тепер багато до телевізора тягнеться. Закон фізики — пусте до пустого...

Правда, тоді, як Петя в школі, по телевізору передають фізику, хімію, географію, астрономію... Цю передачу дивиться бабуся. Вона вже тричі стала переможницею всесоюзного телеконкурсу "Юний хімік", "Юний географ", "Юний астроном"... І тричі помолоділа... Зі своїми ровесницями організували заочний клуб юних пенсіонерів - телелюбитслів.

Чи художню літературу читає Петя?

Читає. Три сторінки за чотири місяці. Іллюша Обломов в порівнянні з моїм Петьком — титан праці. Правда, треба бути справедливим. В Іллюші Обломова не було магнітофона, радіо, кіно, дискотеки... Ну, і цього проклятого телевізора... І стількох вчителів... І стількох реформ...

Що кажете? Дрова рубають — тріски летять? Ну, бачите, для вас мій Петько — лише тріска. А для мене — таки дитина... І мені хотілося б, щоб він, окрім того, що буде освіченим, ще й був здоровим... І час від часу впізнавав хоча б матір і батька... 


 

НА СВОЮ ГОЛОВУ

Якось іду понад ставом. Дивлюсь: топиться мій директор. Я плавати не вмію. Але, не дай Боже, хтось йому колись донесе, що я пройшов мимо... І я кинувся у воду. Врятував. Правда, вискуб йому пасмо волосся. І розірвав піджак.

Наступного дня, на роботі, викликає мене:

  • Де ви проходили рятувальну службу?

Я втягнув голову у плечі:

— Ніде... Я навіть плавати не вмію...

— Якого ж ви біса тоді кидаєтесь рятувати людей? Обдер мені півголови. Знівечив костюм... Ви що? Медалі за врятування потопаючих захотіли?

— Нічого я не захотів... Бачу — ви тонете...

— Ви тонете... Рятівник знайшовся... Без вас не врятували б.

— Всяке могло статися...

  • Статися... Тільки чекаєте, щоб сталося...

Я вислизнув з кабінету.

Намагався не потрапляти директорові на очі.

 Та через якийсь час він знову мене викликав:

— Ви бачите струп на тому місці, де ви вискубли волосся? Ні? З такими рятівничками і голови можна позбутися... плавати не вміє, а лізе в воду. Йому хочеться слави... Йому хочеться, щоб про нього газети писали... Вже ось дзвонять. Медаль хочуть дати... Я б на вашому місці відмовився... Сказав би, що це помилка...

Незабаром у нашій установі було свято. Директорові вручали медаль за врятування потопаючого. Я зі сльозами на очах дякував йому, що він, ризикуючи своїм життям... Від себе. Від жінки. Від тещі. І від дітей. Які, дякуючи йому, не позбулися годувальника.


НЕНОРМАЛЬНИЙ ДЕЛЬФІН

В зоопарку з'явився новий житель. Дельфін. Для нього збудували басейн. Максимально наближений до природних умов. Дельфін вистрибував з води. Позував перед об'єктивами фотоапаратів. А потім занурювався в воду й подавав сумні звуки.

Шакали дивилися на дельфіна й гавкали:

— Дивак! У таких благах живе — і скиглить. Нам належить нити, й то ми мовчимо. А він...

Десь ополудні в басейн кидали живу рибу. Дельфін обідав. А потім занурювався в воду й жалібно нив. Вовки косували зі своєї клітки. Жадібно ковтали слину. Й вили:

— Дурень. Такі обіди, а він ще скиглить...

Мавпа зачепилася хвостом за клітку. Вп'ялася в дельфіна пильними очима. Гундосила:

  • Я й то не маю таких умов. А він ще скиглить...

Якось до басейну прийшло кілька людей. Звірі впізнали в одному з них директора зоопарку. Він розкрив папку. І доповідав найсоліднішому:

— Дельфін. Жоден дельфін у жодному зоопарку світу не має таких життєвих благ. Годуємо найкращою рибою. Створили йому мікроклімат. І чомусь невдоволений. Весь час сумує...

— Ненормальний! — сказав авторитетно найсолідніший.— Списати. Щоб не заразив весь зоопарк. А рибу віддати вовкам і шакалам.

Шакали радісно заскавуліли. Вовки завили. Мавпа тріумфально загойдалася на власному хвості. Дельфіна списали.

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі