Степан Будний

literatura ridnogo 11

 

Народився Степан Франкович Будний 23 серпня 1933 р. в с. Струсові, серед просторих полів і казкових дібров Теребовлянщини. І пізніше, уже будучи студентом університету, він напише цілу низку віршів, у яких щиро оспіває отчий край і його чесних трудівників.

Змалку Степан навчився любити рідну землю, на якій працювали його батьки, і крізь усе життя проніс це синівське почуття.

У рідному селі Степан уперше переступив поріг школи. Тут він написав свої перші вірші, які друкувалися в газеті «Червоні зорі».

Після закінчення десятирічки Степан вступив на філологічний факультет Чернівецького державного університету. Справжнє щастя випало на долю поета — щастя жити. вчитися, творити.

Навчаючись в університеті, Будний поринає в громадське і культурне життя Чернівців. Він — активний учасник наукових конференцій, тижнів поезії, на яких читав свої вірші. Часто відвідує Будний Чернівецький державний драматичний театр, музеї О. Кобилянської та Марка Черемшини. зустрічається з рідними і близькими Марка Черемшини.

І ось університет закінчено. Степанові запропонують місце в одній із чернівецьких шкіл або в редакції обласної газети. Але він відмовився, тому що хотів бути біля матері.

Спочатку Степан Будний учителював Кровинківській семирічній школі. А згодом переходить працювати у Струсівську районну газету «Червоні зорі». Одночасно викладає українську мову і літературу у вечірній школі.

І пише вірші, які посмертно вийдуть “Людина до сонця йде” (1961), “Поезії” (1972).

Помер 22 червня 1958 року від невиліковної хвороби.

Земля

Буду палко землю цілувати,

Де вітри, і сонце, і блакить.

Коли я промовлю тихо: мати!

То вона, кохана, не мовчить.

Чистою росою враз заб’ється,

До грудей колоссям припаде,

Забринить, заквітне, засміється,

Рідна і пахуча, як ніде.

І любить її не можна трошки,

Ту, що дише в серце за селом

Світло-синім вогником волошки,

Молодим гречаним молоком.

Відкривай для неї навстіж груди,

Для вітрів і гомону дібров,

Це на ній робочі чесні люди

Сіють вічно трудову любов.

А земля росте зеленим житом

І дубами у гаю шумить.

Я без неї дня не міг би жити,

А із нею – вічно буду жить.

 

                                                    *** 

Цвітуть в Тернополі сади,

Запахло серце цвітом.

І у дівчат – куди піти –

Блакиттю очі світять.

Блукає пісня в тихий час

Над озером спокійним,

І ходить пісня поміж нас –

Коханням ясномрійним.   

 

Любима дівчина в саду

Обняла вишню білу,

А я все жду,

А я все жду

Весняний і несмілий.

Віддам їй серце назавжди,

Прийду з ясним привітом.

Цвітуть в Тернополі сади,

І пахне серце цвітом.

 

Прощайте!

Не ждіть мене, друзі далекі!

За нивами, цвітом дібров.

Зелені карпатські смереки,

До вас не приїду я знов.

Між нами лягає розлука

На сотні, на тисячі літ.

У помислах тисну вам руки

І піснею шлю вам привіт.

Заціпивши зуби, уперто

Ховаю ясні почуття.

Є смерть, а, можливо, безсмертя –

У вічнім цвітінні життя.

 

Матері

Мов важкі перестиглі зерна,

Впали в землю пахучу літа.

І назад їх ніхто не поверне...

Відцвіли, відшуміли жита.

Де поділася рук твоїх сила,

Рук, що пестили землю весь час?

О, як палко її ти любила

І як зло проклинала не раз.

 

Та вона забувала образу

І тепло твоїх рук трудових,

Що не зрадили їй ані разу,

Зберігала для років нових.

Щоб у праці гарячій щоденно

Я з вітрами і сонцем дружив,

Щоб, як дар, своє серце пісенне

Я на груди землі положив.

 

                 ***

Назови моїм іменем сина

І ночами мене не чекай.

Буде темна пора горобина

І думки, як гіркий молочай.

Нахились над колискою в сумі

І про мене усе розкажи,

А свої материнськії думи

У пісенні рядки пов’яжи.

Хай росте, дозріває, як колос.

Тільки мого не відає зла,

Може, буде у нього мій голос,

Без якого ти жить не могла.

1958

 

 

 

            ***

Пройшла гроза,

Зацвів бузок

В лікарні на подвір’ю.

І знову повені думок,

І знов в життя я вірю.

В палату вранці він пливе,

Як ніжне біле чудо.

І серце б’ється знов

Живе.

І розриває груди.

І я ступаю перший крок.

Мугичуть пісню губи.

Це все бузок,

Це все бузок –

Травневе біле чудо.                                1958

                   ***

Мій старий білокамінний дім

Знов сумує в мовчанні за мною.

А весняний прокотиться грім

Небо райдугу вигне бровою.

Вийде мама моя на поріг,

Скине з пліч одинокості втому,

Скільки в світі широких доріг —

Всі до отчого стеляться дому

                     Троє

Над давнім фото нахилились двоє,

Мов з каменю - застигли і мовчать.

Десь у душі схвильовані обоє,

Не помічають, як хвилини мчать.

Один стрічає юність на порозі,

А друга – юність бачить лиш у снах,

Що десь на дальній відцвіла дорозі,

Згубилася під місяцем в лугах.

І вже туди тепер стежок немає,

Хоч відшуміла із свинцю гроза.

Вдовиним болем по щоці стікає

Непрошена сльоза.

Один підвівся: Мамо, плачеш? Що ти?

І руку він поклав їй на плече.

А третій щиро усміхався з фото,

Який обох любив так гаряче.

 

               Вдова

Що в твоїх затаїлось очах?

І що сниться тобі по ночах?

Може, згублена юність твоя?

Може, милого рідне ім’я?

А було, пам’ятаєш, було...

Лиш кудись за тумани пішло,

І дзвінкі паровозні гудки

Рвали серце твоє на шматки.

Не вернулось, згубилось, нема.

Ти сама.

Ти сама.

Ти сама.

Під Варшавою – люди в теплі.

Під Варшавою – воїн в землі.

У сусідок – веселі сини, -

Ясночолі стрункі ясени.

У сусідок – і дочки ростуть, -

Наче рожі в городі цвітуть.

А у тебе нікого нема.

Ти сама.

Ти сама.

Ти сама.

Ще я к перше, бадьора хода,

Кажуть люди: іще молода.

А у тебе звучать крізь роки

Паровозні тривожні гудки.

 

 

 

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі