Богдан Мельничук

Література рідного краю 7 клас

Мельничук Богдан Іванович народився 2 серпня 1952 року в селі Молотків Лановецького району. Закінчив школу (1969), Львівський державний універстьтет (1974).

Працював в багатьох газетах і журналах Тернопілля, де і багато друкувався ( “Вільне життя”, “Тернопіль вечірній”, “Русалка Дністровая”,  “Тернопіль”). На даний час головний редактор видавництва ТАНГУ “Економічна думка”.

Богдан Мельничук автор багатьох як поетичних, так і прозових та драматичних збірок: “Мазепа, гетьман український” (драма; 1991), “Медузи” (новели; 1997), “Пес і коралі” (новели; 1997), “Ранок. Чий” (поезії; 1998), “О, Надія!, або Греки приїхали!” (новели; 1998), “На сцені й за кулісами” (театральні бувальщини; 1998), “Вибрані новели” (1999), “Крапелини” (поезії; 1999), “Професор і бичок Бамбурка” ( новели;  2002).

Автор більше 1000 статей, нарисів, рецензій, серії книг: “Козова і околиці у спогадах емігрантів”, “Бережанщина і околиці у спогадах емігрантів”, “Заліщицька земля у спогадах емігранті”, “Збараж і околиці у спогадах емігрантів”, “Монастириська і околиці у спогадах емігрантів”, “Підволочиська земля у спогадах емігрантів”, “Теребовлянщина в спогадах емігрантів”, “Підгаєччина в спогадах емігрантів” (1992 - 1994). Співавтор багатьох краєзнавчих книг : “Тернопіль. Що? Де? Як?” (1988),  “Тарас Шевченко на Тернопільщині” (1990), “Воєнними дорогами синів Галичини. УСС на Тернопільщині” (1991), “За рідний край, за нарід свій. УГА на Тернопільщині” (1993), “Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопільщині” (1991) та багато інших.

Член Національної спілки журналістів України з 1980 року, а з 1998 Член Національної спілки письменників України. Співпрацює з “Енциклопедією сучасної України”.


 

Розчавлені вишні

 

Вишень нинішнього року зародило... Навіть старі люди такого не пам'ятають. Ягоди гронами, ніби й не вишні, а виноград.

Хата баби Явдохи — вся в тих коралях. Дем'ян, покійний її чоловік, не тільки добрим теслею був, а й, як сказав на його похороні отець Теофіл, чув душу деревини. Міг зробити все, що людині треба, — від колиски до труни. Та ще й дбав, щоб його добрих друзів — дерев — не меншало. І берізки обабіч шляху, і каштани біля школи, і новий лісок за селом - Дем'янових рук робота. Найбільше ж кохавсь у вишнях. Коли спромоглися з Явдохою на нову хату, зусебіч вишив обійстя садом. А від вулиці, обличчям до людей, — вишні. Заквітують вони навесні, й здається, що ті чисті білі вітрила захищають хату від усього злого.

Дем'яна ж від смерті не вберегли. Привалило дубом, дошки з якого планували Святославові на дачу. Захотів син, щоб у нього було не гірше, ніж у сусіда-генерала — і батько старався.

 Третє літо вишні доспівають без Дем'яна. Прийшла баба Фросина, кинула до беззубого рота кілька ягідок:

- Перестигають, Явдохо. Роби щось з ними, бо вітер обтрусить чи птахи зідзьобають.

- Нічого їм не станеться. Святослав приїде — обірве. Я йому і листа написала, і телефонувала. Накрутять з жінкою компотів, варення наварять — буде і їм, і внукам. Бо мені того всього вже не треба...

  • Як не треба, Явдохо? Посмакуєш взимі ягідкою зі слоїка, — зірвала ще одну вишеньку Фросина. — І я поласувала, ой поласувала б, якби мала що закручувати... Та не було кому вишеньок посадити

Явдоха вдала, що не зрозуміла натяку:

— Руки вже не здужають давати слоїкам раду... Та й діабет у мене, солодкого не можна... То все для нього, для сина.

— А де він тепер, Явдохо?

— Там, де й був, Фросино. — у Вінниці. Казав по телефону, що свою фірму має.

Явдоха обіперлася на вишню і випросталася. Від того стала вищою за згорблену Фросину. Поглянувши на неї зверху, продовжила:

— П'ятдесят чоловік, казав, у його фірмі працює...

— І що та фірма робить? — Фросина теж спробувала розпрямити спину, але так і не змогла. — Хати будують чи, може, щось зі. столярки рихтують, як твій Дем'ян, Царство йому Небесне...

Обоє перехрестились. Явдоха тісніше затягла вузли на темній хустині. За хвилю мовила, блукаючи поглядом десь у помережаному бісером вишень верховітті:

— Кому та столярка зараз потрібна... Казав Святослав, що дві заправки вже має...

— І то добра справа, — закивала головою Фросина. -Пам'ятаєш, який переполох був торік перед жнивами, коли не стало солярки...

Знову натякнула:

— А таки добре взимку ягідку зі слоїка... Не в усі вишень стільки...

Явдоха взялася за мітлу:

  • Мушу подвір'я домести. Може, нині приїде...

Фросина мовчки подибала до хвіртки. Наступного ранку теж із мітлою в руці Явдоха зустріла Хому Сороку. Його так прозвали, бо любив усе тягнути додому, як. сорока до гнізда. Та ще майже ніколи не змовкав, одне слово інше підштовхувало. Відразу ж біля хвіртки Хома хапонув жменю вишень, зачвиркав крізь зуби скоромовкою вперемішку з кісточками:

— Ви, бабо, і сама не гам, і комусь не дам. Он сказали би бригадирові, щоб нарвав собі вишень, бо скоро будете просити коней город орати. Та й я не відмовився б, ви ж у мене борони позичаєте. Пропадуть вишні... — блиснув червоними, як у кролика, очима і зірвав ще одну китицю.

— Не пропадуть: син приїде — зірве, — Явдоха підняла мітлу, наче гвинтівку, і спробувала відтіснити Хому 3 подвір'я. Але той зранку був теж войовничим. Дихнув на Явдоху вчорашнім перегаром:

— Ви, бабо, як звикли у школі шваброю з дітьми воювати, так і на мене в наступ ідете.

Явдоха справді з молодості до пенсії працювала в школі прибиральницею, тому не відразу й знайшла що відповісти Хомі. Махнула кілька разів мітлою попід його ногами, тоді буркнула:

— Йди своєю дорогою, не сорочи мені тут.

— А ви не прозивайтеся, бабо, — відступив сусід. — Вишень мені таки справді шкода, бо в селі вже й забули, як ваш Святославчик виглядає...

— Нічого, ось-ось приїде — згадають. Тільки дивися добре — він новою машиною буде, — Явдоха обіперлася на мітлу, як днем раніше перед Фросиною на вишню.

— Ваш син, бабо, приїде, коли рак свисне, — реготнув Хома і, смачно плямкаючи вишнями, пішов шукати, де похмелитися.

Явдоха поволі повернулася до хатніх дверей, присіла на ослінчик. Якось незвично тріпонулося серце, і вона ковтнула з горнятка води:

— От Сорока, наскреготав хтозна-що... Розтривожив тільки. Коли рак свисне...

Хіба ж міг Святослав забути, як вона і небіжчик Дем'ян останню копійчину віддавали, щоб синок вивчився, на ноги став. Хвилини вільної не мала. Вдосвіта прибере в школі, а тоді сапу в руки — і на колгоспні буряки. Все заради Святославчика. Тепер, слава Богу, він — хазяїн. Уже не пропаде. Що рідко приїздить, то таки так. Але ж справи в нього, фірма... Розуміти треба... А на вишні обіцяв бути...

Ще раз сьорбнула води. Серце втихомирилося. Всипала курям ячменю, що колись виміняла у того ж Сороки за пляшку казенної. Святославчик теж обіцяв привезти якогось корму, але де йому все в голові тримати. Знову взялася домітати подвір'я.

Ніяка інша робота не бралася до рук і наступного дня. Тільки серце калатало сильніше. Тому не встала з ослінчика, коли на подвір'я зашили дві жінки:

- Продайте нам вишень, бабцю... По десять гривень за відро даємо. Самі нарвемо, а ви матимете гроші на вугілля. У вас тих вишень он скільки. Не задарма ж хочемо, продайте...

— Не можу, жіночки. Сина виглядаю, він обірве. У нього діти...

— Дивіться, щоби взимку не змерзли без вугілля, —

Явдоха через силу піднялась їх провести, але дійшла тільки до першої вишні. Хотіла обіпертися на неї, та руки лиш ковзнули по стовбурі...

Номер телефону Святослава у Вінниці сусіди розшукали через довідкове бюро. Але слухавка озвалася лише вранці наступного дня. Якась жінка пояснила, що вона прибирає квартиру, а Святослав Дем'янович із сім'єю — на морі. Коли ж почула, що померла Святославова мама, — побігла негайно сповістити його.

Ще через день Явдоху поховали. Чекати більше не могли – літо.

На похорон Святослав не встиг. Приїхав тоді, коли люди сиділи за поминальним столом. Подвір'я було густо всипане розчавленими вишнями.


 

ЛОСЕНЯ

 

У розлогій бороді дядька Гаврила заплуталося «сонечко».

Вузлуватими засмаглими пальцями, схожими на коріння дуба, він обережно вивільнив комашину із сивоволосого невода, легенько примостив її на пальцеві, мов на п’єдесталі, й простягнув руку до відчиненого вікна автобуса. Відчувши крильцями свіже повітря, «сонечко» зникло з виду...

Коли автобус вигойдавсь із сільської вулиці на пряму дорогу, дядько задрімав, обіпершись на розкішну бороду.

— Певно, якась молодичка не давала йому спати, доторкнулася до мого плеча тітка Харитина із заднього нами з дядьком сидіння й показала на Гаврила. — міцний ого-го, все життя на природі...

Поправила зав'язану з нагоди неділі нову хустку дрібними квіточками на жовтому тлі.

Гаврило почув ті слова, розкрилив білі чайки брів, та поволі повернувся до Харитини:

— Не молодичка, сусідо, а осиротіла матір.

— Загадками балакаєте, Гавриху, — не полізла за словом у кишеню тітка. — Знаю, що ви самі мешкаєте, ще й біля лісу, та, дякувати Богові, в силі, то, може, й припросили когось до себе на ніч. А ви про якусь матір...

— Не про якусь, а про лосину. Вночі ревіла так, що не здрімнув. А вдосвіта пішов до лісу...

Пожовклий листок залетів в автобус, приліг дядькові на коліно. Він якусь мить потримав його перед очима, наче прощаючись з літом, потім випустив у вікно.

— І що там? — нетерпеливилося Харитині.

— Пішов я, значить, до лісу, — повторив Гаврило, - до того місця, звідки ревіння було чути. І бачу — стоїть лосиха під кущами, а перед нею — голова, шкіра й ніжки лосенятка. Вже не реве, тільки плаче, гейби людина. На мене навіть не зреагувала. Кого чи чого їй тепер боятися як дитини не стало. Обнюхує ті залишки, а сльози горохом на траву котяться. Я сам ледь не розплакався...Чия то зла рука піднялася па лосеня?

— Ніби не знаєш, Гавриху, хто з нашого села поміж дерев з рушницею шастає, ти ж і ліс, і людей наскрізь бачиш, — оглянувшись, притишила голос Харитина.! Він ще й не на таке здатний.

— Ти Данила Косого маєш на увазі? — дядько Гаврило заговорив, навпаки, голосніше. — Хтозна. може, й він, не впійманий — не злодій. Та скажу і тобі, Харитино, і тобі, хлопче, — повернувся до мене, — скажу напевно - матінка-природа такого не прощає. Відомстить як не тому, хто їй зло заподіяв, то дітям чи внукам його. Невинні постраждають. Ніщо лихе безкарно не минає. Ніщо! - розгладив бороду і знову схилив на неї голову. Поринув у сон або вдав, що поринув.

... До села я приїхав наступної п'ятниці. Тільки-но зійшов з вишмуляного набридливим дощем автобуса, як від церкви сумно озвалися дзвони.

— Когось ховають? — запитав я бабцю Сташку, яка нікого так і не дочекалася з автобуса.

— Данила Косого найменша померла, Русланка, Царство їй Небесне, — перехрестилася старенька. — Грибами отруїлася. Батько з лісу приніс, уся сім'я повечеряла. Двох старшеньких і батьків у лікарні врятували, а молодшенька...

Бабця затулилася рукою. Від дощу чи щоб сльозу приховати.

Моя пам'ять озвалася словами дядька Гаврила:

  • Ніщо лихе безкарно не минає! Ніщо!

Посеред тротуару розгублено нявкало геть вимокле кошеня. Я нагнувсь і пересадив його на суху землю під густим кущем бузку.

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі