Юліан Опільський - псевдонім західноукраїнського письменника Юрія Львовича Рудницького (1884 - 1937). Основна тематика його творчості - історична.

 

 

 

 

8 грудня 1884р.	Народився Ю.Опільський (сп.пр. Юрій Рудницький) в місті Тернополі (є дані, що письменник народився 8 жовтня);
1891	Сімя переїжджає до Львова;
1898	Померли батьки;
1891-1902	Навчається спочатку в польській а потім в Львівській академічній гімназіях;
1907	Закінчує Львівський університет (філософію, класичну філологію). Починає працювати вчителем у гімназії (викладає німецьку мову й історію);
1916	Видає “Підручник до науки німецької мови”;
1918	Історичний роман “Іду на вас (Історичне оповідання з часів Святослава (960-972)” і перший раз підписується псевдонімом Юліан Опільський (від назви рідного краю Опісля – місце на Тернопільщині між Золотою Липою та Стрипою);
1920	Виходить перша частина трилогії “Опирі” (“Упирі”) “В царстві золотої свободи”, друга і третя частини “Івашко” та “Чорний шлях” опубліковані в 90-х роках (роман про татаро-турецькі напади на Україну);
1922	Роман “Сумерек”, повість “Вовкулака”;
1926	Повість “Золотий Лев”;
1927	Повість “Ідоли падуть” (продовження твору “Іду на вас”);
20-30рр	Виходять твори, що присвячені історії інших країн: “Поцілунок Іштари”, “Під орлами Роми”, “Діти Ордина”;
9 лютого 1937	Помер Ю.Опільський , похований у Львові.

НА ЗОРІ

Ідоли Падуть

КНИГА І

Кривавий твій прихід сьогодні, Бальдуре! З-поза Дніпра встає, неначе пожежа від печенізької стіни, Твоє проміння, наче відблиск похоронної костриці Брунгільди, звіщає мені ніч, безпросвітну ніч — смерть! Нехай Гель проглине прокляті духи зрадників і боягузів…

Швидким рухом відкинула м’яке покривало і встала з ложа. Яскраве сяйво облило, чудове тіло двадцятикількалітньої жінки, як з рожевого мармуру. Золотисте волосся спадало буйною хвилею на її плечі. Проміння Бальдура оперізувало м’яку лінію бедер та пружні стегна. Пташка аж заходилася від щебету, якби хотіла звеличати геройську красу Рогніди.

Її глибокі, темносині очі суворо гляділи у віддаль, і тільки кармінові уста були дещо спалені гарячкою. Задумалася. «Довго не було його тут… довго! Чотири роки минуло, відколи востаннє розпрощався з нею. І як розпрощався. На молот Тора! Чому рука наймогутнішого з азів не впала тоді на голову Володимира? Він засміявся, виходячи, погладив голівку маленького Ізяслава, а до неї сказав тільки: «Я йду і швидше затужиш за мною, ніж я вернуся. Ти забула, що в мене жінок і чоловічої сили доволі…» Молот Тора не впав на його голову. Він сам, наче той молот, наче полум’я бога Льокі, пробігав переможно широкими землями свого царства. Усі подивляли його, навіть вона… Ах, чому Норми дали йому в руки меч, від якого згинув Рогволод та його сини? Єдиний герой, який переїхав крізь полум’я, що окружало непробритою стіною її серце, був її кровавим ворогом…

Вона нагадала собі, що за хвилину прийде сюди Володимир. Прийде покарати її. Здригнулася.

На майдані служба несла дров у пекарню, годувала дріб, виганяла товар. Старий дворецький її батька — Снорре молився до сходу сонця, а Володимирові ратники глумливо приглядалися здалека. Бистроока Рогніда догадалася чому: на шиї одного з них доглянула мосяжний хрестик.

— Ах, це ті, що вірують у візантійського бога!

Почула у сусідній кімнаті чоловічий голос.

— Мирославо, поклін тобі з ранком!

— Добро й тобі з приходом! — відповів мелодійний жіночий голос.

— Чи твоя княгиня вже встає?

— Ні, ще спить!

— Ти її збуди! Князя щойно не видко.

— Як-то? То князя тут нема?

У голосі дівчини звучало крайнє збентеження.

— Ми тут приготовили снідання і ждемо на поклик. Я забавляю Ізяслава, щоб не перешкодив князеві, а ти кажеш…

— Я кажу правду! Я спав із Свеном Свафарсоном у передній княжого терему, коли десь по півночі Володимир вернувся від княгині незвичаїно схвильований. Я приніс йому вина, але він кинув чарку на землю, а сам аж до ранку ходив по кімнаті. Перед хвилиною станув на порозі і гукнув: «Кличте дружину, їдемо у Вишгород, але раніше зайдемо ще до княгині». Ось чому я прийшов.

Мирослава аж у долоні сплеснула.

— Перуне, Стрибоже! Яку ж то знову бурю ви затіяли?

— Не тобі, Мирославо, судити бога та волю князяї

Голоси притихли.

Рогніда відкинула волосся на плечі. її брови стягнулися, очі засвітилися похмуро вогнем.

— Він іде сюди! — пробормотіла. — О, він найде мене!

І швидко стала надягати на себе білу сорочку та парчеву опинку. Лице змила водою, гребнем з слонової' кості стала розчісувати золотисте волосся. Коли почала його сплітати у дві коси, завагалася:

— Він любив моє волосся. Воно одне розбуджувало в нього ніжне слово, пестощі, усміх. Не заплести?.. Ха! Ха!

В її руці блиснули широкі, гострі ножиці. Довго дивилася Рогніда на відтяті коси, мовб месик на відрубану голову ворога. На землю упав увесь утрачений скарб її дівочої гордості. Бо хоч Володимир знівечив її силою, та не опанував її серця. Ці пахучі коси, символ її жіночої честі, це стяг перемоги над насилою. І вона носила його аж до цієї хвилини — хвилини смерті. А тепер нехай цей волос покаже князеві, що і в останній хвилині вона визиває його! Він же любив цей волос…

Жваво накинула на плечі синій, золотим позументом та самоцвітами обшитий плащ, всунула ноги у сині черевики грецької роботи, а на розсипані безладно кучерики наложила золоте чільце з карбункулами. Підняла ніж з землі та сховала його на грудях. Стала посередині кімнати, горда, як Фріг, що приймає у Вальгалі вибранців-валькірій.

Із тріскотом відчинилися двері і в них з’явився високий, кремезний чоловік. Не своєю поставою притягав увагу, а поглядом великих синіх очей та гарними суворими рисами. Вони нагадували лише Святополка в будові вилиці та носа. Чоло мав високе, а повні уста проявляли якусь м’якість, незнану зовсім великому батькові Володимира. Густий вус закривав частинно губи і спадав по обох боках, надаючи поваги усій поставі володаря. Виглядав щонайменше на тридцять п’ять років, на сім-вісім років більше. Мав на собі звичайний шкіряний одяг княжого ратника, легкі варязькі лати та кінчастий шолом. Тільки при поясі висів довгий важкий меч, у ручці якого червонів рубін завбільшки з лісовий горіх, та кривий східним філіграном прикрашений ніж. Обшитий багром плащ великого князя покривав зброю простого гридня-дружинника. Видко, князь вибирався в якийсь дальший похід, та ховався з цим. Увійшов, скинув з плечей плащ і склав на грудях могутні рамена, на яких виступили грубезні вузли м’язів. Рогніда склонила голову, але не віддала приземного поклону, поклону, належного володареві. Випрямилася у ввесь ріст і сміло глянула в очі Володимира. Його брови стягнулися грізно, коли заговорив до неї:

— Не віддаєш належного поклону, Рогнідо! — сказав низьким голосом, гамуючи гнів.

— Не віддаю, бо не знаю, кого вітаю, чи мужа, чи князя, чи суддю, чи… ката.

— Ах, то ти з цього боку починаєш? Накликуєш на себе мій гнів? За ніч він уже досить вигорів, наче покинене пастухами багаття. Навіщо ти докладаєш до нього дров?

Рогніда гордо підняла голову.

— У полум’ї Муспелю згине ввесь світ, боги, люди, велетні. Тільки дурень тікає від долі, тільки боягуз лякається її. Я дочка і внука вікінгів, сама викликаю її. Твій удар, це удар жорстокої долі, я жду її, бо знаю, що помста теж записана у майбутньому таємничими руками. Хто побиває безрідних, той нехай сподівається помсти від безіменних.

На Володимирі не видно було враження промови. Він тільки любувався пишною появою чудової жінки.

— Проклятий нехай буде той, хто задумав насильно добути любов жінки! — крикнув гнівно.

Піднесена рука Рогніди впала, і зачудовання відбилося на її лиці.

— Насилою ніколи… тільки силою, — відповіла мимохіть.

Князь доторкнувся віщим словом найбільш пекучої рани її серця.

— У тобі, Рогнідо, не було любові, нема її, а тепер бачу, що й ніколи не буде. Ти холодна, як скандинавські фіорди. Нема в тобі ні іскорки святого вогню, який гріє людські серця, нема!.. А є тільки впертість, мов та гранітна скала високого фієльду, мов топори твоїх предків!

Рогніда відчула, що так промовляє не князь і не суддя.

— Ні, Володимире, ні одне, ні друге! Коли ти в половецькому острозі казав убити мого батька Рогволода, я повзала біля твоїх ніг, як собака, в якої забирають щеня. Ти підняв мене, засміявся, поцілував при всіх і сказав: «Не журися, Рогнідо, не прохай, уже пізно…» Ах, і справді було запізно, але той сміх! Меч, який розтяв колись тіло Фафніра, не був такий гострий. Це ти був упертий, Володимире, ти бажав помститися за образу. Ти кажеш, що я холодна, мов крига…

— Так, ти холодна. Скільки разів я приходив до тебе і просиджував біля тебе до ранку, ти ніколи не проявила мені хоч дрібки чуття. Всі жінки приймали мене радо, як земля промені Сонця-Дажбога. Ти одна не змінилася при мені, ти одна…

Князь розняв руки, лице його почервоніло, великі темносині очі зайшли ніби мрякою.

Рогніда усміхнулася, але її усміх був справді холодний, наче крига.

— І це, Володимире, назвав ти холодом? Таке може сказати тільки чоловік, що не питається про душу своєї жінки, Будь у мене на лиці боляк, хто знає, чи я не носила б дров та води в одрину для інших красунь — твоїх рабинь. Але в дочки Рогволода є душа і багато сили… Вона піддається насиллю, а не ломиться. Погадай, що було б, якби я так уміла сховати при собі в руках ножа? Тремтиш? Ні, ти не з тих, що бояться. Ти не віриш у моїх богів. Ти, певно, запитаєш мене, чому я цього не вчинила, про що так гарно говорю. Чому? Бо я не холодна, Володимире, я не крига, а людина! Скільки разів я хотіла піддатися любовному поривові, стільки разів перед очима у кривавій мряці ввижалася мені зрубана голова Рогволода.

— Рогнідо!

— Мовчи! Я стою перед воротами Ніфльгайму і не хочу слухати твоїх залицянь. Між нами кров! Кров на твоїх руках і всюди!

Володимир зблід.

— Я не прийшов тебе карати. Я нагадав собі ту хвилину, коли збудився негайно із сну і побачив тебе з ножем над моїм ложем. І тоді здавалося мені, що коли дарую тобі життя, то заплачу за цей лиховісний вчинок молодика у полоцькому острозі. Але бачу, що помилився. Рогнідо! Між нами кров, це правда. Є така, яку пролив я, але є й така, яку ти бажала пролити. Але є ще й дитина. Забудь про богів твоєї родини. Вони, як ті привиди, яким простий тупоумний мужик дав подобу ідолів. Богів, Рогнідо, нема! Вір мені! Є сонце, грім, вода, земля, дерева, тварини, люди… Людина почитає тільки те, чим сама живе… У нас дитинка, Рогнідо! Невже ж вона не вирівняє між нами згоди?

Очі Рогніди заблищали тріумфом:

— Нема шляху через батьківську кров. Дитинка, кажеш? Не будь вона моєю, вже давно порозтягали б її собаки по острозі, але у неї не твої риси, Володимире, а Рогволода…

Князь відскочив, мов ужаленй гадюкою. Глуха лють опанувала його, та сама, яка колись находила на Святослава. Витягнув руку, щоб ухопити Рогніду за волосся та кинути її до своїх ніг, але опам’ятався.

— Де твої коси, Рогнідо? Який злочинець утяв тобі їх? — спитав хрипло.

— Де? Ось вони! Те одне, що ти справді любив у мені, і тому я їх сама відтяла…

Лютим звірем скочив до неї.

— Не бий мами, бо я тебе битиму! — закричав нагло тонкий дитячий голосок.

Впала рука Володимира.

З кута на середину кімнати вибіг русявий хлопчик з темним лицем та розпаленими від гніву оченятами. В руці держав дерев’яний меч, який зробив йому дядько Снорре.

— Ізяславе, ти відкіля тут узявся? — гримнув Володимир збентежено.

— Не забудь, Володимире, що твій син може стати моїм месником. Тому раджу тобі — убий нас обох! Тобі рідних убивати не першина!

В її голосі звучала злоба. Вона зірвала з голови золоте чільце, а золотисті кучерики розсипалися довкола її чудового личка. Занімівши, глядів на неї Володимир, наче відкрив у неї нову привабу. Не дочув навіть останньої образи. Простягнув руки до хлопчика, якби бажав його обняти, вкінці вхопив себе руками за голову і відвернувся.

— Прощай! Невдовзі почуєш про мене! — сказав тихим зламаним голосом і вийшов.

Рогніда кинулася до хлопчика, як левиця, коли рятує своє молоде з рук мисливця, і розплакалася.