Левко Крупа

Літературна рідного краю 8 клас

“Я, Крупа Левко Миколайович, народився 1 січня 1944р. (фактично, за словами матері, - 29 грудня 1943 року) в селі Велика Березовиця в родині Крупи Миколи та Емілії (дівоче прізвище - Городинська) – селян – рільників. Окрім мене батьки виховували ще двох дочок – Віру, яка стала філологом, та Лесю, яка закінчила політехнічний інститут.

Повоєнне дитинство було нелегким, але надзвичайно цікавим: пам’ятаю, як пізніми вечорами скрадливо вчащали до нашої хати якісь люди, ставили в кутку зброю, сідали за стіл та просили щось на вечерю, а йдучи у ніч, гладили мене по голові; неможливо забути, як нипали щодня разом із головою сільради енкаведисти, пробували щось випитати у мене малого, навіть гостинці тицяли, але я добре пам’ятав мамині та бабусина настанови: нічого не бачив і не чув...

...Та найбільше подобався час, коли у діда Михайла (материного батька, татів загинув під час Першої світової війни) у селі Буцневе молотили молотаркою, а я поганяв коней, що ходили по колу, крутячи привід машини. Дуже любив діда, особливо, коли він порався на пасіці та розповідав про те, як воював на італійському фронті...

...Бабуся Катерина, яка любила багато читати, вміла чудово випікати різні рогалики і тістечка...а бабуся Явдоха, яка все життя прожила вдовою, виховуючи двох дітей, змалку привчила мене до порядку та сумлінного ставлення до праці, а також поваги до людей праці. Це була невичерпна криниця селянської мудрості, невтомна трудівниця.

...У 1951 році став учнем першого класу Великоберезовицької середньої школи. Вже в школі захоплювався писанням. Десь у 3-4 класах вигадав віршовану казку про діда Гната. А коли прочитав книжку віршів П.Куліша, пробував писати “думи2, як і в нього, про історію України. У 5-6 класах знову захопився писанням, це був “роман” про однокласників, що відбилося навіть на навчанні...У школі був активним і непосидючим: грав у футбол, бігав на лижах, танцював у гуртку, грав у духовному оркестрі, займався легкою атлетикою...

У 1961 році закінчив десятирічку і після невдалих вступів у вузи Львова та Луцька почав трудовий шлях на цукрокомбінаті “Поділля”, потім вчився у Чортківській автошколі...

У 1962 році вступив на перший курс філологічного факультету Чернівецького державного університету ім.. Ю.Федьковича. як студентові філології, пощастило на добрих наставників, куратором групи був батько В.Івасюка – пан Михайло Івасюк.

Навчання довелось перервати – військова служба. Закінчив університет у 1970 році. В ці роки друкувався як житомирських газетах, так і тернопільських (“Вільне життя”, “Ровесник”).

Працював на багатьох роботах: у редакції газети “Вільне життя”, науковцем у Тернопільському краєзнавчому музеї, вчителем української мови та літератури, шкільним бібліотекарем. Із 1988 року включився у політичну боротьбу: спочатку у Товаристві української мови ім. Т.Шевченка, а потім у Русі, був делегатом чотирьох з’їздів. З 1989-91 роки редагував газету “Тернове поле”, яку друкував у Вільнюсі, був при цьому і експедитором, і розповсюджувачем. У 1990 році був обраний депутатом Верховної Ради України. У вересні 1991 очолив Тернопільський телерадіокомітет, який унаслідок реорганізації перетворився в обласну державну телерадіокомпанію.

До цього часу (1998р) видав: “Чотири струни” – поезії (1986), “Легенда Тернового поля” – драма (1990), “У дзеркалі плуга”  - поезії (1990), “Ой Морозе-Морозенку..” – драма-легенда (1991), “Три сторінки з літопису” – драми  (1993), “Міра болю” – поезії (1998).”

Левко Миколайович помер 28 грудня 2000 року.

 

Слова

Слова – суцвіття звуків...

Що за ними?

Вони –

міцне сильце, незрима сіть,

що нею в’яжем путами тісними

себе і когось – часто й силоміць.

Слова – утіха, докір, зойк розпуки...

Вони – поміж серцями віадуки,

тяжкі прокляття і пісенний цвіт.

Зерно, дерева – все існує в слові,

без нього все – ніщо!

Ніхто б не міг

шукати істини в думках, в розмові...

Люблю слова, але й боюся їх!

             ***

Цей сніг – не сніг:

замерзлі сльози неба.

Цей сміх – не сміх:

гримаса – тінь плачу.

Цей гріх – не гріх:

то Господу так треба...

Чи зміг – не зміг,

за все сповна сплачу!

 

 Хотів – не хтів,

а сталось так, як сталось.

Летів – тремтів,

а кинувся стрімглав...

З кутів кротів,

глянь, вилізло чимало.

В житті хрестів

з церков я не здирав!

Ця ніч – не ніч:

чергова зміна світла,

Ця річ – не річ,

а згуслий пил небес.

Із пліч – до пліч

зростає парість рідна;

з правіч – сторіч

витворюєм себе.

28.02.1993

                         ***

Бачу часто тільки маски – не обличчя:

доброта – поверхня, глибше – лють...

Так з роками виробилась звичка

сумніватися у всьому без жалю:

в почуттях, у товаристві, мудрих вчинках –

цвіт довіри обпалив мороз брехні...

Стала крапкою у вірші з віч росинка,

тільки серце збунтувалось: - Ні, і ні!

В підлих масках не усі обличчя,

у загалі чеснім – горстка їх!

Є поезія єднання душ велична:

сумніватися в народі ріднім – гріх!

1985р.

 

                ***

Не питай...

Не скажу про свій біль.

Співчуваєш?

Не треба – даремно!

В душу лізеш...

Навіщо тобі?

Просто –

зимно у світі і темно.

Допоможеш?

Не вірю...

То ж чим?

Без потреби тепер слово слізне.

Знаєш,

краще у скруті змовчи -

не виказуй

слабке моє місце.

1984

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі