Михайло Орест (Михайло Зеров). Сторінки біографії

Орест МихайлоМихайло Костянтинович Зеров (Орест — псевдонім) народився 27 листопада 1901 р. у Зінькові на Полтавщині, в родині педагога. Був на одинадцять років молодшим від свого брата Миколи Зерова.

 

 

М. Орест закінчив Київський інститут народної освіти, вчителював. З 1924 р. жив у Києві. Ще замолоду цікавився східною, передовсім індійською, філософією, буддизмом, що відбилося в настроях його поезії. За життя в Україні оригінальних віршів не публікував, хоча писав їх із студентських років. Двічі заарештований, був у таборах та на засланні. Під час війни потрапив у полон, опинився у Вінниці, потім у Львові, далі в таборі біженців у баварському місті Авгсбурзі.

Після війні М.Орест лишився в Німеччині, заробляв на прожиття перекладами, займався редакторською роботою, підготував до друку твори М.Зерова (брата) «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1952), «Corollarium» (1958), поезії П.Филиповича, збірник спогадів про «неокласиків» «Безсмертні» (1963).

У 1963 р. М.Орест помер у тому ж таки Авгсбурзі. Нащадків у нього не залишилося. Архів письменника зберігається у Вільній українській академії наук у Нью-Йорку.

М.Орест — автор п'яти поетичних книжок. Перша — «Луни літ» (1944) видана в «Українському видавництві» (Львів—Краків); друга — «Душа і доля» (Авгсбург, 1946); інші — «Держава слова» та «Гість і господа» (обидві — у Філадельфії, 1952). Останню, посмертну збірку «Пізні вруна» (Мюнхен, 1965).

Не менш важлива частина його спадку — переклади, які робив з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської, португальської, польської та російської мов, мав рафінований смак здебільшого при доборі творів і вишукану культуру слова. Вдавався до поезії, рідше — прози.

Дві перші збірки — «Луни літ» та «Душа і доля» — складаються переважно з віршів, писаних у тридцяті роки в Україні. В еміграції поет розмістив їх за циклами, додавши частину нових.

Третя і четверта книжки Ореста «Держава слова» та «Гість і господа» увібрали як вірші 30-х років, збережені лише в пам'яті поета і заново переписані в 40-х, так і багато нових творів.

 


Загине світ! Безумством і війною
Потоптано його найкращий цвіт;
Свариться хаос чорною рукою:
Загине світ!

О бідне, бідне серце! Безліч літ
Ти билось марне з темрявою злою
І марне в ній ростило злотний міт.

Вже бурі ринуть дикою ордою,
Ревуть і стогнуть, рвуть замки воріт.
Страшної помсти час. Повитий тьмою
Загине світ!

***

Прекрасні дні, в минулім потонулі!
Ще образ ваш не стерся, не поблід:
Іду в ліси, де мій зостався слід,
І знов мені шумлять дерева чулі.

Я бачу блискавичний біг козулі,
Таємну папороть і тихий глід,
Суниць я бачу ароматний плід
І п'ю блаженним слухом клич зозулі...

Враз барви щастя гаснуть. У пітьмі
Квадрат вікна біліє. Чорні ґрати,
В залізні двері. Тиша. Я — в тюрмі.

О духи! Я не хочу тут конати,
Я — волі син. Порвіть погубну сіть!
Я плачу, я благаю, поможіть!

 ***

Н. Г.

Як збережу твій образ? Суєту
Приносить часу біг і глушить пам’ять,
Біль родить біль, біда зове біду —
І вир шумить, виснажуючи пам’ять.

А те, що в ароматній тиші дна
Від будня і від я сховала пам’ять,
Розкриє тільки в судний день вона,
У світову вливаючися пам’ять.

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі