Микола Садовський

Микола Садовський

13 грудня виповнюється 160 років з дня народження Миколи Садовського, про якого мало сказати: великий артист. Такого артиста Україна не мала ні до, ні опісля.

 

 

 

 

 

Микола Карпович Садовський  народився  в сім’ї Тобілевичів 13 грудня 1856 у селі Кам’яно-Костувате на Херсонщині. Його батько Карпо Адамович Тобілевич викупив із кріпацтва  майбутню дружини Садовську Євдокію Зіновіївну і мав з нею шестеро дітей. Троє служили в поліції, двоє — в армії. І ще була донька. Четверо стали артистами: Микола (Садовський), Панас (Саксаганський), Марія (Садовська-Барілотті), Іван (Карпенко-Карий). Михайло й Петро зосталися в поліції, а для душі бавилися віолончеллю.

Карпо Адамович — колоритний чоловік, описаний у комедії Карпенка-Карого під іменем Мартина Борулі, — був економом по маєтках на Херсонщині та знався з батьком Троцького. А син Іван оженився з двоюрідною бабусею майбутнього кінорежисера Андрія Тарковського.

Він навчався в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках.

З початком Російсько-турецької війни прямо з училища іде на фронт добровольцем, бере участь практично у всіх найбільших битвах. Був нагороджений Георгієвським хрестом, представлений до офіцерського чину. Однак повернувшись на Єлисаветградщину зайнявся театром.

Досить часто  Микола Карпович згадував про війну, і про те, що їхньою дивізією там командував Михайло Драгомиров, що згодом став київським генерал-губернатором. Потім, бувало, щоб отримати дозвіл на спектакль, артист Садовський ішов до свого колишнього командира. Той у приватному порядку переходив на українську мову й давав дозвіл. Тобто порушував закон.

У 1881 році Садовський виходить на професійну сцену, працює спочатку в трупі М. Л. Кропивницького ("театр корифеїв"), потім у трупі М. П. Старицького. А 1888 року організував власну трупу.

У 1888 році Микола Садовський спільно з М. К. Заньковецькою очолив власну трупу. Згодом, в 1898 році ця трупа злилася з трупою Саксаганського, а в 1900 році з трупою Кропивницького.

У 1905 р. Садовський очолював театр «Руської Бесіди» у Львові. Повернувшись до Києва, Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою роботу 1906 року в Полтаві, а потім діяв аж до 1919 в Києві. Артисти київського міського театру у січні 1919 майже повним складом на чолі з Садовським переїхали до Кам’янця-Подільського.

У роки української державності Садовський працював головним уповноваженим у справах народних театрів — в червні 1919 його призначено головноуповноваженим із питань організації народних театрів для фронту і тилу на території УНР; 1920 року в Галичині, з 1921 — очолював театр «Просвіти» в Ужгороді.

З 1923 р. жив у Празі. потім — у селі Мокропсах. Наймався косити сіно за 30 крон і кухоль пива. І навчився косити так, щоб коса не тупилася. Потім йому це набридло, і він повернувся додому у 1926 році. Тут його не чекали. Він знявся у фільмі «Останній лоцман». Без дублера 73-річний дід пірнав у Дніпро. Усі злякалися, а він випірнув і крикнув: «Знімайте, трясця вашій матері!»

Помер Садовський узимку 1933 року. Похований на Байковому кладовищі. Життєпис Садовського був би надто спрощеним, коли не згадати про його кохання до великої акторки Марії Заньковецької, з якою в нього був таємний роман.

Загалом жінок у житті Садовського було кілька, усі — актриси: Марія Малиш-Федорець, Валентина Іванова, Євгенія Базилевська (яка народила йому синів Миколу та Юрка). Валентина Чаус, остання з його жінок, була на 45 років молодшою за Садовського. А справді любив лише Заньковецьку.

Коли його ховали, Марія не пішла прощатися. По дорозі на Байкове кладовище, на прохання Заньковецької процесія зробила коло, щоб пронести труну повз її будинок. Марія, старша за Миколу на два роки, тяжко хвора на серцеву недугу і туберкульоз, підійшла до вікна плакала, прощалася і все прощала. 


 

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі