Осип Маковей

literatura ridnogo 10Осип Степанович Маковей народився 23 серпня 1867 року в м. Яворові (тепер Львівської області). З 1874 до 1879 року вчився у початковій школі, а потім у Львівській гімназії.

 

 

 

 


 MakowejПеребуваючи в гімназії, О. Маковей познайомився з Іваном Франком, який підтримав перші спроби юнака, допоміг йому надрукувати на сторінках «Зорі» в 1885— 1886 роках переклади з Гейне, Овідія та власні вірші «Неділя в полі», «Заказані яблука».
У 1887 році О. Маковей вступив на філософський факультет Львівського університету. З 1893 року, після закінчення університету, розгортається журналістська діяльність О. Маковея у часописах «Діло», «Народний часопис», «Зоря»; деякий час він був редактором чернівецької газети «Буковина» (1895—-1897) і відіграв неабияку роль в активізації літературного руху на Буковині. Тоді на сторінках газети вперше з'явилися твори Ольги Кобилянської, Марка Черемшини, друкувалися твори самого О. Маковея. 
З 1899 року Маковей перейшов на педагогічну роботу — спочатку вчителював у Чернівцях та Львові, а останні роки свого життя — в Заліщиках (Тернопільщина), де і помер 21 серпня 1925 року.

Літературна спадщина О. Маковея велика і різноманітна. Він працював у різних жанрах художньої літератури, писав публіцистичні, критичні статті та наукові дослідження.

Збірки: «Поезії» (1894), повість «Залісся» (1897), збірка оповідань «Наші знайомі» (1901), «Оповідання» (1904), історична повість «Ярошенко» (1905), «Пустельник з Путні» та інші оповідання» (1909), нариси «Кроваве поле» (1921), збірка сатиричних оповідань і нарисів «Прижмуреним оком» (1923). 

 

Твори

 

ЯК ШЕВЧЕНКО ШУКАВ РОБОТИ



Був концерт в честь Шевченка, по концерті комерс в честь співаків і промовця, а по комерсі всі пішли спати, повні гарних вражень, пива, вина і т. п.
Голова партії, пан посол Л., клався спати. Заки ще поклався, глянув на бюст Шевченка, що стояв у сумерках сусідньої кімнати в куті під кімнатною пальмою, і здалося йому, що поет рушився. Коли по хвилині глянув знову, побачив ще більше диво: постамент, на котрім стояв бюст, був одягнений в довгий кожух, а за хвилину уже цілий Шевченко вийшов з кута, зняв кучму і промовив:
— Добрий вечір, пане после!
— Доброго здоров'я, пане Тарасе! Ой, як же ви мене налякали!
— Не бійтеся, добродію! Сідайте, поговоримо. Я до вас з просьбою.
— З якою?
— Знаєте, добродію, надоїло мені стояти тут у вас роками в кутку, — дайте мені яку роботу!
— Яку ж я вам роботу дам?
— Візьміть мене до редакції «Діла», все-таки на щось здамся.
— Ані гадки, пане Тарасе! Одно те, що там повно поетів, хоч і віршів уже не пишуть, не допустять вас із зависті; друге: у видавничій спілці є священики, а ви автор «Марії» — не треба вам казати. А я тепер зі св. Юром у згоді. А там крилошанин Кобилянський такого на вас понаписував, що господи! Третє: «Народний Комітет» не згодиться, бо ви не є членом національно-демократичної партії і християнські суспільники рекламують вас для себе. Четверте: не знати, чи ви опозиціоніст, бо ви писали утопії на тему, щоб усі слов'яни стали рідними братами, на тему братання з ляхами і т. п. Мій противник, Будзиновський, просто з'їв би мене, коли б я вас прийняв до партії і до редакції.
— Ну, а послом не міг би я бути?
— Годі, бо ви ані доктор, ані австрієць, ані податку не платите. Врешті, жоден наш посол не уступив би вам місця, хіба, може, посол К., що понаходив у ваших поезіях вплив Міцкєвича і немало на тім зискав, отже, може, вступився би вам з вдячності. Він уже кільканадцять літ все однаково, величає вас по всіх академіях і концертах, то, може, згодився би. Він і сьогодні величав вас Прометеем.
— Треба з ним поговорити, се якийсь добрий чоловік. Так ви не маєте нічого для мене?
— Сам не знаю, що таке для вас придумати? Може б, ви намалювали портрет секретаря «Народного Комітету», бо він моя права рука... Дещо заробите...
Пан посол, досить зажурений несподіваними відвідинами, склонив голову і ждав на відповідь Тараса, але сей мовчав. По хвилині посол глянув, але на фотелю не було вже нікого, тільки у кутку на постаменті стояв поетів бюст, як і перше.
— Що се таке? — воркнув пан посол, протираючи очі: глянув ще раз на бюст і пішов здивований у спальню. В нього привиди бувають часто.
Тимчасом пан професор і посол К. заїдав ще своїм звичаєм фігу перед спанням і глибоко зітхав по тяжкій праці. Адже він сьогодні мав промову в честь Шевченка!
Зітхав він, коли чує, хтось стукає у двері.
— Хто там?
— Тарас Шевченко.
— Се не може бути!
— Я сам! Пустіть! Прийшов подякувати вам за промову.
— Дивної В таку пізню пору! Я тяжко втомлений.
— Вибачайте, се мій день і моя ніч; пустіть, будьте ласкаві!
— Як же ж так, без візитної карточки, без нічого, не заповівшись? Хіба ви не знаєте, хто я?
— Як же ж мені не знати? Знаю. Адже ви про мене стільки писали і говорили!
Пан професор відхилив осторожно двері — перед дверима стояв справді Тарас Шевченко.
— Прошу! Сідайте! Що привело вас до мене?
— Роботи шукаю, добродію, — відповів Тарас, сідаючи. — Надоїло стояти по кутках хат без діла.
— Яку ж роботу міг би я вам найти?
— Казали мені, що ви віддаля б мені свій посольський мандат, — ви один, а більше ніхто.
— Я? Мав би мандат віддати?! Се ж як?
— Ну, так, зовсім звичайно, ви зрікаєтеся в мою користь, і я кандидую.
— Ніколи в світі, добродію! Я вас дуже шаную, але — вибачайте — мені здається, що ви не є доволі підготовлені, щоби бути, послом. Я ще з гімназії приготовлявся до того.
— Адже ви мене сьогодні на концерті назвали Прометеем!
— Ну, се інше діло! Але де ж вам послом бути? Та й на що вам се здасться? Пишіть вірші — та й годі! Адже ви не знаєте говорити по-німецьки!
— Се правда! Шкода! Ну! А коли б так ви мене зробили своїм доцентом?
— Без докторату! Без іспитів! Без дисертацій! Помилуйте, добродію, се ж у нас таке не буває...
— Ну, то хоч дозвольте мені, щоби я один курс читав п р о с в о ї в л а с н і поезії. Ви і так тепер не вчите.
— Але ж, добродію, ви не маєте до сього потрібної кваліфікації! — розсердився вже пан професор.
— Вибачайте, але я гадаю, що вже що як що, а свої власні вірші чей я розумію?
— Ні, добродію, ви їх не розумієте! Говоріть, що хочете, — се не таке легке діло, як вам здається. Тут треба глибоких, довголітніх студій, тут треба стільки попрацювати, як я, щоб вас зрозуміти і показати, звідки, що і як... Ви читали мою працю про вплив Міцкєвича на ваші поезії?
— Читав.
— Ну, і що скажете?
— Справді, треба довголітніх студій, щоби щось таке написати!
— А я ж не казав вам?
— Отже, я не розумію своїх власних поезій?
— Ні! — відповів професор твердо.
— Ну, а коли б я так у вас хотів іспит робити на вчителя гімназії!
— Се можна! Зложите перше іспит зрілості, потім запишетеся в університет на мої виклади, потім я дам вам домашню задачу, далі...
— Се ж чи не задовго потягнеться?
— А так з десять літ.
— А чи не можна б чого-небудь без іспиту дістати?
— Не знаю; розвідайте у проф. Г.
Шевченко попрощався й вийшов. За дверима вже не було чути його ходу, зник в одній хвилині; натомість у віллі професора Г. щось несамовите сталося з великим портретом Шевченка. Поет вийшов з рам і тихенько вступив у бібліотеку голосного ученого. Професор порядкував ще якісь папери у себе на столі.
— Здорові були, пане Грушівський!
— А ви хто такий? — спитав професор, поправляючи цвікер на носі.
— Адже я також Грушівський, відколи мене так Кониський назвав. Шевченко, може, чували?
— Тарас? Як же ні! Еге, еге, Тарас, просимо сідати! Чим же можу вам послужити, добродію?
— Може б, ви мені якої роботи напитали, бо скучаю дуже. От у товаристві мого імені, може б, найшлася?
— Гм, еге, не знаю, може... Се ви як гадаєте? У секціях працювати?
— Нехай і в секціях, аби робота.
— Еге, еге; але ж ви, добродію, не є дійсним членом товариства ім. Шевченка!
— Ну, то зробіть мене! Адже ж товариство й називається моїм іменем.
— Гм, воно то так, але дійсним членом ви не можете бути.
— Як же то?
— Одно те, що ви не працювали науково і в моїх «Записках» нічого не друкували; друге те, що вам би треба перше пристати до якої секції, і тільки секція по роках мала би згодитися на те, чи вас іменувати дійсним членом, чи ні. А коли б і секція згодилася, тоді ще я маю своє слово; мені йде о престиж товариства, тут і в Києві, — нам треба наукових сил, а не поетів.
Таких, що пишуть студії про поетів, великих і малих, ми приймаємо з охотою, але самих поетів нам нащо? Се ж баласт у науковім товаристві!.. Врешті, і Гнатюк є тої самої гадки...
— Он як! — замітив Тарас смутно. — А все ж товариство названо мені в честь!
— Се Інше діло! Товариство ім. Шевченка — се я, а ви тільки фірма. Еге!
— Що ж мені діяти? — зажурився Тарас, встаючи. — Вибачайте, добродію, що забрав вам хвилину часу.
— Нічого не шкодить. Моє поважання…
З тої ночі, як Шевченка отак прийняли у Львові, на його портретах і бюстах у правім кутику уст під вусом явилася легенька глумлива усмішка. Ніхто і не здогадався би, звідки вона взялася, а се йому по концерті так сталося.
1912

К.В.Д.

 

У нашім містечку найсильніша є партія К.В.Д. Вона, можна сказати, є міжнародна і програма її дуже коротка і ясна: куди вітер дує , туди хилися. З видніших українців належить до неї писар староства, учитель виділової школи, судовий возний і старшина міської поліції, котрого кличуть велично паном інспектором. До осені 1918 р. всі вони держались здалека від українців, говорили по-польськи, хрестили діти на латинську віру – і їли хліб, що заробляли тяжким трудом своєї душі.

Нараз сталося щось несподіване. Коли українці взяли  власть у свої руки, всі чотири зачали говорити по-українськи і признаватися явно до українського народу. Мало того; небавом, як кожний умів, так лаяв старих громадян-українців і називав їх хрунями, злодіями і зрадниками України. Не було іншої ради, треба було пригорнути до серця нових щирих патріотів і нагородити за ревність. Цьому підбільшили плату, тому дали кращу посаду, іншим бічне платне заняття.

Найкращим політиком між ними був без сумніву пан інспектор поліції. Він, бідолаха, тільки титул мав гарний, але як начальник над чотирма поліцаями заробляв мало. Отже, вдався о поміч до голови української прибічної ради при комісаріаті. Приніс з собою метрику на доказ, що він українець з роду. Голова пересвідчився наочно, що має діло з земляком греко-католицького обряду. Мало, правда, чував про його патріотизм, але ж давніші власті не давали українцям зросту, а тепер своїх людей мало, треба землякові помогти і придержати при громаді. Голова ради постарався, що пан інспектор дістав гарне місце в харчовій комісії.

Не минув місяць, як пан інспектор носив уже герб Галичини на грудях, а герб України на шапці, належав до виділу селянської партії, котра постала, на вічах говорив: «Товариші! Ми хлопи і робітники» - і лаяв попів та панів, а найбільше голову прибічної ради. Всякому було ясно, що пан інспектор іде з духом часу. Причім він заробляв дещо на доставі солі, а часом роздобув і деяку бочку нафти та продав її за Збруч.

Гарно жилося. Тільки жаль, що так коротко. Прийшли поляки і арештували його. Але, як добрі люде, не вивезли його у табір інтернованих, тільки подержали його з тиждень у касарні під доглядом війська і випустили. За той час пан інспектор успів показати голові польської опікуючої ради іншу метрику, котра доказувала, що він латинського обряду і поляк. Метрика була давня, ще з-перед війни, і з неї кожний справедливий чоловік міг пізнати сильний характер пана інспектора; не тепер, зі страху перед карою, тільки ще перед війною, у спокійний час, він прийняв латинський обряд і став поляком, значить, був чоловік з власним пересвідченням. На доказ цього він подав тепер про українців кілька дуже цінних інформацій, на основі котрих голову бувшої прибічної ради і ще кількох українців вивезено в безпечні місця на захід від Сяну.

Пан інспектор справив собі нову одежу і круглу шапку з польським орлом і багато добрих прислуг віддав панам дідичам, що в перших тижнях держали кермо повіту у своїх руках. З партії каведеків не виступив, - він у ній найвірніший член, хоч і з двома метриками, але з одною душею… 

Ксантипа

 

Коли о. Василь Петрів проповідав сьогодні у церкві про потребу згідливого пожиття між чоловіками і жінками, йому і на думку не приходило, що з того може вийти. Як звичайно, коли не було інтелігенції в церкві, о. Василь почував себе свободнішим в поучуванні селян , так і сьогодні, розглянувшися по церкві, він зложив свою проповідь з різних тем: почав євангелієм, зійшов на політику, на нелад у селі, на читальню, а найдовше говорив про незгоду в родинах, про бійки і сварки. Така мішанина в проповіді зовсім не відповідала краснорічивості, але подобалася селянам; о. Василеві до неї не треба було окремо приготовлятися, а успіх був, може, й кращий, як від упорядкованої науки золотоустих проповідників.

-          То, знаєте, - говорив він, - дуже давно, перед тисячами років, жив славний, мудрий грек – називався Сократ. Він нерадо сидів у хаті, тільки все ходив поміж люде і вчив їх, як мають жити. Сідав собі десь на торговиці, велика громада людей обступала його, і він починав говорити: «Се робіть, а того не робіть!» А мав він жінку Ксантипу, дуже люту бабу. Замість тішитися таким розумним чоловіком, славним на ціле місто і на цілий край, вона щодня з ним сварилася: «Чого ти хати не пильнуєш? Куди ти волочишся? Який мені пожиток з тебе? Людські жінки мають з чоловіків поміч і пораду, а я, бідна, нещаслива … з таким волоцюгою не дороблюся…» І так щодня ганьбила чоловіка, от як і тепер можна чути на селі. Але Сократ був розумний чоловік, з бабою сварки не заводив, тільки вступався їй. Звичайно, розумніший уступає. Раз у злості, по великій сварці, жінка вилляла цілу коновку води на Сократа. А він ніщо, втерся і каже: «Звичайно, по бурі дощ паде». Спокійний, як бачите, був чоловік, не злісник. Зате, знову, його жінка славна стала про свою злість: по нинішній день кожну злісну бабу називають Ксантипою.

Сей приклад був такий старий і знаний, як само ім’я і заслуги Сократа. Але в селі о. Василя про се не чували і радо слухали оповідання; багато людей навіть усміхнулося, почувши про Ксантипу і коновку води.

О. Василь докінчив проповідь і правив далі богослужіння. По богослуженні пішов додому, з’їв обід і поклався трохи подрімати. Відпочивши, пішов знову до церкви на вечерню. По вечерні вступив до читальні. За весь той час йому ані раз не прийшла на думку його ранішня проповідь. Не було про що й думати…

Тим часом перед домом читальні до о. Василя приступив сухорлявий, невеличкий, уже старий господар Матвій Соломка, голова читальні, громадський радний, член управи каси і крамниці, старший церковний брат – і ще іншими титулами можна би Соломці честь віддати, - та й з якоюсь особливою приємністю поцілував панотця в руку.

-          Що ж там, Матвію? – спитав о. Василь ласкаво. – Як здоровля ваше?

-          Дякую. От якось чоловік тягне до часу.

Але Матвій, очевидно, не про своє здоровля хотів говорити, бо зараз додав:

-          Я вам дякую, панотчику, за нинішню проповідь.

-          Що ж там такого було? Звичайна проповідь, та й годі!

-          Ей, не кажіть, панотчику!. Се так до мене і до моєї жінки як би приложити! Я Сократ, а вона Ксантипа.

Панотець усміхнувся.

-          Я вас і в гадці не мав. На проповідях я своїх парохіян не визиваю. Та й не знаю я, як ви собі там жиєте. Моя хата скраю…

-          Воно-то так, - відповів Матвій спокійно. – Хоч ви й не про мене говорили, але вийшло подібно. Дуже прикра моя стара… Терплю, кажу вам, панотчику, як той Сократ. Чи ви не маєте якої книжки про нього? Я  би собі почитав.

-          Маю, я вам дам. Є в читальні. Але я справді не про вас говорив.

-          Не журіться тим, панотчику! Адже я до вас жалю не маю. І в довшім дякую вам ще раз.

З тим оба пішли до читальні і посиділи там з людьми, що понаходили, добру годину. Матвій не згадав уже панотцеві ані словом про своє домашнє життя, але книжечку про Сократа сховав дуже обережно за пазуху.

З читальні пішов собі о. Василь додому. По дорозі знову ані думав про свою проповідь, а тим часом за ним повагом ішла Матвіїха, здорова, кремезна жінка, вистроєна по-святочному. Аж на ганку, оглянувшися, о. Василь побачив, що Матвіїха іде за ним.

- Ви до мене?

- Так! – відповіла Матвіїха, підійшла ближче, поцілувала панотця в руку і дуже важко зітхнула.

- Сідайте! Отут на лавку! Що ж там скажете?

Матвіїха не сіла, тільки сперлася о стовп і, стоячи, почала говорити дуже смутно, але з притиском:

-          Дуже мене панотець нині скривдили.

-          Хрестіться, Матвіїхо! Та чим?

-          Так мене забездурно в церкві при людях спублічити, як би я вже була не знати яка! Мені вже з п’ятдесят років, а ще жоден священик мене в церкві не ганьбив…

-          Але ж, газдине, я зовсім не про вас говорив! – боронився священик.

-          Говоріть своє! – слова Матвіїхи ставали щораз твердіші і енергійніші. – Що я иам часом свого старого штуркну, се правда. Але як же ж його і не штуркнути, і не насварити, коли він все поза хатою: як не в читальні, то в крамниці, як не в крамниці, то в касі або на раді, як не на раді, то в місті на вічу… А дома як сяде, то газети читає. Тут праця на полі пропадає, а він газети читає!

-          Не нарікайте, Матвіїхо, на свого чоловіка, бо він розумний і добрий! – спинив панотець говірливу жінку. – Самі бачите, що сили в нього небагато, а вам і без його помочі незле поводиться. Ви господиня одна з перших в селі…

-          За те мене і серце болить, - підхопила Матвіїха, - що ви мене в церкві ганьбили.

-          Але ж кажу вам, що я не про вас говорив! – боронився священик рішучо.

Матвіїха не зважала на се, бо, видко, прийшла доконче виговоритися і насваритися.

-          Називати мене в церкві Ксантипа, коли я Ксенька пишуся, так мене хрестили, так мене все кликали!.. Се правда, що я вчора на свого старого вилляла коновку води у злості, але скажіть же самі, якою мені бути? «Де-сь був?» - питаю. «У крамниці!» - каже. «Що ти там робив?» - «Рахунки, - каже, - робив, що крамниця вторгувала за тиждень». – «То ти, - кажу, - чужі маєтки зраховуєш, а твої злодії розносять!» - «Та які злодії?1 Що пропало? Кажи!»- він так. А я в злості трутила його в кут та й, як стояла під рукою коновка з водою, вилляла все на нього. Ніхто при тім не був, ніхто того не бачив, і, дивіться, не минула ніч – уже в церкві панотець говорить! Чи чував хто таке? Се, певно, та безкоста моя сусідка підглянула й донесла вам.

-          Ніхто мені, Матвіїхо, не доносив, - почав тепер панотець, усміхаючись, - я справді не знаю, чого ви від мене хочете.

-          Я хочу, аби мене панотець в церкві при людях не прозивали! Я не ніяка Ксантипа, тільки Ксенька! Я мало в землю не запалася, як слухала вас сьогодні, що ви говорили. А людям до мого Матвія засі! Я з ним шлюб брала, я  вже діти відвінувала, вільно мені зі старим поцілуватися і побитися! Що людям до того?!

-          Але, може би, ви, Матвіїхо, його не били? Одно – гріх перед богом, друге – стид перед людьми, а третє: адже в нім тільки пушка  духу, такий марний.

-          Або ж я йому їсти не даю, чи може бороню? Та й не б’ю я його так, аби покалічити, боже борони! Але ж і гірка мені година з ним. Десь у інших жінок чоловіки як чоловіки, а в мене волоцюга, що хати не тримається!

-          Адже ж Матвій не п’є, і не курить, і грошей не тратить! – боронив священик.

-          Ще би! – відозвалася Матвіїха сердито.- Ану, нехай би відважився.

-          Отже, порадьте мені, Матвіїхо, що мені зробити, аби ви не гадали, що то я про вас говорив у церкві. Може би, на другу неділю сказати, що хоч ви так зробили, як та давня Ксантипа, але се не до вас піялося?

Матвіїха застановилася.

-          Ні!- каже. – Не говоріть! Коли сього сусідка не бачила, то най воно так присхне, як та вода на моїм старім!

-          Добре, най і так буде! – відповів панотець. – А я вам ще раз кажу, що я не про вас говорив, тільки то направду була колись така Ксантипа.

-          І мала такого чоловіка, як мій Матвій! – зацікавилася Матвіїха.

-          Мала, тільки далеко мудрішого.

-          Ну коли він свого не пильнував, тільки на наймитів спускався, то мудрий він не був. Я би за нею обстала.

-          Та вже, як там хочете, обставайте і за нею.

Матвіїха значно подобріла, втерла хусткою спітніле лице, поговорила ще хвилину з панотцем і, видимо, з легшим серцем пішла додому.

Матвій сидів на приспі і читав про Сократа.

-          Чого ж ти казав, - спитала його жінка зовсім не ласкаво, - що панотець се до мене в церкві говорив? Я питалася, і він казав, що ні.

Матвій встав з приспи, подивився спокійно на жінку і, не промовивши ані слова, пішов у сад.

1912

Поезії

ХРЕСТ

І тут у горах хрест! От край проклятий!
Куди не глянеш, Бог на хресті розп'ятий.

Знання нема, а крізь безодня віри,
І всюди рабських шибениць без міри.

Землею гомонять пісні воскресні,
А люди ждуть на ласощі небесні.

Споганюють святе лице природи
Страшним кінцем Христової пригоди.

Самі ж ідуть чортівськими шляхами —
Звірюки від колиски аж до ями!

О, Христе, глянь: ті Юди та Пілати
Від Тебе ждуть небесної заплати!

Хрестом Твоїм зацитькують сумління,

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі