Емський указ: трагічна сторінка в історії української мови

Емський указ18 (30) травня 1876 року у німецькому курортному місті Емс імператор Олександр ІІ поставив свій підпис під висновками, спеціально створеної наради.

 

І ці висновки відтак набули в імперії сили закону. Формально це не було оформлено як указ, але однак до історії цей документ увійшов під назвою Емського указу, одного з найчорніших актів в історії української мови.

Цей акт було підписано російським імператором, який так само увійшов до історії як майже “ліберал” і безумовно як “реформатор”.

«Государь Император Высочайше повелеть соизволил:

1. Не допускать ввоза в пределы Империи, без особого на то разрешения Главного Управления по делам печати, каких бы то ни было книг и брошюр, издаваемых за границей на малорусском наречии;

2. Печатание и издание в Империи оригинальных произведений и переводов на том же наречии воспретить, за исключением лишь: исторических документов и памятников; произведений изящной словесности, но с тем, чтобы при печатании исторических памятников безусловно удерживалось правописание подлинников; в произведениях же изящной словесности не было допускаемо никаких отступлений от общепринятого русского правописания, и чтобы разрешение на печатание произведений изящной словесности давалось не иначе, как по рассмотрении рукописей в Главном Управлении по делам печати…

3. Воспретить также сценические представления и чтения на малорусском наречии, а равно и печатание на заковом же текста к музыкальным нотам»

Емський указ забороняв на території Російської імперії видання українською мовою оригінальних творів і перекладів. Історичні пам’ятки та художню літературу дозволялося видавати тільки зі збереженням російської орфографії. Заборонялося ввезення українських книг з-за кордону, а також театральні вистави, публічні виступи та викладання у школах українською мовою.

Українські книги мали бути вилучені з бібліотек. Під заборону потрапили навіть написані українською мовою тексти до нот.

Указ зобов’язував попечителів Київського, Харківського та Одеського навчальних округів подати списки викладачів з відомостями, чи мають вони «українофільські тенденції». Надалі викладачами у ці округи мали призначатися етнічні росіяни, а викладачі-українці підлягали працевлаштуванню у Санкт-Петербурзькому, Казанському та Оренбурзькому округах.

За шкідливий вплив та залучення до редакції неблагонадійних осіб було припинено видання часопису «Киевский телеграф». Було також закрите Київське відділення Російського географічного товариства, а члени Київської громади Михайло Драгоманов і Павло Чубинський як невиправні та небезпечні агітатори були вислані з України.

1881 року дію Емського указу було дещо пом’якшено, проте у 84-му, 92-му та 95-му роках його доповнено новими заборонами, зокрема, на видання дитячих книжок.

Фактично Емський указ утратив чинність 1905 року, хоча формально він ніколи не був скасований.

Емський указ різко змінив перебіг розвитку українства.

На середину 1870-х більшість в багатотисячному українському народництві становили прихильники еволюційного розвитку, поширення освіти, гігієни, ремесел, становлення земського самоврядування тощо.

Після указу, який унеможливив легальну просвітницьку й організаційну діяльність інтелігенції у селянському та міщанському середовищах, бо фактично заборонив українську літературну мову, частина українських народників, які гуртувалися навколо “Громад”, але не тільки навколо них, ця частина відійшла від активної діяльності, частина стала на шлях напівлегальної науково-просвітницької діяльності, а молодь здебільшого пішла у загальноросійський революційний рух, де склала його найрадикальніше крило – організацію “Народна воля”.

Після вбивства народовольцями імператора Олександра ІІ його наступник пішов на деякі поступки щодо книгодрукування, але одночасно категорично заборонив український професійний театр.

“Драматические пьесы, сцены и куплеты на малороссийском наречии, дозволенные к представлению в прежнее время драматическою цензурою, а равно и те, которые вновь будут дозволены Главным Управлением по делам печати, могут быть исполняемы на сцене, с особого каждый раз разрешения Генерал-Губернаторов, а в местностях, не подчиненных Генерал-Губернаторам, с разрешения Губернаторов…

Совершенно воспретить устройство специально малорусских театров и формирование трупп для исполнения пьес и сцен исключительно на малороссийском наречии”.

З цією забороною було пов’язано низку випадків, які сьогодні можна назвати анекдотичними, якби вони тоді не були насправді трагічними.

Як відомо, опера Миколи Аркаса “Катерина” була заборонена до виконання в Миколаєві, але дозволена у Москві, бо ж то було за межами етнографічних українських земель.

А от у цих українських етнографічних землях в Києві хор студентів Київського університету мусив виконувати пісню “Дощик, дощик крапає дрібненько” по-французьки.

Репресії проти всього українського тривали.

1881 рік – Заборона на вживання української мови у церковних проповідях.

1883 рік – Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підлеглих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь та Поділля).

1888 рік – Указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

1895 рік – Заборона на українські книжки для дітей.

1899, 1903 роки. – Заборона української мови на Археологічному з’їзді у Києві і на відкритті пам’ятника Котляревському у Полтаві.

1908 рік – Указ сенату Російської імперії про шкідливість культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию й безопасности».

1910 рік – Циркуляр прем’єра Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

1914 рік, березень – Заборона царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

1914 рік – Указ Ніколая ІІ про заборону української преси. Заборона вживати усне і друковане українське слово на окупованих росіянами Галичині та Буковині, розгром товариства “Просвіта”, знищення бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка, депортація українців до Сибіру, ув’язнення 30 тисяч галичан та буковинців у концтаборах.

До цього можна додати такий наче незначний, але дуже показовий факт, що в 1896–1900 роках Київський цензурний комітет щорічно забороняв не менше, ніж 15% українських видань, що суттєво перевищувало заборону щодо видань іншими мовами, там ця заборона стосувалася 1-2%.

Не випадковими були царські репресії проти Галичини, коли її було зайнято 1914 року російськими військами. Адже після валуєвської заборони 1863 року, а особливо після заборони емської, Галичина, яка була в складі значно ліберальнішої Австрійської імперії, стала своєрідним “українським П’ємонтом”.

Практично всі українські письменники з Наддніпрянщини друкувалися здебільшого тут. Тут існували легальні українські організації, тут міг вільно розвиватися український театр і врешті-решт, що було абсолютно немислимо, українські форми політичного життя. Невипадково чиновники дуже ретельно стежили за тим, аби заборона про перевезення українських видань з Галичини в імперію дотримувалася.

Емська заборона відіграла фатальну роль в українському житті. Невипадково М.Грушевський присвятив її роковинам статтю з промовистою назвою “Ганебної пам’яті”.

Сама наявність емської заборони є прекрасною відповіддю тим, хто й сьогодні намагається вибудовувати ідилічні схеми про благотворний вплив великоруської культури на українців. Українцям було дуже важко вижити за умов такого «благотворного» впливу.

Але навіть у тій самій царській імперії щойно було дозволено друк українських “Євангелій” у перекладі Морачевського, який був під забороною аж з 1861 року, їх було продано серед українських селян в кількості понад 125 тисяч примірників. Наклад на той час справді безпрецедентний.

Попри всі царські заборони Україна жила. І Україна прийшла до свого потужного державницького вибуху 1917 року.

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі