Тютюнник Григір

ukr lit 11…Григір (Григорій – за документами) Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. «Хата наша, батьківська й дідівська, старовинна, з плетеним бовдуром і без віконниць, стояла над шляхом, що веде з Полтави до Гадяча. Стояла при самій греблі – вся у вербах, берестах, жовтій акації та бузині» («Коріння»).

 

Зазнав усіх випробувань, що випали на долю його голодного покоління. Оскільки 1937 року було безпідставно заарештовано батька, деякий час виховувався в родині дядька, батькового брата Филимона, що на той час працював на Донбасі. Його трудовий шлях складався типово: так, як у тисяч його сільських ровесників. Після закінчення війни – навчався у Зіньківському ремісничому училищі, згодом – працював на заводі (за самовільне рішення покинути підприємство відбув чотири місяці в колонії, де зарекомендував себе найактивнішим читачем бібліотеки), потім – у колгоспі. На знак протесту проти материного бажання влаштувати особисте життя він покинув рідне село й завербувався на Донбас.

Брати ТютюнникиАрмійська служба в морфлоті Далекого Сходу (включно із навчанням у тамтешній вечірній школі) остаточно загартувала його самостійний характер: на час вступу до Харківського університету (російське відділення філфаку закінчив 1962 року) це вже була сформована молода людина, яка вміла не зраджувати своїм моральним принципам. За лишалося ще пройти складну науку обирати власні пріоритети.

Григір Тютюнник почав почав свою роботу з учителювання на Донбасі, де викладав російську мову й літературу. Та це вже за рік почало приносити невдоволення, він усе частіше почав відчувати, що час «починати щось для себе», бо через пережиття всіляких моральних утисків та приниження шкільним керівництвом («Самолюбство чи непомірно 

розвинене почуття незалежності?») з’являється «відчуття таке, немов в душі усихає самий любий серцю паросток». «Живу я так собі, – писав він. – Працюю і жду тої хвилини, коли можна залишатись з самим собою. Думок багато, особливо ночами…».

Григір не вмів підлабузнюватися, пригинатися, підлаштовуватися, служити: він – один із небагатьох, хто до останнього залишався самим собою – і в цьому вбачав своє людське призначення.

У 1963–1964 роках Григір Тютюнник працював у редакції газети «Літературна Україна» (саме там він опублікував одні з перших своїх оповідань «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито…», а також нариси, писати які, за його зізнанням, ніколи не любив). Тоді ж написав новели «Зав’язь», «Місячної ночі», «У сутінки», «Смерть кавалера», «На згарищі», «Чудасія» (надруковані у часописах «Дніпро» та «Зміна» (пізніше «Ранок»).

Згодом була робота у сценарній майстерні київської кіностудії імені О. Довженка, де Григір Тютюнник працює над літературним сценарієм за романом Григорія Тютюнника «Вир», пізніше – редакторсько-видавнича робота.

На початку 70-х років Григір Тютюнник працював у видавництві «Веселка». Серед його продукції — настільна книга-календар для дітей «Дванадцять місяців» (1974), у підборі матеріалів до якої виявився його літературний смак, мистецька вимогливість, повага до юного читача. Пише він і сам твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973), які по-новому розкрили талант письменника.

За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980p.

Маловідома фотографія з похорону

В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного».

Не будучи в змозі в усій повноті реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством.

1989р. його творчість була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі