Тичина Павло

ukr lit 5

Павло Григорович Тичина — один із найвідоміших українських поетів. 

 

 

 

 

 

0004Павло Григорович Тичина народився 27 (за іншими свідченнями — 23) січня 1891 року в селі Піски на Чернігівщині в родині0003 сільського дяка і вчителя «школи грамоти». Батько майбутнього поета, Григорій Тимофійович, не був схожий на тих дяків, які вчили дітей по селах. Він мав талант педагога. Годинами сидів маленький Павлусь на печі і слухав, як батько розповідає дітям урок. Від нього вперше дізнався хлопчик, що таке поїзд, пароплав; чому сонце велике, а зорі маленькі. Так, сидячи на печі, він читати і навчився. А ще був батько музично обдарованою людиною: мав тонкий слух і чудовий голос.

Багато казок і пісень знала мати – добра, мила Марія Василівна, яку так любив Павлусь. Вона також мала гарний голос. Вечорами збиралась сім’я, батько грав на гармонії, а всі співали.

Початкову освіту хлопчик здобув у сільській школі. Від своїх однокласників він відрізнявся музичними та вокальними здібностями, а любов до музики і художнього слова прищепила Павлусеві його учителька – Серафима Миколаївна Морачевська. Оцінивши чудовий голос і слух хлопця, вона порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова.

0005

Подальшу освіту хлопець здобував у Чернігові, де пройшли майже всі його «учнівські роки»: співав у монастирському хорі, навчався в

0006 бурсі та семінарії, навіть керував семінарським хором. Тут познайомився з Григорієм Верьовкою, який згодом став відомим композитором і керівником хору.

Мав Павло і неабиякий хист до малювання, водночас цікавився театром. Усі захоплювалися талантом Павла. Де б він не був – на

 уроках малювання які іноді проходили під його керівництвом на репетиціях оркестру чи хору – всюди був повний порядок. І так усе життя.

Початковий період творчості П. Тичини припадає на роки навчання в Чернігівській духовній семінарії. У Чернігові юний поет познайомився з Михайлом Коцюбинським, який назвав Тичину справжнім поетом.

Гортаючи сторінки дитячих поезій Павла Тичини ми ніколи не назвемо їх спадщиною, бо палають вони вічно живим полум’ям любові до рідного краю, народу, в серці з якими пройшов поет півстоліття свого життя.

Не бував ти у наших краях!

Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори...
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
Серце б’ється і б’ється в грудях...
Не бував ти у наших краях.

Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся? —
Єсть там люди — й зросли у степах,
Що не люблять, не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах... —
Не бував ти у наших краях.

Гаї шумлять

Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся-дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
Iздалеку.
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи-кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
1914

Блакить мою душу обвіяла

Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав
Добридень я світу сказав!

Струмком серед гаю як стрічечка.
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля
Добридень тобі, Україно моя!

 



 

 

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі