9 вересня 1944 року відбулося підписання Люблінської угоди «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».
Депортація українців з території сучасної Польщі (запропонована Є. Місилом).
На першому етапі (15 жовтня – 31 грудня 1944 р.) депортації носили певний відбиток добровільності. Однак польські офіційні власті одразу ж почали продукувати укази й постанови, спрямовані на те, щоб примусити українців до виселення: були закриті українські школи, церкви масово передавали римо-католикам, адміністрація комплектувалась виключно з поляків. Спочатку була помітна тенденція до зростання кількості бажаючих виїхати, проте із наближенням зими заяви на виїзд перестали поступати. Пояснюється це небажанням людей вирушати в дорогу під час зимових холодів та низькою активністю польського підпілля, яке була домінантою у “заохоченні” українців на виїзд. Найінтенсивніше проходив прийом заяв на півночі Закерзоння (хотіли виїхати до 90 % українських родин). На півдні таких майже не було. До кінця року виїхало 28589 чол.
Початок другого етапу (1 січня – 31 серпня 1945 р.) пов’язується із наступом червоної армії, що зайняла все Закерзоння – тепер виїжджали люди, чиє майно було знищене в результаті важких боїв при взятті Лупківського та Дуклянського перевалів. На півдні, де активнішою була УПА, виїхати хотіло 5-7 % населення. В середині 1945 р. подача заяв на виїзд майже припинилась – будь-які форми адміністративного тиску вже не давали наслідків. Люди слухняно йшли до війська, платили податки, посилали дітей у польські школи чи втікали в ліси.
Такий стан справ зовсім не відповідав планам як польської, так і радянської сторін – тому 11 серпня 1945 р. відбулась нарада, на якій вирішено: у Ліський, Перемишльський, Любачівський та Ярославський повіти ввести 3, 8 та 9 Дивізії Піхоти Війська Польського; повністю змінити місцеву адміністрацію з української на польську; з усіх господарств, що не виїжджали, зняти податки за цей та попередній роки; спрямувати по одному батальйону військ НКВС у кожен повіт.
Разом із введенням військ почався третій етап депортації (1 вересня – 31 лютого 1945 р.), який можна вважати повністю примусовим. Використання військ дало свої результати: виселили більшість українців Перемищини, закінчувалась депортація в Замостівському (93,6 %), Красноставському (81,5 %), Любартівському (100 %), Радзинському (100 %), Біла-Підляському (100 %), Ясловському (99,7 %), Холмському (98,4 %) та Білгорайському (88,6 %) повітах. Повільні темпи депортації в Ліському (7 %), Любачівському (31,3 %) та Сяноцькому (51,1 %) повітах пояснювались діяльністю УПА, що руйнувала комунікації, знищувала евакуаційні комісії, вступала в бої з підрозділами війська польського, вела активну контрагітацію проти виселення. Загалом під час третього етапу було переселено 81806 чол.
На кінцевому, четвертому етапі, виселення набрало форми класичної етнічної чистки, яка включала пацифікацію та палення сіл, терор проти мирних мешканців, впровадження принципу збірної відповідальності, повальні екзекуції силами регулярних підрозділів війська польського. Доведені терором військових до відчаю, селяни кидали роками нажите майно і без оформлення жодних документів цілими селами нелегально переходили радянсько-польський кордон. Українці вдавались до багатьох способів оминути депортацію: втікали в ліси чи в сусідню Словаччину, на етнічні польські терени, підкуповували польських військовиків. Всього протягом четвертого етапу було депортовано 154329 чол. Загалом під час депортації вивезли близько 482 тисяч українців.
На даному етапі можна стверджувати, що ця угода відноситься до групи – військові злочини та злочини проти людства, оскільки умови закладені в ній та методи їх виконання були примусовими.
В Тернополі, 9 вересня 2016 року, відбувся молебень, присвячений 72 річниці по підписанню Люблінської угоди від 9 вересня 1944 року «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».
Люди зібрались, щоб помолитись за тисячі тих безневинних вигнанців, що були змушені покинути свої домівки і податися в невідому далечінь, щоб більше ніколи (в переважній своїй більшості) не повернутись на рідну землю.
