Ластівка
У часи збирав князь ні ворогів полки. Ходили ратники князеві від хати до хати кликали за честь і волю свою постояти. Йдуть озброєні з домів мужі і сини. Як вчув про військовий збір син вдовиці Осташко, то просив матір, щоби пустила до герцю з ворогом.
У середу, пораненько, за військом тупіт стих, темна хмара встала, а вдовиця благала сонця і зорі, щоб син живий повернув.
Пробіг час. Одної неділі надвечір побідно вернулися полки з битви. Чекала мати сина... Виглядала і день, і два, та він не приходив. Пішла вдовиця до князя, впала єму до ніг:
- Князю великий, позволь слово мовити.
- Кажи, чесна жоно.
- Пішов з тобом син мій, Осташко, мій одинак. Без него мені так тяжко. Чому син додому не йде? Чи, може, він службу несе? Чи взяв собі за жіночку а чистім полі могилочку?
Опустив ясні очі князь і рече:
- Твій син був мужній воїн. Впав він за рідну землю героєм у битві. Лишився на вічний спокій він у степу.
- Де ж сина шукати? — вдова заголосила, — невістка нелюба, чорная могила навіки єдиного сина скорила!..
Вклонилася князю й пішла додому у гіркому плачі. У тузі вийшла на гору і просила вітра легкокрилого:
— Ой коби то крила мати, щоб на могилу до сина злітати! Навіки б я пташкою стати хотіла, то я б до сина полетіла...
І скулилася, згорбилася вдовиця з жалю. Стала вкорочуватися її постать, покрилася мохом і обросла пір'ям. А замість рук виросли крильця. Пурхнула птицею, птицею-ластівкою і зачала сина шукати. Але не знайшла могили сина. І шукає його дотепер. Летить у неспокої у рідній стороні, забігає в чужі краї І не знає втоми і спокою, так літає мама ластівкою. На полях, на дорогах і коло хати просить всіх на поміч, щоб помогли сина шукати
Про Ірву
Діялося те в сиву давнину, як головою всіх племен наших були дуліби. І єднало всіх їх одне слово. Певно, що тоді були слов'янами, та не відав ще ніхто слова такого. Кременець в той час належав дулібам. Правив у ньому мудрий сивий Старійшина. Ніхто не нарікав на неправду та безчинства. Всьому давав лад дбайливий господар. А ще була у Старійшини донька Ірва, красна, пригожа, як сонечко, і сміла, як тур. Диву давалися воїни, як бачили, що не відстає від них у походах і порівну ділить з ними радість тай горе. А як в січі один раз скинула з коней двох синів вождя нападників — поважали не гірш кревного побратима.
Одного дня, одного року облягли залізним смертним перстом місто небачені ніким полчища ворогів, що назвалися обрами. Але дивно, що не йдуть на приступ вороги. Простояли день. Палили вогнища, пекли м’ясо коняче і начебто не збиралися воювати місто.
Назавтра у ворота гримали беззбройні посли від кагана обрів. Прийняв Старійшина тих послів, як належить. Пригостив честь-честю і спитав, чого потребують.
— Наш каган добрий і милосердний. Як віддасть Старійшина дочку свою йому в жони, то не зачеплять обри міста, підуть далі з миром.
І подали свати Ірві небаченої краси хустку, ткану десь за морями. Вклонилися чесно і пішли. Назавтра обіцяли прийти по слово.
Зібралися старшини. Думу думають. Батько питає Ірву:
— Як кажеш, дочко?
Ірва понатужилась і навпіл розірвала хустку:
- Ми з прийшлими, як ті два кусені. Як вони зростуться, піду за кагана.
- Правду мовиш, — хитали головами старшини, — не по правді і негідно купувати собі волю ціною безчестя дочок.
Розлючені назавтра від'їхали слуги каганові і чимдуж погнали коні назад.
Вдосвіта почалася січа. Вдень і в сутінки літали над місток стріли. Тісно їм було в небі і стикались одна з одною, і тріщали, розліталися на кавалки. Видзвонювали мечі, свистіли списи, багряніла від крові земля і текли річки крові.
Безстрашно билися воїни-дуліби. Та хіба може хто знищити рій комарів. Один за одним падали захисники. От і лишилася лиш маленька купка на чолі з Старійшиною. А між воїнами Ірва.
Разить ворогів мечем, то стрілою, то списом. Як гарбузи котяться голови нападників! Та от похитнувся і впав Старійшина, а за ним згинули останні сміливці. Тільки Ірва стримує ворогів. Що махне мечем — десять голів котиться.
Давно пробили б її стрілами. Але наказ кагана пам'ятають — живою взяти.
Під горою за боєм слідить він і тиче пальцем:
— Глядіть но, яка краса! Жоною буде мені!
Та замість неволі вибрала Ірва смерть. Пробила собі стежку до уступу високого і кинулася в прірву.
Охнули від страху вороги і навіть не гляділи туди, де на камені біліла розпростерта дівоча постать з мечем в руці...
Кажуть, що з того місця і потік струмок, що назвали його нащадки “Ірвині сльози”. І зараз він лагідно, зате впевнено і настирливо несе свої води до багатоводної сестриці своєї Ікви.
Дівочі скелі
Скорботно стоять коло Кременця мовчазні гори. Подекуди наверх видираються камінні скелі, як білосніжні діви, що вигрівають на сонці боки.
Про одні з них, прямовисні з одного боку, повідає легенда.
По тім, як польські пани робітними руками заново укріпили замкову гору, збудувавши грубезні мури і високі башти, довго не навідувалися в той край татари. Як кажуть, добре забувається, а лихе пам'ятається. Неохоче йшли на землю кременецьку орди Частіше, ніж деінде їх тут били русини.
Але якось величезна орда, спустошуючи, випалюючи все на путі своїм, пригнала і до Кременця. Як яструби налетіли бусурмани на місто і сплюндрували все, а ясир набрали великий. На мури не дерлися, бо стріла їх ще здалека велика пальба. Та і нащо гинути дурно, як добра набрали стільки, щоби довезли тільки. Ясир вони між собою поділили. Осібно дівчат-красунь для гарему ханського випхали на стрімкі скелі, де зв'язали довгими косами докупи.
Ридма ридають красуні від згадки за завтрашній день, за ту наругу, яку мають стерпіти. Стерпли руки зв'язані, а не рухнешся, бо подруги плачуть, коси тримають міцно всіх. Не чекали дівчата ні від кого визволення. Бо брати, батьки і кохані зв'язані і в кайданах лежали в долині. Мокріли сорочки вишиті від сліз дівочих, а ради не було
Ординці палили на схилі вогнища, гризли конину і нагло розглядали полонянок. Тільки облизувалися собаки, а не чіпали. Бо суворо наказав мурза берегти той квіт для великого хама.
Як найшла темна ніч і поснули вартові, вчули дівчата шепіт гарячий. Впізнали Олену, дочку купецьку, красуню найпершу:
—Дівоньки милі, чи поїла нас мати молоком на те, щоб віддались на глум татарам брудним? Чи сонце шанувало наші білі личка на те, щоб погані цілували їх? Чи не давали ми клятви коханим своїм на вірність до смерті?
У відповідь шепіт:
- Правду мовиш, сестронько.
- Подруженьки вірненькі, наші кохані і рідні там, в долині Одні пов'язані ремінцями, другі — в кайданах, треті — заснули навік. Визволити нас нема кому, дива не станеться.
Вмовкла Олена. Мовчали і дівчата. Всі зрозуміли, що йдеться про смерть.
По часі видихнули разом:
— Згода! То умремо вірними слову дівочому.
А місяць золотив русі коси дівочі, заглядав в сині очі, цілував несміливо. Не противились тому красуні, бо ті поцілунки були їх останніми пестощами.
Та враз Місяць здригнувся, бо вичитав в очах дівчат якийсь страшний задум. Від жаху сховався на мить за чорною хмарою.
Тої миті вистачило красуням-дівчатам, щоб досунутися до прірви. Зірвалася одна, повисла на косах, і потягнула в чорну пащу ночі всіх.
Страшний крик сполохав бусурманів, розбудив охорону замку. Ніч озвалася од того крику гуком пострілів.
Але відповіді не було, тай не буде довіку.
Скам'яніли татари, як вгледіли на камінні, посрібленому місяцем, розпостерті дівочі тіла і втікали звідти, як чорт від ладану...
З того часу називають ті скелі Дівочими. Кажуть, що на Івана Купала, як зірве хто папороть в лісі та вибіжить з нею на ті скелі, то побачить тих дівчат живими і вибере, яку сам схоче, собі за дружину. А вже вірнішої за неї не буде на світі.
Золота Липа
Називалася колись наша річка Липа. Бо така вже була чиста, таку мала добру і смачну воду, що ніби настояна на липовому цвіті. Всяку хворобу лічила і людей поїла. А випрана у Липі сорочка світилася такою білизною, що аж очі разила.
У Бережанах колись жили пани Синявські. Вони заклали тут палац, що донині ще стоїть на березі річки. Дуже були скупі ті пани. Народ обдирали, як липку. Все оте багатство осідало золотом в замкових льохах.
Але, як кажуть, до часу дзбанок воду носить. Так сталося і з панським золотом.
Одного року навесні налетіли на місто татари. Люди повтікали у ліси, а пани недовго замок боронили і ворота відчинили. Пан Синявський відкупився золотом. Люди повідали, що татари цілий день ті гроші рахували і мішки на віз складали. А як поскладали, то замок ще пограбували і додому втікали.
Але не так сталося, як сподівалося. Бо як виїхали вони із палацу до лісу, як вдарили на них опришки. Яких порізали, а які повтікали. А татарський мурза з одним возом взявся навтіки. Він втікати, а хлопці за ним. Заїхав мурза на місток через Липу, а він бух, і в воду. Бо підрізали його опришки, щоб хто не змотався. Булькнули панські гроші в Липу.
...Ще довгі роки то тут, то там виливали люди з річки золото. Від того і річку назвали Золотою Липою.
Про скарби
Коло Макстмівки, там, де Медобори вгнулися під вагою лісів, води і боліт, та покраялися на численні хребетний, в ярах глибоких, порослих очеретом і затягнутим болотяним зіллям, світять очицями два озерця.
Одне з них звуть Золотим, друге, що оддалік, — Срібним. Повідають старі люди про ті озера так..
Затрясли штаньми пани польські, як но вчули, що Максима козаки підходять. Як на вогонь зачали збиратися на втіки. А вдосвіта, як з-за лісу полки виступали, пани фірами тяжкими в другий бік втікали. Чорним шляхом прокуреним, попід Медобори, гнали коні пани-ляхи, за доли, за гори. Тікали до Збаража і везли з собою срібло-золото.
До козацького полковника Чорноти сокіл підлітає і - на плечі з розгону сідає.
Показав сокіл полковнику на круків над лісом і дійшов той, і кинув в той бік списом. А вже полк кінний закурів степом, аж земля застогнала.
Над козаками соколи витають, а над ляхами круки кружляють. Витягнулася колона на лісовій доріжці, як довга гадюка. А голова тої гадюки зі золота чистого, а середина з кришталю і каменів дорогих, а хвіст зі срібла кований.
Шумів ліс обурливо старечо, але на всяк випадок підтикав ногавиці - віти високо.
Зате молодняк стрункий, кущі кострубаті лізли сміло, просто в пащу. То за рукав хапнуть, то шмагнуть по лицю, то ляжуть під ноги. Гинули самі під обруччям коліс, зате затримували ворогів і не одному закривавили лице і очі. .
А вже соколи притиснули круків до землі, а вже козаки мнуть заслін жовнірський. Вчули пани пальбу гучну і дзенькіт сталевий шабльовий. Кляли на чім світ козаків, але мусили скоритися — загуділи вози зі сріблом на дно лісового озера.
Зачудовані козаки спинились коло води напоїти коней спраглих. Озеро вигравало сніжно-білим блиском проти сонця. А як морди коней вдарили о воду — заграла вона срібними струнами. Полинув відгомін нечувакий. Срібне озеро — стало...
А гадюка безхвоста все звивається далі. І як зоглянулись пани і зобачили, що соколи знов налітають на круків, і як пір'я чорне закружляло вгорі, встеляючи дерева пухом, пани збирали скрині ковані з нагинанням золоченим і кришталем та уборами дорогими і перегородили; дорогу завалом. Та що та неміч козацтву. Перемахнули як один через ті перепони і вже вгризлися в стрій возів і різали та кололи, що попадало під руки.
Заснули навіки, в болоті численні ляхи, заюшені кров'ю коні ржуть перелякано і несуться очманіло на другі вози. В небі соколи добивають круків, а на землі козаки кінчають з панами.
Але голова гадюки ще жила. Зібралися ляхи в кулак і заслонили золото від козаків шаблями і кулями. Заки козаки збиралися до останнього бою, підігнали форналі вози до другого озера і топили їх у воді разом з конями. Не один пішов на дно з возом і кіньми, бо напирали ззаду другі. Доки козаки обрубували крила летючим драгунам, а панству давали вічний спокій серед лісу і втихомирювали писк і крик панянок та дітей — все було скінчено.
Навіть бульки вже не йшли з дна. Тільки перемішаний копитами і порізаний колесами беріг розказав про кончину золотого скарбу.
І враз, як місяць викотився на небо, заграло озеро жалібно-величаво. Звуками золотими розсипалася вода і замерехтівся навколо жовтогарячим відблиском світ.
Пару сміливців кинулися у воду 3 довгими тростинами - дихавками. Скільки не чекали їх побратими, не гукали, ті так і не виринули з води. А озеро грало, моргало-переморгувало хитро, співало-виспівувало на золотих цимбалах.
Золоте озеро...
Та козаки і не шукали довго того скарбу. Як спробували дістати дна тичками довгими і щось замалим їх не втягнуло за ними у воду, плюнули і погнали до току панство недобите.
А круки чорні поховалися під гіллям сухих дерев, як шуміли над ними крильми соколи...
...Не один ще сміляк пішов на той світ, як брався шукати срібло-золото в озерах лісових.
Ніхто не знав, що скарб заворожений. Нечистим, якому панство записало по смерті свої душі.
На той раз йому вдалася хитрість легко. І душі забрав панські, бо помогли в тому козаки, і по скарби ніхто не приходив — всі ляхи вигинули до пня. А щоб озеро не світилося, борсався Нечистий в болоті, як старий кнур і замулив все скоро.
Панство загинуло, Нечистий здох, а люд живе. І живе з ним легенда про скарбизолотогоіСрібногоозера.
Печери закоханих
Жив у селі Кривче польський пан. А замок його стояв на високій горі і пан був дуже багатий і гоноровий. На всю округу славився своїми мисливськими угіддями, а ще дочкою Регіною. Навіть з Кракова і німецьких земель приїжджали пани добитися її руки.
А Регіна злюбилася з молоденьким Пастухом. Той пастух пас на горах панські отари і дуже красно грав на сопілці. Чи то врода хлопця зачарувала дівку, чи сопілка, того вже ніхто не знає.
Змовилися якось молодята і повтікали до печер, щоб сховатися від панського гніву. Скількись там вони були – ніхто не знає, а прийшов час, що не було вже чого їсти. Вийшов пастух з печери, а тут його і зв'язали панські посіпаки.
— Де Регіна? — волав пан. — Веди до неї, бо закаменую!
Били хлопця, як водили по печерах, але він мовчав. Хтів він чи не хтів, а завели його до того місця, де в печері ховалася Регіна.
— Далі не підемо, бо пропадемо, — відказали панські слуги. — Далі вже печера Чугайстера... Пропадемо всі...
Як не кричав пан, але нічого не добився. Ніхто ані руш далі.
- Кажи, здрайцю, де дочка! — лементував пан, тай бив хлопця і товк ногами.
- Вона тута, — змігся хлопець.
- Де?
- Тута, — і пастух показав на своє серце.
- Бий лайдака! — кричав пан — Він мусить сказати, бо я його вкаменую.
Чи то в таку хвилю сказав він ті слова, чи так мало статися, а вріс той пастух в камінь.
В ту хвилю почули дівочий крик і вгледіли Регіну, що ховалася за виступом. Ніхто не змігся і з місця рушити. А дівчина також застигла каменем з розпущеним волоссям і рукою, простягнутою до коханого.
Ніхто не знає, як то було далі але тої ночі згорів панський палац, а пан десь втік
А в Кривченських печерах гам і нині покажуть ту печеру. Є тут і голова пастуха з сопілкою, і постать Регіни, що вросла в камінну брилу. А те, кажуть, що в літні ночі у тій печері чути голос сопілки.
Де взялися дикі голуби?
Не десь в чужих краях то було, а в нас. Чи то на Збручі, чи то на Дністрі плавали білі лебедики.
Ґелґотіли по-людськи про двох сизих голубків, що вуркотіли на пару.
Сховався один молодець у вербниках і вчув ту потаємну розмову лебедів...
...Не вчора те було і не нині. Не виділи того і прадіди наші Але від батька до сина, від матері до дочки передається оповідь про диких голубків.
А хто хоче, най слухає! А байдужий най пустить коло вух і лапає мух!
Бідні сизенькі голуб’ята, сироти нещасні. Вами покинуті і забуті. Ні тобі вигляду пишного, ані голосу порядного. Но, воркують і воркують.
Слухайте, діти, вчіться розуму і добра. Бо люди — то мудра істота, а тому гріхи одної людини завше віддають горем на потомстві.
Повідаю, як було, як сам чув.
Жили колись парою чоловік з жінкою. Мали двох діточок, як квіточок. Щаслива була родина. А до часу...
...Прийшла, до хати біда. Захорувала і за тиждень відійшла жінка. Горював чоловік, доки сам не помер. Дітей-сиротинок забрав дідо, мамин тато.
По часі продав синову хату і перейшов у прийми до сусіди-вдовиці. А в тої - вдовиці стіжки і копиці, хліви і комори, ще й повні обори. Все у неї було, але серця не мала. Захотіла приєднати сусідське обійстя і купила через чужих людей.
Дід ще був моложавий, то вона його сподобала, а діти чужі — як більмо на оці.
Сичить щодень як гадюка на старого. Байстрюками сиріт обзиває, з хати виганяє. Скавуліла з рання до світання. І таки на скавуліла. Подався дід і душею, і тілом. Людина — не камінь
— Заведи до лісу і лиши. Хтось знайде, а нам - спокій ...І так щодня...
Не витримав. Сплакнув і... повів
Як же то діти щебетали в тому зеленому царстві. Як тулилися до дідових рук від щастя побути з ним без мачухи. Зайшли отак в гущавину, в яругу глибоку. Смеркалося. Позимніло. А дід мовчить, думає. Діти померзли, плачуть, сіпають його за рукави.
—Ви тута посидьте а я наберу мідяк і запалимо вогонь.
Пішов.
А діти затаїлися в гущавнику, як пташенята. І лишень часом:
— Діду! Дід-ку-у!
А діда нема... Тай не буде вже.
Гукали діти, гукали, по ямі блукали, і рученятами, як крильцями розкидали... Задубіли.
Надибала тих сиріт темна Ніч.
Махнула широким рукавом і... вкрилися води сизим пір'ячком.
Махнула другим — злинули сироти в небо пташенятами.
Сидять собі на гілці, туляться до купки, гріються і час від часу кличуть:
- Діду! Дід-ку-у! ,
Донині залітають дикі голуби на кожне подвір’я, шукають свого діда:
- Діду! Дід-ку-у!