Серед історичних міст України  Батурин займає особливе місце. Менше ніж за півстоліття, пройшовши шлях від фортеці-форпосту на кордоні Речі Посполитої до столиці українських гетьманів, Батурин за декілька діб загинув від рук московського війська.

Але все з початку. Батурин  побудовано на берегах річки Сейм.  У добу Гетьманщини він ділився на 13 районів – невеличких хуторів. При в’їзді в це невеличке містечко можна побачити палацово-парковий ансамбль К.Г. Розумовського, що був останнім гетьманом України. Він у 1799 році розпочав будівництво, для цього запросив відомого архітектора Чарльза Камерона. Це була триповерхова будівля, що дійшла до наших днів. В той час  він знаходився у прекрасному парку, але, на жаль, сам парк не зберігся. У 1803 році Кирило Розумовський помирає. Жоден з його нащадків так і не живе в Батурині.

У 1824 році великої шкоди палацу завдала пожежа – був знищений весь інтер’єр. В 1911 році було проведено першу реставрацію його нащадком Камілом Розумовським, яка так і не була завершена. У 1923 році знову пожежа, і аж до початку 2000-их років ним ніхто не займався. У 2008 році після декількох років інтенсивної роботи для туристів відкрилася ще одна пам’ятка нашого славного історичного минулого.

 Палац К.Розумовського

Також у Батурині був палац гетьмана Івана Мазепи, який не зберігся. Він зруйнований на початку XVIII ст. і ще довгих два століття нагадував людям своїми залишками про колишню славу його власника. Під час досліджень, що проводяться тут регулярно, було знайдено фрагменти кераміки, кахлів, цегли, побутові речі. Всі ці матеріали зберігаються у фондах Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».

Пройшовши трішки далі, можна потрапити до мальовничого парку «Кочубеївський» - пам’ятки садово-паркового мистецтва XVII ст., що був створений на місці природної діброви. Ця місцина пов’язана з Василем Кочубеєм (1640-1708 рр.), що був третьою особою в Україні після гетьмана, себто був Генеральним суддею, а в разі відсутності гетьмана – наказний гетьман. В сім’ї Кочубеїв було семеро дітей (2 – хлопців, 5 – дівчат, однією з яких була славнозвісна Мотря, хресним татом в нею був сам Іван Мазепа). Є різноманітні історії пов'язані з цими історичними постатями. Одні стверджують, що гетьман щиро кохав свою похресницю, тому що на той час дружина вже померла і діти також помирають в дитинстві. Інші дослідники стверджують, що їх поєднувала лише спільність проживання в Батурині. Як би там не було, але історія розвивалась драматично, Василь Кочубей, під тиском дружини, разом з полковником Іваном Іскрою, пише донос на гетьмана. Спроба ця виявилась невдалою – цар наказав стратити обох, що і сталося 14 липня 1708 року.

Доля Мотрі оповита легендами: за одними, вона все своє подальше життя провела у монастирі, за іншими, вийшла заміж за В. Чуйкевича і прожила довге життя.

До наших днів зберігся будинок Генерального судді, в якому вміщено цікаві експозиції.

 Будинок Генерального судді

Центральною окрасою міста на сьогодні є Батуринська фортеця. З нею пов’язано велику кількість історичних подій, про які можна прочитати в підручниках історії.

Центр міста

Іван Мазепа за час свого гетьманування мріяв позбутися принизливого рабського статусу московського прислужника. Така нагода трапилася під час Північної війни (1700-1721рр.), коли український гетьман укладає угоду з шведським королем Карлом XII, який мав виступити гарантом незалежності України. У 1708 році, коли Мазепа з однодумцями переходить на бік швецького короля, то Петро I віддає наказ О. Меньшикову будь-що захопити столицю Гетьманщини – Батурин.

Фортеця була надзвичайно добре укріплена, військова залога нараховувала більше як 7 тис. козаків, у столиці знаходилися стратегічні запаси продовольства, пороху.

31 жовтня московське військо, в кількості 14-и драгунських полків підійшло до мурів Батурина.  Бій тривав весь день, Меншиков змушений був відступити, але, як це не парадоксально, вночі до нього прибув посланець (українець) від полковника І. Носа (також українця) і розповів про таємний хід.

Ранком 2 листопада 1708 року російське військо, пробравшись таємним ходом, напало з обох сторін і завершили навальний наступ.

 Фортеця 

Про цю трагедію можна прочитати у книжці  «Батурин: історія в пам’ятках»

«Спалені або поруйновані п’ять батуринських церков виразно говорять про те, що у них на якийсь час знаходили прихисток оборонці, але озлоблені стрільці не спинялися навіть перед православними святинями – розбивали двері, закидали у розбиті вікна смолоскипи. Особливо вони полювали за сердюками, більшість з яких була безжально винищена. Драгуни з ненавистю накидалися на беззахисних і беззбройних стариків, жінок, дітей. Їм рубали голови, кололи груди.

О. Меншиков вирішив сповна проявити свій набутий хист ката і з насолодою поглумився над усіма, хто не виявив поваги до його особи. Захоплений кривавим видовищем, діями своїх підлеглих, він звелів нашвидкуруч збудувати шибеницю і принести з палацу портрет І. Мазепи, який “повісили… посеред города Батурина…” Далі “Меншиков звелів прив’язати до дощок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейм, щоб вони подали звістку іншим про загибель Батурина”, – про це писав шведський історик Фріксель. Інші козацькі ватажки Дмитро Чечель, Дмитро Нестеренко, смертельно поранений Фрідріх Кенігсек були схоплені і відвезені до Глухова, а там страчені. Задовольнивши свої низькі інстинкти, втішившись стратами та муками переможених, Меншиков віддав місто на грабіж. П’яні солдати, в першу чергу, кинулися грабувати храми, в яких було багато золотої атрибутики. Знімалися з кріплень гармати і вантажилися на вози, найбільші та найтяжчі з них знищували на місці. Їх частини, розкидані вибухами по місту, знаходили і в ХХ ст. Все ж інше – палаци, будинки канцелярії та міщан, магазини піддавалися вогню. Так столиця української держави, місто європейського зразка за жахливу листопадову ніч перетворилася на згарище та суцільне кладовище.

Микола Данченко «Меншиков у Батурині, або Батуринські яблука»

В батуринській різні загинуло понад 14 тисяч людей різного віку і статі.