Народився Степан Франкович Будний 23 серпня 1933 р. в с. Струсові, серед просторих полів і казкових дібров Теребовлянщини. І пізніше, уже будучи студентом університету, він напише цілу низку віршів, у яких щиро оспіває отчий край і його чесних трудівників.
Змалку Степан навчився любити рідну землю, на якій працювали його батьки, і крізь усе життя проніс це синівське почуття.
У рідному селі Степан уперше переступив поріг школи. Тут він написав свої перші вірші, які друкувалися в газеті «Червоні зорі».
Після закінчення десятирічки Степан вступив на філологічний факультет Чернівецького державного університету. Справжнє щастя випало на долю поета — щастя жити. вчитися, творити.
Навчаючись в університеті, Будний поринає в громадське і культурне життя Чернівців. Він — активний учасник наукових конференцій, тижнів поезії, на яких читав свої вірші. Часто відвідує Будний Чернівецький державний драматичний театр, музеї О. Кобилянської та Марка Черемшини. зустрічається з рідними і близькими Марка Черемшини.
І ось університет закінчено. Степанові запропонують місце в одній із чернівецьких шкіл або в редакції обласної газети. Але він відмовився, тому що хотів бути біля матері.
Спочатку Степан Будний учителював Кровинківській семирічній школі. А згодом переходить працювати у Струсівську районну газету «Червоні зорі». Одночасно викладає українську мову і літературу у вечірній школі.
І пише вірші, які посмертно вийдуть “Людина до сонця йде” (1961), “Поезії” (1972).
Помер 22 червня 1958 року від невиліковної хвороби.
Земля |
|
Буду палко землю цілувати, Де вітри, і сонце, і блакить. Коли я промовлю тихо: мати! То вона, кохана, не мовчить. Чистою росою враз заб’ється, До грудей колоссям припаде, Забринить, заквітне, засміється, Рідна і пахуча, як ніде. І любить її не можна трошки, Ту, що дише в серце за селом |
Світло-синім вогником волошки, Молодим гречаним молоком. Відкривай для неї навстіж груди, Для вітрів і гомону дібров, Це на ній робочі чесні люди Сіють вічно трудову любов. А земля росте зеленим житом І дубами у гаю шумить. Я без неї дня не міг би жити, А із нею – вічно буду жить. |
*** |
||||
Цвітуть в Тернополі сади, Запахло серце цвітом. І у дівчат – куди піти – Блакиттю очі світять. Блукає пісня в тихий час Над озером спокійним, І ходить пісня поміж нас – Коханням ясномрійним.
|
Любима дівчина в саду Обняла вишню білу, А я все жду, А я все жду Весняний і несмілий. Віддам їй серце назавжди, Прийду з ясним привітом. Цвітуть в Тернополі сади, І пахне серце цвітом. |
|||
Прощайте! |
||||
Не ждіть мене, друзі далекі! За нивами, цвітом дібров. Зелені карпатські смереки, До вас не приїду я знов. Між нами лягає розлука На сотні, на тисячі літ. |
У помислах тисну вам руки І піснею шлю вам привіт. Заціпивши зуби, уперто Ховаю ясні почуття. Є смерть, а, можливо, безсмертя – У вічнім цвітінні життя. |
|||
Матері |
||||
Мов важкі перестиглі зерна, Впали в землю пахучу літа. І назад їх ніхто не поверне... Відцвіли, відшуміли жита.
Де поділася рук твоїх сила, Рук, що пестили землю весь час? О, як палко її ти любила І як зло проклинала не раз.
|
Та вона забувала образу І тепло твоїх рук трудових, Що не зрадили їй ані разу, Зберігала для років нових.
Щоб у праці гарячій щоденно Я з вітрами і сонцем дружив, Щоб, як дар, своє серце пісенне Я на груди землі положив.
|
|||
***Назови моїм іменем сина І ночами мене не чекай. Буде темна пора горобина І думки, як гіркий молочай. Нахились над колискою в сумі І про мене усе розкажи, А свої материнськії думи У пісенні рядки пов’яжи. Хай росте, дозріває, як колос. Тільки мого не відає зла, Може, буде у нього мій голос, Без якого ти жить не могла. 1958
|
***Пройшла гроза, Зацвів бузок В лікарні на подвір’ю. І знову повені думок, І знов в життя я вірю. В палату вранці він пливе, Як ніжне біле чудо. І серце б’ється знов Живе. І розриває груди. І я ступаю перший крок. Мугичуть пісню губи. Це все бузок, Це все бузок – Травневе біле чудо. 1958 |
|||
|
|
|||
*** |
||||
Мій старий білокамінний дім Знов сумує в мовчанні за мною. А весняний прокотиться грім Небо райдугу вигне бровою. Вийде мама моя на поріг, Скине з пліч одинокості втому, Скільки в світі широких доріг — Всі до отчого стеляться дому
|
|
|||
Троє |
||||
Над давнім фото нахилились двоє, Мов з каменю - застигли і мовчать. Десь у душі схвильовані обоє, Не помічають, як хвилини мчать. Один стрічає юність на порозі, А друга – юність бачить лиш у снах, Що десь на дальній відцвіла дорозі, Згубилася під місяцем в лугах. І вже туди тепер стежок немає, Хоч відшуміла із свинцю гроза. Вдовиним болем по щоці стікає Непрошена сльоза. Один підвівся: Мамо, плачеш? Що ти? І руку він поклав їй на плече. А третій щиро усміхався з фото, Який обох любив так гаряче. |
|
|||
Вдова |
||||
Що в твоїх затаїлось очах? І що сниться тобі по ночах? Може, згублена юність твоя? Може, милого рідне ім’я? А було, пам’ятаєш, було... Лиш кудись за тумани пішло, І дзвінкі паровозні гудки Рвали серце твоє на шматки. Не вернулось, згубилось, нема. Ти сама. Ти сама. Ти сама. Під Варшавою – люди в теплі. Під Варшавою – воїн в землі. У сусідок – веселі сини, - Ясночолі стрункі ясени. У сусідок – і дочки ростуть, - Наче рожі в городі цвітуть. А у тебе нікого нема. Ти сама. Ти сама. Ти сама. Ще я к перше, бадьора хода, Кажуть люди: іще молода. А у тебе звучать крізь роки Паровозні тривожні гудки.
|
|
|||
|
|
|||