За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади.
Кожний з них мав старшого за ворога, рівного за брата, бо в рівні поважав самого себе, власну самоістність, а менших мав за бидло, прах, посміття. Усе, що господь щедрою рукою розсипав по світу, усе те побачили б у їх палацах, а кругом тих палаців – непокриті халупи, обідраний, голодний і холодний люд. Усе добре і чуле, чим наділя господь чоловіка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило глеєм чванства, ганьби і ненатлі. І як то чудно усе в них зложилось і перекорилось: проповідували вольность, непідлеглість, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами і плакали над їх безголов’ям. Строїли монастирі, костьоли (запам'ятовуємо, це недаремно сказано), а душі свої губили в тяжких гріхах. На втіху собі стріляли, палили і вішали людей, без вини карали, без заслуги награждали, для своєї користі переганяли на лембик чоловічі сльози, трудовий піт і кров, щоб з відра добути хоч одну краплю золота. Хоч би увесь світ з людьми вверх дном перевернувся, тільки б їм було добре, тільки б усе робилося по їх волі, як їм схотілося. Широко і далеко простягалася та воля, здається, якби вона встала, то й неба б дістала!.. А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!
Розкажу вам дещо про одного зі свого кола магната, про Потоцького, що колись жив у Тульчині. Може, ви чували, що він на своєму віку виробляв? Немилосердний він був до всього люду, а найгірше до жидів. Для своєї втіхи чого він з ними не виробляв!.. Було, намалює вуглем на стіні чортяку, себто «чарний кіт», та і приневолює жида улучать того кота камінцями, розплавленими в комінку. Тільки жид доторкнеться до камінця і репетує: «Вай-вай!» - попік, сердешний, пальці! а той його канчуком: «Улучай, - каже, - іродів сину, а не то – до смерті зачухраю!» Нічого робить, хапа неборак камінець, шпурне; коли не влучить – б’є жида за те, що промахнувсь, а влучить, знову шмага: «За що, - каже, - б’єш чарнего кота?» Та так і грається з ним, як кіт з мишею, поки не замордує бідолашного до полусмерті.
Раз встрелив він жида – не свого, а другого якогось пана, такого ж магната, як і сам. Та ще як і встрелив! Дав жидові дукат та й каже: «Лізь лишень на вербу та кукай». Жид зліз, тільки кукнув раз, вдруге, а Потоцький приложивсь, як торохне, так він, сердечний, - пук, об землю, тут його й чорти вхопили. «Глянь, - каже Потоцький, - кука на вербі, я думав, що зозуля, та й встрелив». От пан того жида і розсердивсь за се на Потоцького. «Як, - каже, - ти осміливсь встрелити мого жида? Хіба у тебе мало своїх?» Бачите, вступився за чоловіка!.. Так Потоцький звелів накласти цілісіньку хуру жидів, та ще зверху і рублем, як снопи, пригнітив та й одіслав до того пана, одписавши: «Не сердься, голубчику, от тобі за одного цілу копу посилаю!»
Бувало й таке, що деколи, вертаючись з полювання в осінню темну ніч, запалить слободу, щоб видко було йому дорогу доїхать до свого палацу.
Раз подобалась Потоцькому якась дуже гарна молодиця, та не піддалась: чого вже він їй не давав, як біля неї не заходжувавсь! От чортяка і вхопив за серце магната: призвав до себе якогось дотепного маляра-влоха і звелів йому списати з тої козачки патрет. Як скінчив влох той патрет, от і приніс його до Потоцького; привели й молодицю. Глянув магнат на неї і на патрет – стоять перед ним, як дві сестри: обидві такі ж і гарні, і смутні, і тим же гордим поглядом на його дивляться. Довго Потоцький дивився на патрет, а там понуро глянув на козачку та й каже: «Бачиш, як я поважаю твою красоту! І унуки побачать, яка ти була гарна: а за те, що твоє серце не приклонилося до мого кохання, ти повинна вмерти: коли не мені, то не діставайся ж нікому!..» Вихопив із-за пояса пістоль та й застрелив небогу!
Так отакий-то був дзіндзівер-зух Потоцький!... Тепер вже, як почуєте про мою голку, то вона не здасться вам за брехеньку. От слухайте.
Кілька миль од Тульчина, коло одного майонтку Потоцького, жив з жінкою, з дітьми небагатий шляхтич, пан Кондратович. Мав він кілька моргів земельки, фольварочок, добре працював і, хвалити господа, не прохав ні в кого хліба. Розсердився на його за щось економ того майонтку, пан Тридурський, а кожний з економів теж удавав з себе Потоцького, та й вигнав бідного шляхтича з жінкою, з дітьми з власної хати. Що робить бідолашному шляхтичу? Не запозиваться ж йому з магнатом! От він осідлав коника та й поїхав собі в Тульчин до самого Потоцького, щоб здатися на ласку і правду його ясновельможності.
Не доїжджаючи милю до Тульчина, Кондратович здалека побачив поїзд Потоцького. Сам він їхав попереду, а за ним цілий шкадрон жовнірів, козаків, доїжджачих, стременних і псарів з гончими й хортами. Дуже зрадів Кіндратович, побачивши Потоцького. «Се, - дума, - сам господь посила його мені; може, він ласкаво мене вислухає і звелить вернути заграблену худобу». Зупинивши коня, зняв шапку і стоїть собі; не осмілився сам і під’їхати до гетьмана. Аж ось сам Потоцький шпигнув коня острогами і підскочив до Кондратовича.
- Хто єстесь? – спитав Потоцький?
- Шляхтич, ясновельможний пане, - одповів Кондратович, нахиляючись аж до луки.
- А маєш голку? – знов спитав Потоцький.
Кондратович вип’яв баньки, дивиться йому у вічі, не зна, що й казати.
- Маш голке, гунцвот, лайдак? – гримнув Потоцький і брови нахмурив, і почервонів: вже й розсердився. Так зараз його чортяка і вхопить за серце.
- Нема, ясновельможний пане, - одмовив Кондратович.
- Німа! – крикнув Потоцький, аж зубами заскреготав. – Патшай, - каже, показуючи застромлену в рукаві голку, обкручену ниткою, як буває у кравців, - патшай; я грабя Потоцький, коронний гетьман, над панами пан, мам сто городів; і в мене є голка, щоб часом, як розірветься, зашить, а ти – ланець, безштанько, і в тебе нема?.. Ануте, хлопці, дайте йому в скуре!
Не дали йому бісові котолупи і слова промовити, стягнули раба божого з коня і почали чухрати канчуками; а Потоцький дивиться та приговорює:
- Отак дурнів вчать та на розум наводять! Отак і ти вчи і лупи їх власною моєю рукою!
Може б, ще більше всипали небораку, так на його щастя схопився зайчик; от Потоцький покинув Кондратовича і чкурнув за куценьким. Не схаменувсь бідолаха Кондратович, відкіль йому і лихо склалось; думав знайти защиту, правий суд, а знайшов ні за що, ні про що, люту кару. «От тобі, - думає, - й панська правда! Запозивай тепер магната до божого суду!..» - Заплакав сердешний і поїхав у Тульчин до свого родича, що служив у Потоцького конюшим. Приїхавши, розказав йому все, як було, як його Тридурський ограбував, як Потоцький одчухрав.
— Яка ж тепер у тебе думка?—пита родич.
— От яка, — каже Кондратович,—тепер мені вже не до земельки,—нехай вона чортам достається; жінку з дітьми оддаю на волю Божу, а сам—пропаду, а вже оддячу диявольському сину!
Нічого казати, завзятий таки з біса був і Кондратович,— не з того десятку, що гоють свою спину чужими дукатами. Та ще, нівроку йому, і здоровий був: на одну руку трьох би таких вклав, як Потоцький.
— Не журись,—каже родич,—оддячиш, коли вже тобі так того схотілось; я тобі і пораду дам. Чи ти знаеш ту капличку, що в кінці парка?
— Як не знати!— одвітив Кондратович; а сам аж затрусивсь од радости.
— От у цю ж капличку,—каже родич —Потоцький, перерядившись старцем, що-суботи ходить одмолювать у Почаівськоі Богоматері гріхи, що за тиждень назбираються. Завтра субота; устанешь раненько, то там його й застукаешь, як сотника в горосі, і що душі твоїй схочеться, те з ним і зробиш.
Кондратович, почувши се, як на світ народився. Зараз і вигадав, щоб йому робити. Велика радість для чоловіка — помогти тому ворогу, которого покарала злая година, а ще більша — оддячити моцному ворогу. Здаеться, караеш його не за одного себе, а за всіх, за все те лихо, що він робить людям.
Іще чорти не бились навкулачки, як Кондратовач, узявши добрий малахай, потяг у парк до каплички. Не доходячи до ней з пів гонів, забрався в гущину та й стереже Потоцького, як той кіт мишу. Тільки почало трошки розвиднюваться, аж чує Кондратович — щось залопотіло; дивиться — йде Потоцький, такий обірваний та обшарпаний: у семиряжці, іще й з торбою через плече. Кондратович і дух притаїв, оком не змигне; дивиться—увійшов Потоцький у капличку і ставь молиться. То простягнеться крижем , то кулаками в груди себе стусує, то руки до-гори підійма—живий на небо лізе. Устав Кондратович, аж труситься—так йому закортіло напиться тієї помсти. Дав Потоцькому трошки помолиться, а там увійшов у капличку, ударив кілька поклонів і став голосно молиться.
— Найсвятша Матка,—каже, а сам свое дума,—пошли усякого щастя, здоров'я, талану і довголіття дідичу нашому, ясновельможному пану Потоцькому за те, що він нас дурнів вчить і до розуму доводіть! Нехай він і діти його панують над нами до кінця світу!
Потоцький притуливея в куточку і слуха, аж облизуеться: як маслом по душі його маже тією молитвою. Зараз пізнав, що се той шляхтич, которому вчора задав він шваби, Скінчивши молитву, Кондратович обернувся до Потоцького й пита:
— А що ти тут робиш, старцю?
— Молився, вельможний пане,—одвітив Потоцький, низенько вклонившись і затуляючись торбою, щоб часом не пізнав його шляхтич.
— А маєш голку?
— Бач, який розумний!—подумав Потоцький,— мабуть вже у його і голка є.
— Чи маеш голку, гунствот, лайдак?—гримнув Кондратович, визвірившись на Потоцького.
— Німа, вельможний пане!—одвітив Потоцкий, а сам мерщій до дверей, думає:—от собі на пихо навчив чоловіка! Щоб не задав він мені такой прочуханки, як я йому вчора.
— Німа?—крикнув Кондратович, простягуючи руку.—Ось дивись,—каже,—я гоноровий шляхтич, маю кілька моргів землі, два коні, корову, чотирі свині,— і у мене є голка, щоб не ходить обірванцем, а ти гультіпака, ланець, безштанько, а в тебе нема?
Та се кежучи, хап його за чуб! Вихрив, вихрив, далі голову між коліна, ну його шмагати малахаєм. Шмага, шмага, а сам приговорює:—Оттак батько наш Потоцький звелів дурнів вчити та на розум наводити! не я тебе бью, а б’є власна його рука!—Супонив, супонив, поки він не зомлів. Вдовольнивши серце й душу, Кондратович плюнув на Потоцького та і пішов собі до родича.
— А що?—спитав родич, побачивши Кондратовича.
— Знатного перегону задав!—каже Кондратович, усміхаючись,—буде згадувати ту голку по суботах!
— Тікай же швидче, а то щоб він на шибениці тебе ще не прсвітрив!
— За що?... хіба ж не сам він звелів мені дурнів вчити! Адже ж я трощив не його, а старця і щe власною його рукою. Та куди ж і тікати од Потоцького? Хіба на той світ, а на тім не сховаешся!
— Та воно так, тільки гляди; ти сам знаеш, що у тих магнатів така правда, як у цигана сорочка: і коротка, і латана, і правда та у них, як кій в руці: яким кінцем схоче, тим і вдарить.
Оттак поговоривши, та й прислухаються, яка буде чутка про Потоцького. Аж ось зайшов до родича з двору служонця та й каже, що гетьман вчора на полюванні трошки застудився та і занедужав.
На другий день, тільки вернулись з костьола, аж прибіг козак.
— Чи тут,—пита,—гостює пан Кондратович?
— Тут,—каже родич,—а на що вам?
— Гетьман кличе до себе: нехай швидче йде!
Сміло пішов Кондратович до Потоцького, думає собі: що буде, то буде; а буде те, що Бог дасть.
Тільки побачив його Потоцький, зараз і крикнув:
— А що, чи маеш теперь голку?—Тільки вже спитав не так, як тоді, а ласкаво, усміхаючись,
— Маю, ясновельможний пане!—одвітив Кондратович, показуючи голку.
Глянув на ней Потоцький-неначе не бачив, а там вже не тільки очі—і спина бачила ту голку.
— А чи не трапилось тобі навчити якого небудь дурня? —пита гетьман, а сам пильно дивиться на Кондратовича.
— Як не траплялось, ясновельможний пане!—сміливо одказав Кондратович,—вчора у капличці спіткав якогось старця і добре одшмагав,—довго буде згадувати ту голку.
Тут Потоцький став роспитувати Кондратовича, відкіля він і за чим прийїхав. От він і розказав йому усе, що треба. Гетьман ласкаво його вислухав, узяв лист паперу, щось написав та й каже:
— Возьми сей розказ і оддай його головному економу, той все зробить, як тобі й не снилось!
Кондратович подякував гетьману, поцілував полу його кунтуша і пішов у контору. Тільки прочитав той лист главний економ, як витріщиться, як крикне:
- Кілька літ служу його ясновельможності, а він мені десяти грошей не подарував, а тут чорт батька зна, кому й за віщо дає і гроші, і землю!
— Се ж моя земля,—каже Кондратович,—ше батьківська. Не свою дає, а ту, що пан Тридурський заграбав!
— Розказуй—не свою!.., Потоцький звелів в придачу до твоєй землі дать у-трое стільки, і ще двісті дукатів, от шо!
— Так тобі жаль чужих грошей, а не жаль чужой спини? Позавчора Потоцький всипав мені двісті канчуків, а сьогодні одсипав двісті дукатів: так покуштуй перше канчуків, то тоді вже завидуй ласці його ясновельможності.
Забравши гроші і розказ до пана Тридурського, Кондратович подякував родича за пораду і поїхав собі додому веселий і щасливий. Хоч спина ще не загоілась, так думка ж і серце вже не щеміло.
Не пройшло й тижня після того, як поїхав Кондратович, прибіг пан Тридурський до Потоцького, і пуць кому в ноги.
— Змилуйся, яснеосвіцьоний пане,—заголосив:— пся-крев, гунствот Кондратович віку мені збавив, до полу-смерти зашмагав канчуками, трохи голови не відкрутив е чубом.
— За віщо?—спитав Потоцький.
— Чорти його батька знають, за віщо! Стрів мене одного у лісі та й пита:—Маш голку?—Нема, кажу. А він як крикне:—Ах ти голодрабець! Патшай,—каже, показуючи застромлену у рукаві голку,-— я з ласки пана Потоцького обиватель, а ти наймит, приплентач, і в тебе нема?—За чуб мене, стяг з коня і давай трощити. Та ще і приговорює:—Оттак батько наш Потоцький звелив дурнів вчити та на розум наводити! не я тебе бью, а бьє його власна рука!
Пан Тридурський думав, що Потоцький, почувши се, розлютується і звелить повісити Кондратовича, а Потоцькому і байдуже: регочеться собі, аж за живіт береться. Тридурський, щоб його розжалобити, розказуе, яка важка рука у Кондратовича. А Потоцький ще гірш смхеться, аж ніжками дрига та регочеться. Де б то йому не знати, яка там рука у Кондратовича! Далі, як натішився вволю, і пита пана Тридурського.
— А в якій ти школі вчився?
— В Минжиріцькій, у піярів, ясновельможний пане,— каже пан Тридурський.
— А як ти добре вчився і слухав своіх научицилів, чи була тобі за се яка винагорода?
— Як же! патери вішали мені на ланцюжну мідну бляшку, а мати годувала марципанами з мигдалами.
— Ну, як вернется ж в маєток, то зараз одішли Кондратовичу сто дукатів за те, що він добрий учень.
Пан Тридурський почав був сперичаться, так куди! Потоцького не переспориш: що він раз сказав, то так і буде.
Його воля усім закон, вік і сам ій кланяеться, як той хлоп панові.
Довго втішались тією голкою. Далась вона не одному в знаки, не одного шпигнула. Було, як хто хоче оддячити свому ворогові, то й присікаеться до його:—Чи маеш голку?—Як нема, то й б’є і товче його. А жалуваться до Потоцького хоч не ходи: посміеться, ще й грошей дасть тому, хто бив. Було, як од чорта хрестом, так од ледачого чоловіка, од якого небудь прочвари, оборонялись тією голкою. Хто б куди не їхав, то хліба не візьме на дорогу, а вже голку застромить у рукав.