Потопу смоль спіщанились в чаду,
В жалібнім крузі - нежалібні свята.
Дими над обрієм чи Геростати,
Чи зрадь у Гетсиманському саду...
Автобіографія
Південніше Галицького Поділля, за кілька кілометрів від м. Чорткова, що на Тернопіллі – село Росохач. Село мого дитинства. Тут я народився 26 березня в 1951 році (за паспортом – 1952 р.). І тут я гортав найперші казкові книжечки «Коли ще звірі говорили» та «Лис Микита» Івана Франка. І звідсіль ясніли мені бані церквиці Вознесіння 18 століття з Чорткова, вапнисті Медобори, білі печери за селом аж до Кривчого.
Мій тато родом з Перемишля (Польща) – український лемко. Вірний греко-католик. Гідний муляр і рільник. Щонедільно водив він мене до храму Св. Миколая, де бабуся Анастасія і мама Ганна на «горнім місці» заспівували у хорі Службу Божу. Мама й бабуся з Тернопільщини. Люди побожні, що аж ніяк не звикли були жити «неправильно».
Отож, у них я вчився Псальму і пізнавав Слово, що згодом стало моєю суттю і моїм голосом. Звідси на світанку, з вранішніми росами, грунтовою дорогою пішов я у світи…
На «добре» навчався у середній освітній та музичній спеціальній школах у м. Заліщиках (у Росохачі - восьмирічка), які закінчив в 1969 році.
Моє навчання у Львівському університеті – 1969/73 рр. не було чимсь увиразненим і пам’ятним. Жив самопідбадьорюванням, писав вірші і тихенько записував героїчні пісні ОУН-УПА «за волю святую» супроти «сов’єтів»… Готував рукопис книги «День молодого листя» (мій майбутній кримінал!).
Остаточно я отямився «…в краю своїм україннім…» коли у 1972 році почалися «викриття націоналістів» та прогриміла хвиля арештів свідомої інтелігенції.
У цю найчорнішу й найгіркішу для українства годину, я цілковито пориваю з лихим агресивним свавіллям комуністичного диктату і 29 жовтня 1972 р. після чергових арештів (Ігоря Калинця та ін.) написав відкриту заяву на ім’я тодішнього Генсекретяря КПСС Л. Брежнєва та Першого секретаря КПУ В. Щербицького, у якій висловив незгоду супроти арештів та свавілля української інтелігенції.
17 листопада мене виключають з комсомолу, згодом з університету.
З лютого 1973 року перебуваю під слідством в Тернопільському КҐБ, як учасник молодіжної підпільної групи, що у ніч 22 січня 1973 р. на честь 50-річниці Акту злуки УНР і ЗУНРв м. Чорткові вивісили жовто-блакитні прапори й розклеїли летючки із протестом й закликом: «звільнити політв’язнів із радянських тюрем й концтаборів..». Мені інкримінують слідчі КҐБ «написання й виготовлення», а також вірші антирадянського «наклепницького» змісту з метою «підриву й повалення суспільно-політичного ладу в СРСР та відриву Радянської України від Союзу..»
У грудні 1973 р. засуджений закритим судом до дев’ятилітнього ув’язнення. Покарання відбував в концтаборах та тюрмах Північного Уралу, Охотського побережжя Хабаровського краю та Казанському централі.
В ув’язненні брав активну участь у концтабірному русі Опору.
Так я став політзеком. А слово моє – конвойне. І Муза моя невольничою була. Та віра у «сліди Його» відсвічувала мені вітцівським подвір’ям, материнською любов’ю. І, якби не було – в краю примар, беззаконня й заборон, - слово моє ожило «душею скорб’ящою» і духом Господнім. І я увірував у його цілющість, красу його і в дари його – Поезію… «Захалявну» й невольничу, але «…твою о, Господи…»
І нині: «…терни в повісті моїй читайте…». Повісті многотрудній…
1975 р., 10 грудня академік А. Сахаров у Нобелівській лекції зачитаній в Осло Еленою Боннар, серед інших назвав моє прізвище, в обороні й «…освобождение преследованных политзаключенных за убеждения…»
Та час мого звільнення із Сибірських заметів – 1982 рік, «від дзвінка до дзвінка». Рік застою і стагнації в СРСР. І рік активності руху польської солідарності в ПНР. А це означало, що я «обьязан» покинути отчий дім негайно (із постанови Прокуратури по Тернопільській обл.). Мені дозволялось владою і КҐБ поселитись тільки на Донеччині, або у Харківській області.
1983 р. мене «під гласним наглядом» КҐБ поселили у селі Безлюдівка (Хорошево) на Харківщині. Багато дум спливло й збігло з пори тієї. Та доля моя із Музою «пронумерована» в слідчих протоколах й в умовах негоди, весь час у терпінню відшукувала істину. Не приймати фальші і мовчазної згоди, не потурати свавіллю комуністичного режиму – тільки боротьба, тільки участь в опорі до існуючого комуністичного ладу.
З лютого 1987 року я є членом Української Гельсінської Групи сприяння Гельсінських угод підписаних Москвою.
Того ж 1987 р. увійшов до редколегії позацензурного самвидавчого, громадсько-політичного часопису «Український вісник» (за моєї участі вийшло п’ять чисел журналу та інформаційних бюлетнів). На пропозицію В. Чорновола я підписував статті та добірки власним прізвищем, а не псевдонімом.
17 липня 1988 р. – заснував Гельсінську Групу в м. Харкові, яку очолював 1988-90 рр. до її реорганізації в Республіканську партію, яку також очолював.
1988 р., серпень – вперше в м. Харкові підняв жовто-блакитний прапор біля пам’ятника Т. Шевченкові з активістами УГГ.
7 грудня 1987 р. – співфундатор і член Ініціативної групи мистців пера і пензля, театру і кіно – Української Асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТі) і відповідальний редактор (у співпраці з поетом М. Даньком) за друге число нелегального мистецького видання «Кафедра» за сприяння УАНТі.
1984 р. був прийнятий до Міжнародного Пен-клубу (згодом один із засновників українського відділення ПЕН).
1984 рік – навчання й стажування на філологічно-філософському факультеті Українського Вільного Університету в м. М’юнхен (Німеччина).
Весь цей час мою творчість, успадковану на взірцях Кирило-Методіївців, «Мойсея», «Попелу імперій», «Духу давнини», «Пробудженої музи», «Зимових деревах», - підживлювала віра. Віра, що «гори ворушить». Це мої найплідніші й золоті просвітки творчости. І це мої болісні і найтрудніші роки життя. Роки «над прірвою» і роки під високою зорею. Де єдиний вихід – оживляти й виробляти власну чесну думку, відстоювати поняття свободи та християнських цінностей у житті й мистецтвах. І щасливий був я, бо вчителя мав за всіх обставин мого артизму, звитяжця й поета – Ігоря Калинця.
1987 року вийшла у світ книга «TAG DESJUNGEN LAUBES» (День молодого листя) у перекладі німецькою А. Г. Горбач (серія «Самвидави України», Брюсель).
1988 р. у видавництві «Сучасність» (Пролог) виходить друком моя поетична книга «З гіркотою в камені» (США, Нью-Йорк).
1989 р. Дослідний інститут «Україніка» (Асоціація діячів української культури, Канада) в Торонто видали книгу «Без шаблі і Вітчизни».
1990 р. – книга «Відлуння вцілілих строф». «Україніка». Торонто. Канада.
1991 р. – реабілітований Прокуратурою України «за відсутністю злочину».
1991 р. - в Україні видрукувана книга вибраного «Тривалий рваний зойк». Київ. «Український письменник».
1991р. – прийнятий до Спілки письменників України.
1993 р. - харківському видавництві «Майдан» – книга «Журбопис».
Тим часом багато моїх публікацій подають поважні часописи: «Київ», «Дзвін», «Україна», «Вітчизна», «Образотворче мистецтво» у жанрі поезії, публіцистики, літературознавства, мистецтвознавства…
1993 р. – я заступник головного редактора відродженого часопису «Основа» (редактор В. Ілля) Київ.
1991 р. Львівський експерементальний театр «Мета» здійснив спектакль за моїми творами «Свіча моя в священній чорноті».
1993 року Комітетом з державних премій України мені присуджено, за книгу «Тривалий рваний зойк», Державну (Національну) премію України ім. Т. Г. Шевченка в царині літератури, мистецтв.
1994 рік – присуджена Всеукраїнська літературно-мистецька премія ім. Левка та Богдана Лепкого за книгу «Журбопис» та публікації в журналі «Тернопіль».
Успадкоємлення й прийняття Слова Правди, яку витворили ідеалісти всіх часів, гнані й мучені зухвалою силою прицільного терору у тоталітарному комуністичному суспільстві – лейтмотив моїх книг. Слова мойого з прообразом терпіння й благовістя…
Серед моїх видань, що з’явились останнім часом хотів був би виокремити такі: «Страсті по любові» (Харків. «Майдан». 2000), «Хроніки диседентські від головосіку» (Київ. «Смолоскип», 2003, серія «Невольнича мемуаристика»), «Во ім’я слова» (Харків. «Майдан», 2007).2001 р. – нагороджений Міжнародною медаллю «В’язень сумління» Міжнародного фонду «Смолоскип».
2003 р. – присуджено Міжнародною Лігою українських меценатів та редколегією журналу «Київ» – літературно-мистецьку премію України ім. В. Свідзінського.
2005-2006 рр. – професор-викладач спецкурсу української літератури на кафедрі Харківської Державної Академії культури.
2006 р. на сцені Харківського театру опери та балету прозвучав «Український реквієм» композитора В. Птушкіна на мої слова.
2005 р. Указом Президента України нагороджений орденом «За заслуги ІІІ ступеня».
2006 р. нагороджений медаллю «В’язень сумління» Міжнародним Комітетом «Amnestu International» та «Radio Liberty – Radio Free Evrope».
2009 р. Указом Президента України нагороджений орденом «Хрест Івана Мазепи».
Нагороджений почесною грамотою, Подякою Президента України, Верховної Ради України, Київського міського голови… Низкою відзнак громадських, політичних та релігійних організацій.
2009 р. За книгу «Хроніки дисидентські від головосіку» (видання друге, доповнене. 2007. Видавництво «Майдан») нагороджений Першою премією та дипломом фонду Волиняків-Швабінських Українського Вільного Університету. Нью-Йорк. США.
2009 р. – Державне телебачення ОТБ та Перший національний канал на пошанування 80-річного ювілею моєї мами, Сапеляк Ганни, відсвітлили й демонстрували документальну стрічку трилогію «Мій син – націоналіст».
Десь так я і дожив до свого піввіку з гаком у намаганні іти живим слідом Великого Перебенді. Повернути собі Його рівнобоже почуття Слова і дослухатися до Його «Посланія. І мертвим, і живим і ненародженим». До Його пророчого мотиву. До утвердження Істини, щоб таїною сили Творця Нашого, причастившись Словом і Псальмою Шевченка – стати до герцю «за святую волю»… Уяснити собі непримиренність Його до «врага супостата» з Його завітом – «кайдане порвіте…»
І це був мій камертон. І стало це мовою моєї поезії – « од слова до слова, раною від рани, від стогону до стогону, від вітчизноньки до україноньки…»
Цю автобіографію Степан Сапеляк написав у 2010 році, а 2 лютого 2012 року він помер.
