КУРЙО́З - Дивний, недоладний або нісенітний випадок, подія. 

ДВА ТЕОФАНИ ПРОКОПОВИЧІ

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в Київській академії працювало два Теофани Прокоповичі — один був професором ака­демії, а його племінник, який взяв ім’я Теофан від свого-таки дядька, став знаменитим українським філософом та письменником і од­ним із видатніших діячів так званої Петровської епохи в Росії.

ВЧИВСЯ НА ОДИНИЦІ

Коли переглянути кваліфікаційні каталоги Львівської гімназії, в якій учився М. Шашкевич, впадає в очі, що вчився він тільки на оди­ниці з поведінки, латинської мови, занять із письма, з математики, географії та історії. Це означало, правда, зовсім протилежне до тепе­рішніх понять про оцінки — одиниця в часи М. Шашкевича означала найвищу оцінку.

ДИВНА БРОШУРА

У 1866 році вийшла в Галичині у Львові дивна брошура. Називалася вона: «В один час научиться малорусину по-великорусски». На­писав її один зі стовпів галицького москво­фільства Богдан Дідицький. Цікаво, що сам Б. Дідицький не зміг до ладу вивчити ро­сійської мови проздовж цілого свого життя і писав дивовижною мішаниною мов: росій­ської, української, церковнослов’янської і польської.

ХТО В КОГО ПОЗИЧИВ?

У 80-х роках XIX ст. М. Кропивницький на­писав п’єсу «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». На таку ж тему і в ту ж таки приблиз­но пору написав п’єсу «Не судилось» і М. Старицький. Подібність п’єс відіграла чималу роль у судовій справі, що повстала, коли один чорносотенний журналіст написав статтю, в якій назвав М. Старицького «драматургом-хищником». Суд виправдав М. Старицького, але причину збігу ситуацій в обох п’єсах не розгадано.

ДОСТОЙНЕ ПРИМІНЕННЯ

В час одного ювілею Франкові піднесено бу­ло великого лаврового вінка. Він висів у нього, аж доки не було винайдено ще одне для нього примінення: листки з величавого вінка почали йти до звичайного борщу. Від величного до смішного один крок, сказав Шекспір.

ТАКИ ПОВІРИВ

Якось Л. Мартович та В. Стефаник їхали до залізничної станції, щоб дістатися до Коло­миї, де обоє вчилися в гімназії. Був вечір і, схильний до жартів, Л. Мартович почав роз­казувати візникові Процю, що старий Стефа­ник, який мав приятеля чорта, дав синові в дорогу малесенького чортика, щоб той допо­магав йому вчитися і вчителів обдурювати. Цілу дорогу Мартович дуже докладно опису­вав Процеві характер, натуру і заняття малого чортика. Надійшла ніч, а коні доїхали до Пру­ту, щоб переправитись убрід. Тут візник рішу­че заявив, що коли хлопці не перехрестяться, і то тричі, він у воду не поїде. Мартович несамовитів з радості, що примусив-таки візника повірити такій байці, і хлопці змушені були перехреститися.

УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» НА АМАТОРСЬКІЙ СЦЕНІ

П’єса І.Франка «Украдене щастя» користу­валася завжди великою популярністю. Часом виставляли її й аматори. Під час однієї з вис­тав аматор у ролі Миколи так розпалився, що добре огрів обухом напарника, котрий грав жандарма. Цей, замість падати, крикнув сердито:
— Ой, ой! Та бись, дурню, уважив трохи! Ми жартуєм, а він таки насправді гатить соки­рою.

ЖЕРТВА ВИГАДКИ

П. Куліш був першим видавцем та редакто­ром творів Марка Вовчка. Але незабаром при­язнь між обома митцями переросла в непри­язнь, більше того, П. Куліш пустив поголоску-наклеп, що буцімто «Народні оповідання» писала не Марко Вовчок, а вона разом із чо­ловіком Опанасом Марковичем — відомим українським етнографом. Після того в укра­їнському літературознавстві увійшло в тра­дицію піддавати сумніву авторство Марка Вовчка. Тільки після смерті письменниці роз­крити загадку взявся літературознавець, вида­вець повного «Кобзаря» Т. Шевченка В. Доманицький. Дослідивши рукописи письменниці, він дійшов остаточного і переконливого висновку, що автором «Народних оповідань» та інших україномовних творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок, був не хто інший, як Марія Вілінська-Маркович. Свої виснов­ки вчений опублікував у 1908 році в «Запис­ках наукового товариства імені Т. Шевченка» (т. 84) і в журналі «Літературно-науковий вістник» (1908 — Кн. 1), тільки заголовки до оповідань Марка Вовчка, котрі редагував П. Куліш, вигадав сам редактор, авторські рукописи були без них. Сама Марко Вовчок авторства свого ніколи не обстоювала — була-бо гордою і не вганялася за марнотною славою, як багато хто із її колег.

Матеріал підготовлено з використанням літератури:

Я пізнаю світ: дит. енцикл.: українська література (до 20-х рр. ХХ ст.): із вершин та низин: / авт. В.О. Шевчук; худож. Н.В. Задорожна. – К.: Школа, 2006. – 592 с.: ілюстр.– (Я пізнаю світ).