Кононенко Мусій Степанович народився 3 вересня (22 серпня) 1864 року в с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині село Згурівського р-ну Київської області) у родині наймитів – колишніх кріпаків М.Маркевича.

Навчався в сільській школі всього дві зими й ледве вмів читати і писати. Ще в школі почав складати вірші каліченою російською мовою. Якось був свідком, коли циган скривдив чоловіка. Мусію стало шкода того чоловіка, і 12-річний хлопець описав ту пригоду віршами, показав старшому братові, що був письменніший за нього. Брат сказав, що наче кінця не вистачає, і приписав од себе кінець поукраїнському. Це дуже здивувало юного поета, бо ніколи не доводилося йому бачити українських віршів, і він спитав брата: — Хіба можна скласти вірші мужичою мовою? — А чому ж не можна, — відказав брат, — адже в нас співають пісні, а пісня — то однаково, що і вірші. Розмова ця запала хлопцеві в серце, він почав складати вірші на зразок народних пісень.

Незабаром помер батько, і треба було Мусієві допомагати старшому братові в господарстві, хоч сам він був кволий і хворобливий. Через два-три роки помер і поетів брат, становище М. Кононенка стало нестерпне — до сільської роботи був нездатний. Переконавшись у цьому, дядько відвіз 16-річного хлопця до Києва і віддав його на службу до професора Шкляревського.

Наприкінці 1881-го створює поему «Нещасне кохання», яка зацікавила сім’ю професора. До Мусія почали краще ставитися, познайомили його з М.Комаровим, у якого була велика бібліотека з чималою українською літературою. Як пише Кононенко: «Увесь 1882 рік минув у мене за читанням української літератури».

Тут уперше побачив він українські книжки, що продавалися на столиках на Хрещатику, і купив собі «Тополю» й «Наймичку» Т.Шевченка. Над «Наймичкою» плакав, як дитина. Це знову привернуло хлопця до віршування, оскільки лакейська служба давала вільний час. Про це дізнався професор Шкляревський і оповів знайомим, які зацікавилися долею талановитого самородка.

1883 року було надруковано на кошти тих людей поему М.Кононенка «Нещасне кохання».

Згодом, звільнившись зі служби, Кононенко, який прагнув стати народним учителем, поступає на Педагогічні курси в місті Новозибкові Брянської губернії, але 1885 року звідтам його забирають до війська аж на п’ять років.

Протягом 1885–90 служив у російській армії в містах Козелець, Чернігів, Батурин, Воронеж.

Під час служби на Чернігівщині та у Воронежі Мусій Кононенко знайомиться з майбутньою дружиною Таїсією Сафроновою, яка стала його вірним другом. Одбуваючи військову службу в Чернігові, письменник спілкувався з Леонідом Глібовим, який «тоді вже осліп, але був жвавий, говіркий, приємний і делікатний». Кононенко умовив його писати байки і посилати їх до Галичини.

Демобілізувавшись, Кононенко їде до Одеси і влаштовується працювати нічним сторожем. Друкує свої оповідання в «Одеських новостях». 1892 став чиновником Південно-Західної залізниці.

Популяризував українську друковану продукцію. У власній домівці таємно організував лекції В.Антоновича "Козацькі часи в Україні". Сприяв підготовці "Словаря української мови" (завершеного Б.Грінченком). 1897 як один з ініціаторів установчого з'їзду Загальної української безпартійної організації включений до її ради (востаннє переобраний туди 1900).

В 90-их роках Мусій Кононенко знову взявся за перо — став дійсним співробітником часописів «Зоря», «Правда», «Буковина», «Дзвінок», «Літературно-науковий вісник», вміщував там вірші, прозу та критичні статті.

Залишив службу, господарював на Поліссі, купував поміщицькі землі та передавав їх селянам. Через антиурядові погляди зазнавав переслідування, 1905 був заарештований, перебував під поліційним наглядом із забороною займати державні посади. 1913 переїхав і на деякий час осів у м.Лубни, 1916 оселився в м.Полтава, де наступного року ввійшов до правління місцевої спілки кредитових та ощадно-позичкових товариств.

В 1917 – 1918 роках М.Кононенко видав у Полтаві п’ять томів власних поетичних творів під загальною назвою «Хвилі».

1919 року в Україну за часів лютої чекістської сваволі письменника було заарештовано. І хоч за кілька місяців його відпустили, та, за словами священика Д.Бурка, він вийшов звідти хворий і зламаний фізично. Деякий час ще працював, повернувшись у Лубни, але наступного року знову переїхав до Полтави. На той час більшовицька влада ліквідувала "Союзбанк", і Кононенка виселяють зі службового помешкання. Із родиною він винаймає квартиру в будинку Назимової по вулиці Липовій. Загострення туберкульозу прикувало письменника-патріота до ліжка і, ймовірно, врятувало від більшовицьких репресій, які прокотилися Полтавою в 1920–1921 роках.

На початку 1922 року дружина перевозить його в Нові Санжари, сподіваючись на цілюще свіже повітря. Тут Мусій Кононенко зовсім недовго пропрацював учителем і вже 11 червня 1922 року помер на 58 році життя від тяжкої хвороби та голоду.

На його похоронах селяни несли плакат з надписом:

«За рідну сестру, за рідного брата

Ти волю і душу свою положив.

Не ждав, яка буде за це тобі плата,

Не ждав, а служив».

Поховали Мусія Степановича на Новосанжарському цвинтарі, на жаль, могила до сьогодні не збереглася.

Епістолярна та мемуарна спадщина Кононенка містить унікальні згадки про Л.Глібова, О.Кониського, В.Антоновича, М.Драгомирова, В.Науменка, Лесю Українку, П.Куліша, С.Носа, М.В.Лисенка, М.Чалого, О.Шкляревського.