Віктор Платонович Петров – український письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог, історик і культуролог. Писав також під псевдонімами В. Домонтович та Віктор Бер. Разом з Валеріаном Підмогильним, Петров започаткував жанр українського інтелектуального роману, а також жанр романізованої біографії.
Віктор Петров народився 22 жовтня (10 жовтня за іншими джерелами) 1894 р. в Катеринославі в родині священика. Батько Платон Петров був богословом, викладав Закон Божий у різних містах. Родина скрізь переїжджала за батьком. Дитинство Петрова пройшло в Одесі. В 1913 р. він закінчив Холмську чоловічу гімназію і вступив на історико-філологічний відділ Київського університету, який закінчив у 1918 році. Навчався з майбутніми неокласиками (Драй-Хмарою, Зеровим, Филиповичем) у знаменитого професора Володимира Перетця.
Петров отримав срібну медаль за свою дипломну роботу «Н.М. Языков, поэт пушкинской плеяды. Жизнь и творчество» і залишився в університеті як професорський стипендіат (1917-1920). Пізніше Петров працював в Етнографічній комісії Української Академії наук. Разом з Андрієм Лободою був редактором Етнографічного вісника (1925-1929) та головою Етнографічної комісії (1927-1933). В 1920-ті роки Петров належав до кола неокласиків. В ці роки він познайомився з дружиною Миколи Зерова – Софією Зеровою – з якою у нього починається роман.
Духовний сан батька (в 1920 році висвячений на єпископа Уманського, помер за нез'ясованих обставин у 1922) після революції міг стати суттєвою перешкодою на шляху кар'єрного зростання, тому Петров скрізь називав себе «сином учителя», що формально не було брехнею. Втім, як випливає із матеріалів справи 1938 року, органи держбезпеки були чудово обізнані з його справжнім походженням.
В 1921 Петров починає працювати в новоствореній Етнографічній комісії ВУАН, і уже у 1927 стає фактичним керівником. Його наукові інтереси у 20-ті можна було б описати, як антропологічні: не просто горщики і колядки, а «Вогнезрубна система хліборобства та хліборобський культ вогню», «Обрядовий фольклор календарного циклу та його общинно-виробничі основи». Петров очолює низку етнографічних експедицій. Наприклад, на Придніпров'ї, де метою було вивчення професійної субкультури «дніпровських лоцманів», які проводили човни через пороги. В цей час велась підготовка до спорудження Дніпрельстану (сучасний ДніпроГЕС), і професія ця мала незабаром зникнути. Петрову вдалось не лише зібрати цінний матеріал, але і познайомитись із Дмитром Яворницьким, який очолював паралельну археологічну експедицію на землях козацького «Великого лугу» (їх мало затопити водосховище).
Кінець 1920-тих був часом найбільшого творчого піднесення для Петрова. В 1928 році він публікує у київському видавництві «Сяйво» свій дебютний роман «Дівчинка з ведмедиком» (вперше звернувшись до псевдоніму Домонтович). У 1930-му році отримав ступінь доктора за дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Від етнографії В. Петров перейшов до археології, захопився вивченням окремих епох, манер, людських думок, що привело його до белетристики.
На показовому процесі «Спілки визволення України» (1930) у свідченнях опального віце-голови ВУАН Сергія Єфремова прозвучало прізвище Петрова. Його одразу ж зняли із посади голови Етнографічної комісії, піддали різкій критиці його літературознавчі праці, які назвали «буржуазно-ідеалістичними». Скажімо, у провину досліднику поставили «демократизацію» образу Куліша, який насправді був нічим іншим, як середньомаєтним поміщиком, а відтак його хуторянські погляди не личило б називати інакше, як «буржуазно-поміщицькими».
Попри усю критику, Петров залишився на свободі. І це після того, як один за одним заарештували майже всіх неокласиків (крім Рильського і Юрія Клена-Бургардта, який виїхав як етнічний німець до Німеччини в 1932), а також більшу частину керівного складу ВУАН. Сам Петров волів віджартовуватися чи просто змінювати тему, коли хтось заводив розмову про політику. В цей час він максимально дистанціюється від будь-якої мистецької активності, ховає у шухляду рукопис «Доктора Серафікуса», забуває про літпсевдонім і замість небезпечної в ідейному плані української етнології переключає фокус уваги на археологію. В наступне десятиліття його мало що цікавитиме, крім стоянок Черняхівської і Зарубинецької культур.
В 1938 році Петрова заарештовують... і відпускають, менш ніж через два тижні. Матеріали цієї справи є у відкритому доступі, і з них випливає, що від початку Петрову інкримінували контрреволюційну діяльність, шпигунство і саботаж в інтересах буржуазно-націоналістичних кіл. Досить серйозні обвинувачення, сухим після такого не виходив ніхто. І все ж Петрову вдалось. Резолюція молодшого лейтенанта держбезпеки Латкова на папці не лишає місця для сумнівів: «следствием не добыто достаточных материалов для привлечения его к судебной ответственности». Слідством не добуто матеріалів. Сталінським слідством. Цілковитий нонсенс для всіх, хоч би поверхово обізнаних із діяльністю репресивного апарату. Зрозуміло, що в цього була прихована причина (скоріше за все його завербували радянські спецлужби).
У 1939 Петров їде на нещодавно анексовану Галичину. Право на такі поїздки мав лише обмежений контингент службовців, спеціалістів, який відбирали із особливою пильністю. На запитання Докії Гуменної (вона в 1938 разом із Петровим працювала на розкопках поселення трипільскої культури у Халеп'ї) про зміст поїздки, він відповів украй абстрактно: «Вино пив».
В січні 1941 Петрова призначають тимчасовим головою Інституту фольклору АН УРСР, в цій якості він керував евакуацією Інституту до Уфи, де і перебував до жовтня 1941. А тоді одного дня... професора Петрова покликала Батьківщина, він зник в невідомому напрямку.
Із наступних трьох років життя Петрова до нас дійшли лише уривки — вихоплені із темряви кадри на фотоплівці. Ось зима, лютий 1942 року, одягнений в шинель худорлявий чоловік переходить лінію фронту. Літо 1942 — Харків — Петров у німецькій уніформі лейтенанта, входить до складу окупаційної адміністрації.
Передають невиразні свідчення про участь Петрова в «антропологічній конференції», на якій йому нібито вдалося довести нацистам, що караїми — не євреї, а окремий народ (бо на відміну від євреїв мають аристократію). В Харкові Петров редагував пропагандистську газету «Український засів», саме в ній уперше вийшов роман Домонтовича «Без ґрунту». В 1944 Улас Самчук зустрічає Петрова у Берліні, досі у німецькій уніформі. Схоже, що він проходив у ній до самого кінця війни, після чого виїхав у Баварію — до американської зони окупації.
Під час війни Віктора Петрова готували на посаду прем’єр-міністра України. В подальшому В.Петров – професор Богословсько-педагогічної академії УАПЦ, продекан філософського університету в Мюнхені. Член правління МУР (Мисте́цький Украї́нський Рух), де він і Василь Барка були найбільшими величинами. Його розвідка про тотальне знищення інтелігенції «Українські культурні діячі Української РСР 1920-1949 рр.» поклала початок вивченню процесу. Вийшла повість В. Домонтовича «Доктор Серафікус» (1948). І на цьому кульмінаційному моменті творчість В. Домонтовича обірвалася.
18 квітня 1949 р. на католицький Великдень письменник о 18:30 вийшов із будинку 12 на Файлітштрасе, де редагував щомісячний журнал літератури, мистецтва та критики «Арка» – і зник. Газети діаспори писали про загадкове зникнення, про загибель мученика Віктора Петрова. Одні говорили про радянських людоловів, інші – про американську акцію «Ohio» проти радянських розвідників в Західній Німеччині.
Згодом виявилось, що він перебував у СРСР і працював в Інституті матеріальної історії в Москві. Це давало підстави підстави говорити про тісну співпрацю Петрова із радянськими спецслужбами. Пізніше в 1966 році Петров навіть отримає Орден Вітчизняної війни. Документальних підстав в архіві СБУ, які б переконливо довели розвідницьку діяльність Петрова не виявлено.
В 1957 році Петров одружився з Софією Зеровою, яка побажала залишити прізвище Зерова. Мало пройти майже 30 років, перш ніж Петрову надали дозвіл повернутися до Києва і одружитися. Тридцять років і сотні листів, витончених, справді літературних — ось підсумок цього дивного роману. Хто зна, чи не кохання завернуло Петрова на хистку стежину співпраці із спецслужбами. Чи не воно назавжди протиставило його Розстріляному відродженню (він опинився за спинами розстрільної команди). Але можна бути певним — саме через нього Віктор Петров-Домонтович-Бер 18 квітня 1949 року покинув своє мюнхенське помешкання.
Загубивши документи під час війни Петров був вимушений заново захищати дисертацію в 1966 р. Віктор Петров помер в 1969 р. і був похований в Києві на Лук’янівському військовому цвинтарі (8 ділянка, 7 ряд, 4 місце).
