Григорій Михайлович Косинка (справжнє прізвище – Стрілець) народився 29 листопада 1899 року в селі Щербанівка Обухівського району на Київщині в сім’ї зубожілих селян. Постійні нестатки змушували і дорослих і малих працювати в наймах. Батьки намагалися поліпшити своє злиденне життя десь за Уралом, біля Байкалу, але й там добра не знайшли, після піврічних поневірянь по чужих краях родина повернулася в Україну.
Після повернення назад до села, родина перебивалася батьківським підробітком на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівка. Рано довелося йти на заробітки й малому Григорію - працювати в панських економіях. З чотирьох років навчився грамоти від діда.
Мати майбутнього письменника Наталія Стрілець згадувала: «Мій Гриць серед дітей його віку був не такий, як інші... А як любив Грицько квіти!.. «Розкажіть, мамо, як квітка зветься і чому синя, а та червона?» Коли Грицко підріс, грамоти вчив його мій батько – дід Роман, який жив у селі Красному. Дід привчив Грицька до читання, і з книгою він нерозлучався». У школі хлопець вчився старанно й успішно, а якось після прочитання його шкільного твору вчитель Павло Іванович напророкував Григорієві велике майбутнє.
З чотирнадцяти років Григорій працював на посаді помічника трипільського волосного писаря, згодом став канцеляристом у суді. У шістнадцять років підліток упросив батька взяти його на заробітки в Київ, де чистив панам черевики, працював двірником, кур’єром тощо.
Закінчивши екстерном вечірні гімназійні курси, Григорій Михайлович служив у війську, брав участь у громадянській війні.
У 1921 році Григорій Михайлович поступив на історико-філологічний факультет Київського Інституту народної освіти (нинішній Київський університет). «Молодість свою я прожив у надзвичайній скруті», – писав Косинка в «Автобіографії». Бо ж не тільки про навчання й забезпечення власних потреб доводилося думати Григорієві. Як згадувала мати письменника, турбота про багатодітну сім’ю (підростали ще дві дочки й тримолодші сини) після смерті батька лягла на плечі найстаршого. Вони й освіту здобували в Києві, й жили до повноліття в сім’ї Григорія. А в нього ж наперших порах не було навіть стабільної стипендії, бо сплачували її студентам нерегулярно. Через нестатки залишає навчання і йде працювати.
Як письменник Григорій Михайлович дебютував у газеті «Боротьба» оповіданням «На буряки» (1919), підписаним псевдонімом Григорій Косинка. Задум цього твору виник під час навчання майбутнього митця на гімназійних курсах, а на вибір псевдоніма вплинула його любов до квітів, зокрема червоних косинців. Друзі відраджували Григорія Михайловича від такого псевдоніму, переконуючи, що його власне прізвище краще: «У тебе таке хороше прізвище – Стрілець, воно й пасує тобі, і раптом такий не цікавий псевдонім. Не всі ж знають, що взяв ти його від квітки, думають, що це – хусточка», проте дебютант не змінивсвого рішення: «Квітка ця маловідома, але вона така ніжна й красива, скромна і разом з тим велична. Псевдонім залишається, ось і все...».
У 1920 році Григорій Косинка ввійшов у творчу групу «Гроно», яка видавала однойменний альманах, в якому були вперше опубліковані його новели «Під брамою собору», «Мент», «За земельку». На 1921 рік Григорій Михайлович став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів.
В 1922–році виходить його перша збірка «На золотих богів», назву якій дала однойменна новела. Косинка був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об’єднання АСПИС (1923–1924).
У 1924-1926 роках Григорій Михайлович був співавтором новаторських програм, які в той час афішувало «Гроно», потім примкнув до «Ланки», проте незабаром перестав тяжіти до будь-яких літературних груп, вважаючи, що «кожен митець має свої, властиві його духові формитворчості».
Косинка ввійшов у літературу стрімко, часто публікувався на сторінках газет і журналів, книги друкували щороку: «Заквітчаний сон» (1923), «Мати» (1925), «За ворітьми» (1925), «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1928), «Серце» (1929, 1933), «Циркуль» (1930). Збірку «На золотих богів» схвально оцінив Максим Рильський. Про книгу оповідань «В житах» дуже тепло відгукнувся Василь Стефаник. Окрилений визнанням великого новеліста Косинка пише до нього в березні 1927 року: «Радісно мені було читати Вашого листа, такий він сердечний та батьківський. Ви, як годиться батькам, перехвалили свого сина – Косинку з Дівич-Гори». Під час ювілейного вечора, присвяченого 25-річчю творчої діяльності Стефаника, Косинка прекрасно прочитав новелу галицького митця «Сини». Про артистизм декламації Григорія Михайловича казали: «Послухаєш Косинку – як у театрі побуваєш».
Григорій Михайлович не афішував своєї любові до України на словах, а у творах змальовував кращих представників рідного народу й у своїх вчинках був переконаним українським патріотом. Коли в березні 1928 року помер відомий тоді прозаїк, дядько Григорія Косинки – Калістрат Анищенко, Григорій Михайлович наполіг, щоб труну покійного накрили за козацьким звичаєм китайкою і над могилою заспівали улюблену народну пісню Калістрата «Ой на горі вогонь горить». 
Восени 1929-гороку, у публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом, і вже на початку 30-хроків цензура заборонила розповсюджувати надруковану збірку «Серце». Радянська критика звинуватила Косинку у сповідуванні «куркульської ідеології» та «націоналізмі».
Опальному письменникові, щоб не потрапити під прес каральних органів, необхідно було міняти й тематику творів, і лінію поведінки.
У Харкові життя інтелігенції в ті часи важалося безпечнішим, ніж у Києві, тож у 1932 році Косинка разом із молодою дружиною Тамарою перебрався до її батьків у Харків. Він став диктором Українського радіомовлення, оскільки мав приємний тембр голосу і виняткову дикцію. Роботу на радіо Григорій Михайлович поєднував із письменницькою працею.
Крім власної творчості, Григорій Косинка взявся за переклади з російської оповідань Антона Чехова, якого дуже любив. Він першим переклав українською мовою «Мертві душі» Миколи Гоголя. Щоправда, опублікували цей твір в українській версії вже після смерті перекладача, але без зазначення його прізвища. Повернули цьому перекладу ім’я Косинки аж у 1968 році.
Суботньої ночі 5 листопада 1934 р., якраз напередодні захисту диплому дружиною, письменника заарештували і ув’язнили до Лук’янівської тюрми, звинувативши в належності до української терористичної організації. Тоді ж було безпідставно ув’язнено Дмитра Фальківського, Костя Буревія, Тараса та Івана Крушельницьких,Олексу Близька та інших митців. А 17 грудня 1934 року Григорія Косинку розстріляли разом із іншими 28 українськими митцями. Сталося це в приміщенні колишнього Інституту шляхетних дівчат (пізніше – Жовтневий палац культури, нині – Міжнародний центр культури і мистецтв). Реабілітовано його чесне ім’я посмертно в 1957 році.