«Я, Симоненко Василь Андрійович, народився 8 січня 1935 року в селі Біївці, Лубенського району, Полтавської області в сімї колгоспника. Мати - Щербань Ганна Федорівна - працювала в колгоспі з дня його заснування до осені 1957 року. Батько - Симоненко Андрій Леонтович залишив сімю, коли мені не було ще й року. З того часу шляхи наші не сходилися» - писав у своїй автобіографії В.Симоненко.

Його батько був «той козак, що все гуляє», і коли він пішов із сім'ї Ганна Федорівна повернула собі своє дівоче прізвище Щербань. Здавалося, вона мала б викреслити свого чоловіка з пам'яті, проклясти його, але вона цього не зробила і до кінця свого життя була вірною своєму першому коханню - Андрієві. А потім розпочалася війна. Мати з сином вистояли та все чекали, що батько поверниться. Він повернувся з війни, але не в сім'ю, тому Симоненко пізніше писав: «…В мене була лиш мати та був ще сивий дід, нікому не мовив тато і вірив, що так і слід…».

Ганна Федорівна згадувала, що коли Василькові було 7—8 років, тоді ж він почав віршувати. Ішла війна. І малому хлопцеві, як і багатьом його ровесникам, дуже хотілося, щоб вона швидше закінчилася, щоб до домівок повернулися їхні батьки й діди. Ой, як бажалося Василькові стати льотчиком. Тільки почує тріскотіння мотора літака, швидко вискакує з хати і біжить дивитися, як летить його мрія у синьому шовку неба. 1943 року народився в дитячій голові вірш, названий матір’ю “Я маленький льотчик”.

Протягом 1942—1952 pp. навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952), яку закінчив із золотою медаллю. 

Мати поета згадувала, що в п’ятому класі на вечорі в Єньківській школі Василь читав вірш, присвячений їй. Він був активним учасником літературного гуртка, а в старших класах, це вже в Тарандинцях, входив до редколегії шкільної “літературної” газети. Всі помічали його літературні здібності. Можливо, саме це й наштовхнуло хлопця поступати в 1952 році до Київського державного університету на факультет журналістики.

Наприкінці 1956 року разом із своїм однокурсником Станіславом Бериченком, Висиль Симоненко приїхав до Черкас на переддипломну практику в газеті «Черкаська правда». Їм пощастило не тільки тим, що в газеті був чудовий творчий колектив, а ще й тим, що там були вільні посади працівників. І їх офіційно зарахували до штату редакції, а до Києва вони їздили тільки на екзамени та писати й захищати дипломні роботи.

У своїх спогадах мати писала: "Іще на переддипломній практиці у "Черкаській правді" талант Васі запримітили одразу і опісля запропонували стати працівником відділу культури. Тут він одержував бойове хрещення як журналіст і поет, тут друкував свої перші замальовки, кореспонденції, рецензії і вірші. Трудився днями й ночами. Багато курив, у творчих муках не жалів себе. Навіть писав своїм друзям до Києва, щоб ті вислали... альманах "День поезії", бо не хотів одриватися від поетичного життя України".

Високого, чорнявого із глузливими карими очима Василя часто закохувалися дівчата та й він закохувався, але все це було якось не серйозно, легковажно. Друзі-практиканти запримітили молоденьке, вродливе дівчисько Люсю, кур'єра обласної друкарні, і почали залицятися до неї. У сизих хмарах диму, бо надто часто палив цигарки, з'явилися рядки:

«І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Прийшла любов непрохана й неждана --

Ну як мені за нею не піти?».

Перелити своє п'янке, солодке кохання він міг, а от зізнатися у почуттях Василь соромився та й Станіслав завжди крутився біля Люсі.

Якось вони сиділи в трьох і Василь сказав: «Люся… Люся…Я боюся, що улюблюся…». Станіслав сприйняв Василеве зізнання в коханні, як жарт, а от Люся відчула, що у сказаних словах приховувався вітер мрій та неспокою. Через місяць вони відгуляли весілля. Василеві було 22 роки. Своїм одруженням Василь багато кого здивував. Він на той час уже - молодий майстер журналістики, поет. А хто була Люся? - кур'єрка, бігала за редакцією в друкарню і назад. Та кохання було у Симоненка справжнє й сильне і він віддався йому сповна.

Незабаром народився син Олесь, отримали квартиру. Квартира була на останньому поверсі і невеличка, двокімнатна, але з видом на Дніпро. З її балкону можна було помилуватися панорамою Черкас. Саме тоді до нього в Черкаси приїхав батько. Василь привітав його, щиро пригостив, запросив переночувати, а вранці сказав: «…А тепер, батьку, бувайте здорові, Ви пізно прийшли до мене. Я в дитинстві виглядав Вас щодня…», - а от стареньку матір забрав до себе з села. Ганна Федорівна продала свою хату, зібрала не хитрі пожитки і поїхала до Черкас. В одній кімнаті жив Василь з дружиною, а в другій - Василева мати з онуком Олесем.

1960 року в Києві під впливом Хрущовської відлиги був створений клуб творчої молоді. Василь Симоненко зі щирим юнацьким запалом вірив, що усі випробування, які випали на долю народу, скінчилися, а ті негативні явища, які залишилися в суспільстві - «залишки зими», що відходить назавжди. У той час Василь уже працював завідуючим відділом новоствореної газети Черкащини. Він разом з художницею Аллою Горською обійшов десятки сіль навколо Києва, опитав сотні людей, виявив урочище, де, за свідченням селян, «більшовицькі кати» ховали сліди свої злочинів.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биковнянського лісу він побачив хлопчаків, які гасали у футбол. За м'яча їм правив череп з діркою в потилиці, ще два черепи позначали лінію воріт.

Ці «речові докази», що послужили незаперечним аргументом геноциду. – сколихнули ніжну душу поета. Після цього, він разом із іншими членами клубу, складає і надсилає до Київської міської ради меморандум із вимогою оприлюднити місця знаходження масових поховань і перетворити їх у Національні місця скорботи та пам'яті.  Хтозна, чи розумів тоді Василь, що чинить, по суті, громадянський подвиг, однак він не міг не розуміти, що підписує собі смертний вирок. Недаремно ж Іван Світличний риторично запитував: «На Тебе теж відкрили справу?..».

Дружині Василя Симоненка не подобалося те, що її чоловік часто їздив у відрядження, вона вважала, що у нього є коханка. Вона перестала вірити у його любов, почала дорікати і часто повторювати: «… Ти - величина, а я - хто?...». У таких випадках В. Симоненко казав: «Малюсю, все одно я люблю тебе більше, ніж ти мене, більше!… Розумієш?».

Одного разу Симоненко зустрів на вулиці Ніну Черняк, дізнався, що і в неї не склалося сімейне щастя. Вона вагітною пішла від чоловіка, хотіла навіть покінчити життя самогубством. Василь довго дивився їй у вічі, а потім мовив: «Ти знаєш, що ти - людина. Ти знаєш про це чи ні?». Наступного дня Ніна прочитала ці слова в газеті. Цей вірш повернув їй віру до життя.

Через деякий час Василь прийшов з товаришем до неї свататись. Ніна спочатку подумала, що Симоненко сватає до неї свого товариша, але коли зрозуміла, що сватається Василь, відмовила, адже в нього була дружина, син. «Не докорю ніколи і нікому, хіба на себе інколи позлюся, що в двадцять літ в моєму серці втома, що в тридцять - смерті в очі подивлюся...» - ці рядки написані ще в 1955 році, але здається, що вже тоді Василь Симоненко передчував свою долю, адже й дотепер, його смерть обкутана туманом запитань, здогадок та пліток.

Підозріле ставлення влади до Василя Симоненка спричинили не тільки його чесна громадянська позиція та сміливі трибунні вірші, а ще й той факт, що твори поета побачили світ на Заході: у мюнхенській «Сучасності» було опубліковано щоденникові «Окрайці думок» та недруковані в Україні вірші.

Як згадують очевидці, влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Василем Симоненком сталася суперечка, причиною якої послужило те, що за кільканадцять хвилин до обідньої перерви вона відмовилася продати йому пачку цигарок. Шум привернув увагу двох міліціонерів, які вимогливо попросили пред’явити документи. Їхня реакція на редакційне Василеве посвідчення була неадекватною: на очах у здивованої публіки вони скрутили поетові руки й потягли до вокзальної кімнати міліції.

Тепер важко сказати, наскільки спланованою була ця «акція». Чи, може, вона планувалася спонтанно по тому, як Василя було затримано (але ж, мабуть, не випадково на вокзалі: мовляв, менше навідуйся до столиці та менше намотуй кілометрів по Україні), однак тієї ночі Симоненко невідомо чому (черкаська міліція заплутувала сліди? Чи хотіла вчинити розправу чужими руками провінціалів – своїх підлеглих?) опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж за тридцять кілометрів від обласного центру – у містечку Сміла.

Василя забрали звідтіля наступного ранку колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко та поет Микола Негода. Ось як згадували його «визволителі» те повернення із Сміли до Черкас: «Коли Василь сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки: – Ось подивіться... Ми жахнулися: всі руки були в синцях. – А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. – За що? – вихопилося в нас. – Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же, потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... – Василь вилаявся і потім додав: – У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу, на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обі - рвалось усередині...».

Здоров'я його після цього випадку почало стрімко погіршуватися. З початку 1963 року він постійно скаржився на поперек, нирки - біль був нестерпним, стан - важким. Як журналіст, він мав право лікуватися в обласній лікарні санітарного управління. Лікарі, до яких він там звернувся, повідомили діагноз - рак нирок. Він лежав у номенклатурній обласній лікарні. Його дружина взяла за власний рахунок відпустку і майже жила у палаті. До нього ходили друзі, колеги і Ніна Черняк.

Одного разу друзі принесли до лікарні пов'язані в пучок кетяги калини, і висіла та калина довгі тижні хвороби біля його ліжка. Василь, лежачи продовжував записувати вірші у свій блокнот, останній вірш був записаний 19 вересня 1963 року:

Маленьке — не смішне,
Адже мале і зерно,
Що силу велетням і геніям несе.
Мале тоді смішне,
Коли воно мізерне,
Коли себе поставить над усе.

Але, скажіть, хіба такого мало,
Хіба такі випадки не були,
Коли мале, як прапор, піднімали
І йшли за ним народи, мов осли?
І чи тоді мізерне та смішне
Не оберталось раптом у страшне?

А потім написав листа: «Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно, література перенесе безболісну для неї втрату, але я не можу піти із життя, не подбавши про мою сім'ю, особливо про матір. Перший день моєї смерті, може стати для неї першим днем її жербацького жевотіння. Від усього серця прошу Вас, не допустити цього, і коли це можливо, виділити з літературного фонду хоча б малу суму, котра б рятувала її від голодної смерті».

Цього листа до Національної спілки письменників України Василь Симоненко написав за два дні до своєї смерті. Помер Василь Симоненко, менше місяця не доживши до 29-ліття, 14 грудня 1963 року. 

Коли несли труну, то раптом із-за хмар виглянуло холодне, грудневе сонце. Його проміння кинуло на землю тільки жовтогарячий прощальний відблиск. Кетяги калини, перев'язані з колосочками, лежали на віку труни, обтягнутою червоною тканиною, але калина стала вже чорною.

Не встигла Ганна Федорівна пережити трагедію - смерть сина, як настала драма: дружина Василя привела в сім'ю іншого чоловіка, щоб Олесик не ріс без батька. Для матері, яка виростила і виховала В.Симоненка сама, - це було справжнім потрясінням. Розумом, рішення Люсі вона ще якось приймала, а от серцем - ні.

Через деякий час Ганні Федорівні виділили окрему однокімнатну квартиру у цьому ж будинку на першому поверсі. Туди вона перенесла свої пожитки і перетворила кімнату на своєрідну світлицю поета.

Були ще радісні дні у мами, коли у 1995 році отримувала найвищу Державну премію України імені Тараса Шевченка, якою була посмертно відзначена творчість її сина. Цю премію дали навпіл з ще живим письменником Василем Захарченком, тим самим поділили між живим і мертвим тисячу гривень.

На 35 років пережила мати сина. Вона померла у 1998 році, Бог відміряв їй аж 90 років життя, поховали її поруч із сином.