Дмитро Юрійович Загул народився 28 серпня 1890 року в буковинському селі Мілієві (нині Вижницького району Чернівецької області). Родина майбутнього поета жила дуже бідно. Батько хлопчика був неписьменний. Сестра Марія навчила його читати до школи.

Хлопчик рано зацікавився читанням книг, особливо пригодницько-фантастичними романами, пізніше — творами Гоголя, Шевченка, Осипа-Юрія Федьковича, Пантелеймона Куліша, Івана Франка.

1902 року помер батько Дмитра, і жити стало ще важче. На здібності Дмитрика звернув увагу директор школи і послав його на навчання до Чернівецької класичної гімназії, яку той закінчив 1912 року.

Навчаючись у гімназії, Дмитро переклав на українську мову другу пісню "Енеїди" Вергілія, кілька Горацієвих сатир та "Пісні про дзвін" Ф. Шіллера. З власних поезій 1909 року в газеті "Буковина" надрукував вірші "Високо вгору здійму свої руки" та "Що мені із того, мила". 1912 року в газеті "Нова Буковина" опубліковані цикли його поезій "Весняні мрії", "Думки", "В темряві" та "Хвилі кохання". Під час навчання Дмитро заробляв на хліб репетиторством, а з 1912 року працював у чернівецьких газетах "Нова Буковина" та "Народний голос", де й друкував свої вірші. У ранніх творах Загула помітний вплив модерністів.

Ще в гімназії брав участь у підпільному гуртку шкільної молоді, пов'язаному з галицькими радикалами і соціал-демократами. Цікавиться соціологією, очолює творчий гурток, у роботі якого брали участь відомі потім літератори — В. Кобилянський, П. Галензовський, І. Киявчук, М. Лютик та ін. 

1913 року в Чернівцях вийшла перша книжечка молодого поета «Мережка». Загул вступив на історико-філологічний факультет Чернівецького університету, але подальший життєвий шлях поета зламала війна. 1915 року, коли російські війська відступали з Буковини, його, як очевидного українського націоналіста і діяча культури, було взято заручником і відправлено до Нижнього Новгорода, де він і одружився. Згодом переїхав до Одеси, а звідти — до Києва. Працював бухгалтером, санітаром, учителем, редактором. У той же час писав нові вірші, займався перекладами, виступав з публіцистичними статтями.

Виданням газети "Нова Буковина" вийшла перша поетова книжка "Мережка" (1913), але сам автор вважав дебютною збірку "З зелених гір" (1918) — завдяки їй здобув певне літературне ім'я. 

Разом з Тичиною, Я. Савченком, Слісаренко, Семенком, Кобилянським 1918 року Дмитро Загул прилучився до об'єднання письменників-символістів «Біла студія» (пізніше "Музагет"), що стояло на позиціях чистого мистецтва. Драматичні події 1919 року відбилися в мотивах лірики, що ввійшла до збірки «На грані» (1919), яку Олександр Білецький назвав однією з найстрашніших книжок українського модернізму, книжкою крайнього соліпсизму й безнадійної містики.

Після закінчення громадянської війни в Україні Дмитро Юрійович активно включається у громадське життя, в культурно-освітню роботу. Працює викладачем літератури на педагогічних курсах у містечку Ставище. З вересня 1922 року вчителює, а потім стає директором школи села Саварка. Через рік переїжджає до Києва на посаду редактора сценарного відділу «Українфільму», а згодом посідає посаду наукового працівника Академії наук (ВУАН).

В 1923 Загул бере участь у літературній групі "Асоціації радянських письменників» («Арпіс»), на початку 1925 року бере активну участь в організації письменників Західної України («Західна Україна», діяла 1925–1933 у Харкові). Очолювали «Західну Україну» Дмитро Загул, згодом — Мирослав Ірчан (розстріляний у Сандармосі 1937 році). 

Третя збірка "Наш день" (1925) засвідчила народження поета-романтика революції. Змінюються не лише ідейні обрії, проблематика, а й жанрово-стильові особливості його віршів. Дмитро Загул створює сповнені соціального оптимізму гімни-прокламації, декларує загальноприйняті погляди на дійсність і мистецтво зокрема. 1927р. вийшла підсумкова збірка поезій Д. Загула "Мотиви" (з передмовою О. Білецького). У ній поет цілком виявив себе як апологет нової доби. 

Д. Загул присвячує будівництву Дніпрогесу поему "Геліополіс" (1927); пише цикл "Туга за рідним краєм" — сподіванки на близьке возз'єднання буковинців з Україною. Але революційний оптимізм не справджувався, реальна дійсність дисонувала із мріями. Так чи так, а після згаданої збірки окремі книжки Д. Загула уже не виходили, він редагує альманах "Західна Україна", пише критичні статті, перекладає. Д. Загул інтерпретував українською мовою таких німецьких митців, як Гете, Шіллер, Гейне, Бехер...

Слід сказати, що помітно виступав він і як критик та літературознавець. Досить назвати його статті "Спад ліризму в сучасній українській поезії", "Зріст і сила творчості П. Тичини", підручник з теорії поезії "Поетика" (1923). У 1930р. він підготував і видав із своєю передмовою збірку творів В. Кобилянського.

Та як член літорганізації "Західна Україна" він уже 1933р. зазнав безпідставного звинувачення в націоналізмі і був репресований. Відбував заслання на Колимі. За останніми даними, відбувши десятирічне ув'язнення, одержав додатковий термін і помер від серцевого нападу влітку 1944р. на Півночі.