Андрій Васильович Ніковський народився 3 жовтня 1885 р. у селі Малий Буялик Одеського повіту Херсонської губернії. Батько помер, коли хлопчику виповнилося сім літ. Невдовзі мати вдруге вийшла заміж, і сім’я переїхала до Одеси.

Змалечку Андрій допомагав вітчимові — службовцю лазні, а у вільний час готувався до вступу в гімназію. Це вдалося йому без особливих зусиль. В 1905 році А. Ніковський закінчив 5-ту Одеську гімназію, після чого продовжив навчання на історико-філологічному факультеті Одеського університету, який закінчив у 1913 році. Вступивши в університет став членом студентської громади. Юні політики брали активну участь у боротьбі проти царського уряду, навіть виробили власну програму — відродження України на соціалістичній основі.

Із середини 1906 р. А. Ніковський брав активну участь у роботі Одеської "Просвіти", зокрема був членом Виділу (Ради) товариства, його секретарем і бібліотекарем. Активна участь у культурно-просвітньому русі відкрила А. Ніковському шлях до громадсько-політичної діяльності - ще під час навчання в університеті він став членом Товариства українських поступовців. 

Здобувши вищу освіту, Ніковський деякий час вчителював у гімназіях. В 1913 р., вже після закінчення університету, переїхав у Київ і став редактором єдиної на той час щоденної україномовної газети "Рада".

1913 року Ніковський вступив до київської масонської ложі «Світло правди». Як і інші тодішні українські політики, він не дуже цікавився містичним боком масонства, сподіваючись використати наявну мережу масонських лож для здобуття політичної свободи.

Після початку Першої світової війни і закриття царським урядом газети "Рада", А. Ніковський спробував заснувати щоденну газету "Вісти", та деякий час редагував "Літературно-науковий вістник". Впродовж 1915 р. - початку 1916 р. діяч був редактором і видавцем журналу "Основа" в Одесі.

Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. у Петрограді започаткувала новий етап у житті А. Ніковського. Він брав активну участь у створені і діяльності Центральної Ради: входив до складу її виконавчого комітету, був одним із чотирьох заступників голови УЦР М. Грушевського, працював у декількох комісіях Ради. Влітку 1917 р. А. Ніковський балотувався до Київської міської думи, а на початку листопада цього ж року його було призначено комісаром м. Києва.

Після Жовтневого перевороту 1917 р. А. Ніковський одразу ж зайняв антибільшовицьку позицію: був одним із лідерів Крайового комітету охорони революції в Україні, критикував дії більшовиків на сторінках редагованої ним газети "Нова рада". Діяч також негативно оцінив умови Берестейського мирного договору між УНР та країнами Четверного союзу та засудив уведення німецьких військ на територію України.

Із Центральної Ради Ніковський вийшов на знак протесту, щойно перший німець ступив на нашу землю. Він не пошкодував політичної кар’єри, перейшовши в опозицію до діючої влади. Після цього він він знову повернувся у видавництво газети. Газета “Рада”, що не виходила деякий час, відновилася під назвою “Нова рада”. З її шпальт полетіли стріли в Скоропадського. У травні 1918-го українські партії організували Національний союз. Першим головою обрали Ніковського — людину енергійну, чесну, з глибокими переконаннями. Саме Союз того ж таки року в грудні утворив Директорію. До складу тимчасового уряду Андрій Васильович не увійшов. Працював у газеті та партії.

У 1919 - першій половині 1920 рр., А. Ніковський відійшов від активної політичної діяльності. Після приходу до влади Директорії він перебував у опозиції до неї, оскільки був проти тих соціалістичних експериментів, які вона втілювала у життя.

Коли в Київ повернулися більшовики, вжив всіх засторог, щоб не потрапити в лабета спецслужб, спочатку переховувався, а потім почав "нове життя" під іменем Йосипа Стефановича. Працював при Всеукраїнській академії наук (ВУАН), у Книгоспілці, “Дніпросоюзі”, був навіть заступником директора оперного театру, редактором журналу “Нова громада”. Фальшивий паспорт з пропискою по вулиці Великій Підвальній йому видала ВУАН, як співробітнику Комісії словника живої мови. Влітку 1919-го репресії проти колишніх українських діячів посилилися, Андрій Васильович переховувався на хуторі Чорного Мини разом із однопартійцями.

Після підписання Варшавського договору 1920 р. і вступу українсько-польських військ до Києва його було призначено міністром закордонних справ в уряді В. Прокоповича. Упродовж наступних півтора роки А. Ніковський відігравав важливу роль в українській зовнішній політиці. Водночас він брав активну участь у роботі Ради народних міністрів УНР, Ради Республіки, при його безпосередній участі було створено Український центральний комітет у Польщі. У місті Тарнові він очолював «Комісію з вироблення Конституції УНР».

Розчарувавшись у здатності українського політичного істеблішменту досягти взаєморозуміння, А. Ніковський на початку 1922 р. залишив посаду міністра закордонних справ УНР і невдовзі переїхав до Берліна, де до осені 1924 р. працював у друкарні Я. Оренштайна.

24-го року Всеукраїнська Академія Наук домоглася дозволу більшовиків на повернення Ніковського до України, тут у нього залишалося двоє його дітей. Приїхавши до Києва, він працював головою Правописно-термінологічної комісії, підготував і видав «Словник українсько-російський», переклав українською мовою низку творів Гоголя, Лондона та Шекспіра.

Плідну літературну та наукову працю А. Ніковського перервав арешт за звинуваченням у причетності до Спілки визволення України у липні 1929 р. Організатори судового процесу відвели для А. Ніковського одне із головних місць у структурі і діяльності організації. Його було звинувачено у приналежності до Президії СВУ, організації філії спілки в Одесі, шкідництві на "літературному фронті" тощо. Після винесення вироку у справі СВУ А. Ніковський відбував покарання у Ярославському політізоляторі та на Соловках. Після звільнення у 1940 р. - мешкав у своєї доньки в Ленінграді, де і помер з голоду у 1942 р. під час блокади міста.