Борис Ілліч Олійник народився 22 жовтня 1935 року в с. Зачепилівка на Полтавщині в родині інструктора районної газети.
З 1962 по 1973 рік праця в журналі «Ранок». Пройшов шлях від простого кореспондента до головного редактора. Був заступником головного редактора журналу «Дніпро» та старшим редактором видавництва «Дніпро». З 1971 по 1974 рік – заступник голови правління Спілки письменників України. З 1974 по 1991 рік – завідувач відділу, член редколегії журналу «Вітчизна». З 1976 по 1991 рік – Секретар Спілки письменників України та СРСР. Член ЦК КПУ і ЦК КПРС.
У 1999 році Голова Комітету з Державних премій України імені Т. Г. Шевченка в галузі літератури, журналістики і мистецтва при Раді Міністрів України. З 1980 по 1991 рік обирався депутатом Верховної Ради УРСР 10-го і 11-го скликань, голова Комісії Верховної Ради з питань освіти і культури. У 1981 році нагороджений ювілейною медаллю Всесвітньої Ради Миру. З 1989 по 1991 рік – голова Комісії зв’язків ВР СРСР з громадськістю, віце-голова Палати Національностей Верховної Ради СРСР. З 1992 по 1994 рік – народний депутат Верховної Ради України. Провідний науковий співробітник Інституту національних відносин і політології АН України. З 1994 по 1998 рік – народний депутат Верховної Ради України 2-го скликання.
З 1995 по 2006 рік Голова Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи. З 1996 по 2006 рік віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи. З 1998 по 2002 рік народний депутат Верховної Ради України 3-го скликання. Голова Комітету Верховної Ради України у закордонних справах і зв’язках з СНД. З 2002 по 2006 – обраний народним депутатом Верховної Ради України 4-го скликання. Побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьми»).
З перших днів нової Югославської трагедії рішуче виступив – у пресі, у Верховній Раді та Раді Європи – проти ембарго Сербії. Неодноразово бував у «гарячих точках» Боснії-Герцеговини, після чого написав есе «Хто і з якою метою сатанізує сербів?». Вийшло окремою книгою українською і сербською мовами в Югославії (1996 р.) Під час перебування в Сербії потрапив під бомбардування натівців. По слідах поїздки написав есе «Хто наступний?». Матеріали на захист сербів і чорногорців опублікував в українській, російській і югославській пресі.
Саме Борис Олійник у травні-червні 1986 року бував у «зоні», звідти вів телерепортажі, виступив у «Литературной газете» із викривальною статтею «Испытание Чернобылем», а в 1987 році в Кремлівському палаці, вперше в Союзі, оприлюднив засекречені відомості про наслідки чорнобильської трагедії. У 1987 році нагороджений Грамотою «Учаснику ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС».
Борис Олійник, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, що й змусило урядовців відкласти реалізацію свого наміру. У 1995 року Борису Іллічу присвоєно звання «Почесний громадянин Канева». Був одним із тих, хто через пресу заблокував будівництво АЕС в Криму і під Чигирином та каналу Дунай-Дніпро, через який би пішов в Україну весь бруд Європи.
Борис Олійник, створив і очолив «Комісію по вшануванню пам’яті Василя Симоненка з нагоди 50-річчя від дня його народження». Мужньо боровся Борис Ілліч за гідне пошанування пам’яті видатного поета, часто підставляючи себе під удари в ім’я справедливості.
Першим на державному рівні 1988 року в Кремлівському Палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932-1933 років. Саме Олійник вручив від імені інтелігенції України маршалу Язову клопотання про звільнення від військовополітичного училища приміщень Києво-Могилянської академії. Маршал вчинив позитивну резолюцію. Один із фундаторів Українського фонду культури, який очолював з 1987 і до своєї кончини на громадських засадах.
У 2002 році присвоєно звання «Почесний громадянин міста Києва». Борис Олійник – автор понад 40 книг віршів, есе, статей, які виходили в Україні, у всіх республіках СРСР, перекладалися російською, чеською, словацькою, болгарською, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами. Лауреат премії імені М. Островського (1963 р.), Державної премії СРСР (1975 р.), Державної премії України імені Т. Г. Шевченка (1983 р.), міжнародних премій імені Сковороди (1994 р.), «Дружба» (1997 р.), усеюгославської премії «Рицарське перо» (1998 р.), міжнародної премії імені Давида Гурамішвілі (1999 р.), міжнародної премії імені Шолохова (2001 р.), премії імені В. І. Вернадського, Фонду «Україна – ХХ століття». У 1987 році обраний дійсним членом Міжнародної слов’янської академії. З 1990 року дійсний член Національної Академії Наук України.
З 1992 року обраний академіком Української екологічної академії наук. Голова Українського фонду культури, співголова Форуму слов’янських народів. Борис Ілліч Олійник став кавалером орденів князя Ярослава Мудрого V (1995 р.) та IV (1999 р.) ступенів, ордену Миколи Чудотворця (2002 р.), ордену Нестора-Літописця І ступеня (2006 р.). 2005 року Борису Олійнику присвоєно звання Героя України.
Помер 30 квітня 2017 року о 11 годині 45 хвилин на 82-му році життя після важкої і тривалої хвороби у Національному Інституті хірургії та трансплантології ім. О. О. Шалімова НАМН України.
Похований 3 травня 2017 року на Байковому кладовищі на ділянці № 52 поряд із могилами Леся Танюка і Дмитра Гнатюка.