Валер’ян Львович Поліщук  народився 19 вересня (1 жовтня) 1897 року в селі Більче Демидівського району на Рівненщині в селянській родині. Навчався у школах сіл Малеве та Мирогоща, далі в Луцькій (1911–1913) і Катеринославській гімназіях (1914–1917), далі  в Інституті цивільних інженерів у Петрограді та на історико-філологічному факультеті в Кам'янець-Подільському державному українському університеті.

В.Поліщук був головою земельного комітету рідної Боремельської волості (1918), заснував у Києві літературно-мистецьку групу «Гроно», був одним із організаторів «Федерації пролетарських письменників», членом спілки пролетарських письменників «Гарт», організатором і провідником літературної групи «Авангард». Крім того, в різні роки працював у газеті

«Народная воля», секретарем журналу «Шлях», з 1919 року — секретарем газети «Республіканець» у Катеринославі. Брав участь у повстанні Директорії, був інтернований, редагував у Кам'янці-Подільському студентський журнал «Нова думка» (1920). 1920 року повернувся до Києва, співпрацював у газеті «Більшовик». Наступного 1921 року перебрався до Харкова, працював у різних літературних часописах.

Протягом п’ятнадцяти років літературної діяльності видав понад сорок книг. Заарештований 6 грудня 1934 року Харківським відділенням НКВС. Військова колегія Верховного суду СРСР від 27-28 березня 1935 року в Києві засудила його до десяти років позбавлення волі як активного члена української націоналістичної організації, керівника терористичної групи, яка нібито готувала замах на секретаря ЦК КП(б)У Постишева. 9 жовтня 1937 року особливою трійкою УНКВС Ленінградської області засуджений до розстрілу. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандермох.

Валер’ян Поліщук був у постійному пошуку, навіть тоді, коли придумував імена своїм дітям. Первістка він назвав Марком–Реоном, а доньку —Люциною–Електрою. У цих іменах він бачив «зорі грядущого». Зі спогадів доньки дізнаємося, що, незважаючи на свою зайнятість, батько багато уваги приділяв їхньому вихованню, знаходив вільні хвилини, щоб провести з дітьми якомога більше часу. Читаючи його листи до дружини — Олени–Рахіль Конухес, — пересвідчуєшся, що саме ця жінка світила йому в дорозі життя. І вона цією ж монетою платила чоловікові. До кінця свого життя дружина віддано оберігала його пам’ять. Відразу після арешту Валер’яна Поліщука у 1934 році Олена, кинувши все напризволяще, а взявши лише дітей та валізу з книжками, рукописами й листами чоловіка, виїхала з Харкова до Москви. Таємницю про валізу вони оберігали як зіницю ока. Малій Люцині вона стала за ліжко, й таким чином збережений її вміст після реабілітації письменника став слугувати нащадкам.

Довгий час рідні нічого не знали про Валер’яна Поліщука. У 1943 році їм видали свідоцтво про смерть письменника, в якому значилося, що він помер у в’язниці 1942 року від перитоніту. Цій відписці ні дружина, ні донька не надто вірили й далі продовжували звертатися з листами до органів служби безпеки. І лише в 1988 році вони отримали повідомлення з військового трибуналу Ленінградської області, що Валер’ян Поліщук — за висновками особливої трійки Ленінградської області — розстріляний, а от місця захоронення вони вказати не можуть. І лише в середині 90–х років XX століття завдяки пошукам Санкт–Петербурзького «Меморіалу» вдалося віднайти документи, зокрема протокол засідання особливої трійки від 9 жовтня 1937 року, де й значиться, що в числі 134 українських буржуазних націоналістів до розстрілу засуджений і Валер’ян Поліщук. З тих документів випливає, що в’язнів партіями вивозили до урочища Сандормох і замість розстрілу, як то передбачалося вироком, забивали палками.

Література:

1. Брюховецький В. Валер’ян Поліщук // З порога смерті: Письменники України – жертви сталінських репресій. Вип. 1-й. – К., 1991. 

2. Історія української літератури ХХ століття: У 2 кн. Кн. 1: Перша половина ХХ ст. Підручник / За ред. В.Г.Дончика. – К.: Либідь, 1998. 

3. Поліщук В. – В кн.: Жулинський М.Г. Із забуття в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). – К.: Дніпро, 1990.