По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922—1923) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923—1925); належав до літературних організацій «Плуг», «Гарт»,ВАПЛІТЕ, ВУСПП.

"... весь цвіт українських письменників у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) —Володимир Сосюра і Борис Антоненко-Давидович, 16-річний Юрій Яновський. Держчиновниками УНР — Павло Губенко (Остап Вишня), Павло Тичина, Юрій Смолич … Частина з них на початку 1920 року опинилися в лавах боротьбистів і разом з ними перейшли до більшовиків. Але декого, наприклад Остапа Вишню і, за деякими даними, Юрія Яновського, червоні взяли в полон..." (Ярослав Тинченко).

Перший вірш (російською мовою) надрукував 1917. В архівах збереглися недруковані вірші Сосюри (українською мовою), писані за його перебування в Армії УНР, але перша збірка «Поезії» вийшла 1921, а раптову славу принесла йому революційно-романтична поема "Червона зима" (1922), визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни в Україні. Цій темі Сосюра присвятив і багато інших творів, в яких органічно поєднується інтимне з громадським і загально-людським: збірка «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Золоті шуліки» (1927) і низка інших.

В перших збірках Сосюри виявивляється революційним запалом і пристрастю інтимних почуттів. Починаючи вже з раннього періоду творчості, в поезії Сосюри знайшли відображення і суперечності його доби: типова для українського інтелігента 20-их років неможливість поєднати відданість більшовицькій революції з почуттям національного обов'язку: поема про внутрішнє роздвоєння («комунар і націоналіст») «Два Володьки» (1930), відразу по виході заборонена збірка «Серце» (1931). Попри заборони, у творчості Сосюри того часу потужно пробивається мотив українського патріотизму (недрукована поема «Махно», відома лише в уривках «Мазепа», 1930).

На початку 30-их років це призвело Сосюру до конфлікту з комуністичною партією, членом якої він був з 1920. На тлі голодної смерті мільйонів українських селян, і репресій та розстрілів діячів української культури - це довело Сосюру до межі психічного розладу. Попри ці несприятливі обставини, у 1930-их роках Сосюра, поруч з будівничою тематикою (типовий «Дніпрельстан» ще з 1926), майже єдиний в Україні культивував інтимну, любовну лірику: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) та інші.

У 1941 р. евакуйований до м. Уфа (тепер Республіка Башкортостан, Російська Федерація). У 1942 р. працював в Українському радіокомітеті у Москві, у 1943 р. — у редакції фронтової газети «За честь Батьківщини». З того часу збірки: «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942).

Офіційно Володимир Сосюра був одружений тричі.

Уперше — в 1922 році. Його дружина — Віра Каперівна Берзіна (це їй присвячено "Так ніхто не кохав"), колишній політрук червоноармійського ескадрону, студентка, як і він сам. Жили у повоєнному Харкові. Цій жінці присвятив поему «Робфаківка». Причиною розлучення стали її шовіністичні погляди - не любила вона України, на цьому грунті були постійні конфлікти, що й привело до розлучення. Від першого шлюбу в нього було двоє синів — Олег і Микола.

На початку 30-х років у Володимира Сосюри стався психічний розлад. Причина: постійна напруга в сім'ї, втрата двох синів, яких Віра забрала до себе, та ще оголошення Сосюри «націоналістом». В результаті деякий час класик української літератури провів у психоневрологічній лікарні, де йому поставили діагноз: маніакально-депресивний психоз.

Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Марією Гаврилівною Даниловою, з якою познайомився у Сталіно (Донецьк). Вона була на 12 років молодшою, закінчила балетну школу в Києві. 15 січня 1932 року в них народився син Володимир.

У 1942 р. Сосюра дізнався, що Марія, як агент НКВС мусила доносити на нього та його знайомих, однак не покинув її. 1948 року Марія написала листа голові СПУ О. Корнійчуку. Зізналася, що завербована з 1941 року і змушена "по службі" бувати на явочних квартирах, а люди думають про неї бозна-що. І вона просить Корнійчука якось "розвіяти ці плітки". Можливо, жінка просто не витримала. Корнійчук відніс листа "куди слід". У 1949 р. Марію Сосюру засудили на 10 років за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Із Сосюрою вона розлучилася ще до арешту. 

Доки Марія сиділа в таборах, поета, лауреата Сталінської премії цькували за вірш "Любіть Україну!" Через рік по смерті Сталіна Марія повернулася. Казали, що з вокзалу додому Сосюра ніс її на руках. У 1955 р. вони знову офіційно одружилися (під час її арешту Володимир втретє одружився). Марія пережила Володимира на 30 літ, померла 1995 року. 

У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією, але в 1951 він знову зазнав гострих нападів критики, приводом до чого була стаття в газеті «Правда», яка обвинувачувала Сосюру у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», написану 1944 р.

За таких обставин у поета виникла психічна хвороба і він був змушений декілька разів лягати до лікарні. Незважаючи на велику продуктивність (понад 40 збірок поезій), творчі досягнення Сосюри були значно нижчі за його можливості.