Іван Марчук − один із найвідоміших українських художників у світі: ще в 2007 році британська газета The Telegraph включила живописця в список "100 геніїв сучасності ".
Іван Марчук народився на Тернопільщині в 12 травня 1936 р. у селі Москалівка Лановецького району на Тернопільщині. З дитинства він любить згадувати, як його батько вправно розв'язував складні задачки з арифметики й майстерно плів взуття з соломи.
Закінчивши сім класів освітньої школи, Іван Марчук вступив до художнього училища, а потім — до Львівського інституту прикладного мистецтва. Там навчали здебільшого азів соцреалізму, що було очікувано, але сумно. На заводі ужиткових матеріалів, куди майбутній художник улаштувався працювати, теж панувала ідеологія законної радянської одноманітності. Оскільки крокувати в ногу з художнім стандартом усе одно не виходило, одного разу Іван вирішив для себе робити тільки те, що схоче. А хотілося недозволеного — самовираження. Виплеснутися на папір, вчавити всього себе в альбомний аркуш! Забути все, чого навчали, писати не за законами класичного живопису, а взагалі по-своєму, писати своє, себе! У ті роки він починав писати картину, не знаючи, якою вона буде, і не надто переймаючись результатом.
Перші роботи, створені в несвідомому прагненні пізнати самого себе, невдовзі оформилися в серію "Голос моєї душі", яка стала основою для всіх наступних його напрямів.
Тієї пори Іван Степанович шкодував лише про те, що фізично не міг малювати стільки, скільки хотілося. Однак, щойно до нього прийшло визнання, його заборонили, тобто, як тоді було заведено, просто забули. Спілка художників робила вигляд, що такого майстра не існує, і ненав'язливо натякала, що сперечатися не варто. Марчук ховав картини в знайомих, страждав від неможливості виставити їх і чекав випадку втекти.
Можливість утекти з'явилася надто пізно, коли перебудова вже йшла повним ходом і до незалежності залишалося всього кілька років. Напевно, на той момент по-справжньому важливим залишалося одне: повернути собі відчуття волі. Іван Марчук виїхав, кинувши дружину і половину картин. Жив спочатку в Австралії, потім у Канаді й Америці. У тому світі, де він опинився виїхавши з СРСР, люди не жили, але працювали, а йому тільки цього й треба було.
Через 12 років повернувся після подій 2001 р. Через тиждень після теракту в Нью-Йорку, свідком якого він був, Марчук зібрав речі, віддав ключі знайомим і сказав, що, скоріш за все, не повернеться. Так і сталося.
Сьогодні для нього немає батьківщини — є болісна, вистраждана прив'язаність до місця. Він шкодує, що повернувся. Йому обіцяли визнання, пошану, власний музей, але керівні особи, які роздають обіцянки, змінилися, і тепер про художника згадують лише зрідка. Він лауреат Шевченківської премії і заслужений художник України. Проте сьогодні для нього це не має значення. Своїх картин — а їх понад чотири тисячі — він не продає попри великий попит. Живе Іван Марчук один. Час від часу його відвідують дочка з онуком.
Кілька останніх років художник працює над серією "Погляд у нескінченність". Це десятий цикл у його творчості. Тепер це абстрактний сюрреалізм, знову — новий напрям, знову — унікальна техніка. Сам він каже, що це новий Марчук. І, дивлячись на картини, важко не погодитися з ним.
Краса в його роботах — портретах, пейзажах, абстракціях — це краса самої природи. Складні деталі створюють неповторно цілісний образ. У його полотнах є й безум, і задушлива туга. Є й спокій, але він завжди в минулому часі. Спокій Марчука завжди в тому, що відійшло безповоротно.
