Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватка (нині Казанківського району, Миколаївської області) в сім’ї хлібороба. Його предки мали козацьке прізвище Окань. Але хтось із багатого роду змінив його із «ока» на «глаз», щоб отримати певні привілеї.
У десять років разом із односельцями пережив страшний голод, на його очах померла голодною смертю молодша сестричка, селян, що намагалися вибратися до міста за продуктами, солдати завертали iз залізничних станцій назад – на голодну смерть.
Свої перші вірші Павло Прокопович спробував написати в третьому класі.
Тільки випав перший сніг,
Я гулять уже побіг.
Я не знав, що то є сніг,
Думав: пір’я. В нього ліг…
Його перший вчитель Іван Гуцалюк давав хлопцеві книги з домашньої бібліотеки, познайомив із творчістю О. Вишні під великим секретом, адже сам поет-гуморист відбував заслання.
Після закінчення семирічки навчався у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Мріяв бути вчителем української мови. Молодий Павло вже друкувався в альманасі.
Після закінчення школи, один рік пропрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта. 
На війні Павло Прокопович записував свої твори в маленький блокнотик, якого постійно носив у кишені біля серця. Намагався писати про все, що бачив, що думав, що турбувало. Тому й не дивною виглядала реакція старого вчителя, коли той ознайомився з Павловою творчістю тих літ. У тих віршах була описана жива правда про війну, яку так старанно приховували керівники партії. Павло Глазовий служив у авіації. Був механіком, мотористом, стрільцем-радистом. Коли не літав – прилаштовувався в кабіні літака і писав вірші. Писав дуже дрібним почерком хімічним олівцем. Як каже сам автор, якби й згубився блокнотик, то все одно ніхто б не розібрав оті «каракулі».
Павло Глазовий приймав участь в обороні блокадного Ленінграду, зо що був нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці – сильніше скельце. Це – наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.
Після війни Павло Прокопович згодом сам забракував більшість воєнних творів, а в 1947 році майстерно зробив книжечку на цьому матеріалі та й привіз її в Київ до редакції журналу «Молодий автор». Не забарилася відповідь, яку згодом отримав автор від редактора Шеремета, в ній писалося, що «за такі вірші можна загриміти до Сибіру».
Гримлять мої пісні,
Ви – діти часу нелегкого.
Нелегко, друзі, в наші дні
Здобути справжню перемогу.
«З військового блокнотика».
А в ті часи вважалося, що наш народ «легко» здобував перемоги «з невеликими втратами бійців». Але у віршах Павла Глазового неозброєним оком можна було помітити й відчути правду.
Навчаючись у Київському педагогічному інституті, він надіслав до журналу «Перець» кілька своїх гуморесок – без будь-якої надії на їх публікацію. І раптом через деканат молодого автора розшукали в гуртожитку і повідомили, що його просить зайти до себе Остап Вишня.
Остап Вишня після повернення зі сталінських таборів у редакції часопису займав посаду завідувача відділу листів, тож лист Глазового потрапив саме до нього. Позитивно оцінивши спроби гумориста початківця, він сказав: «Пишіть, пишіть ще і ще!» - і порекомендував його на посаду заступника головного редактора. До останніх днів життя Остапа Вишні П. Глазовий товаришував із цим видатним майстром сміху, якого вважав своїм учителем.
Павло Глазовий пережив нелюбов радянської влади. Партія боялася гострого пера Глазового і тримала його увесь час під ковпаком. Та заборонити Павла Прокоповича не могли. Його усмішки дуже любив народ. 
Найвідоміші збірки Павла Глазового: «Великі цяці», «Картикатури з натури», «Смійтесь, друзі, на здоров’я», «Сміхологія. Посібник для всіх, кому любий сміх».
Павло Глазовий – лауреат премії імені Остапа Вишні в 1988 році за книгу «Сміхологія».
Особисте життя гумориста не склалося. З першою дружиною Нелею (яка була молодша на 8 років) прожили 25 років, але потім розлучилися. Син Андрій залишився жити з батьком, а донька Олександра – з матір’ю. Згодом одружився вдруге. Проте цей шлюб тривав лише рік. І син, і ті, хто добре знав Павла Прокоповича, кажуть, що гуморист у звичайному житті був досить складною людиною. Безкомпромісною і гострою, як його твори… Павло Глазовий був знайомий з Юрієм Нікуліним. Крім доньки Олександри та сина Андрія від першої дружини, мав позашлюбну дитину – сина Олексія.
Помер 29 жовтня 2004 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.