Леся Воронина - письменниця, журналістка, перекладачка. Народилася в Києві 21.03.1955 року. Дід письменниці, Прохор Воронин, був письменником, а тато – художником-оформлювачем і реставратором.
Розгадати ребуси від самої авторки ви зможете, коли приймете участь у акції "Живі письменники"
“Він був закоханий у класичну музику, розповідав про письменницький будинок на Холодній горі у Харкові, де їхня родина мешкала до війни, про кімнату Юрія Яновського, який був їхнім сусідом по величезній «комуналці», — там стояла модель вітрильника, і мій десятирічний тато міг годинами тихо сидіти в кутку й захоплено роздивлятися те диво, поки Яновський писав”.
Мама багато років працювала у видавництві “Дніпро”, перекладала книжки з німецької, французької, англійської, потім захопилася міжнародною мовою есперанто. Багато років збирала матеріали про сліпого мандрівника й письменника Василя Ярошенка і написала про нього цікаву книжку.
З дитинства Леся була дуже жвавою. І через зайву активність одна мамина приятелька навіть прозвала її колорадським жуком. “Казки я обожнювала, і, скільки себе пам'ятаю, у мене в голові самі собою складалися усякі фантастичні історії”. Найулюбленішою була казка “Золотий ключик”, яку читав їй батько. Про пригоди Буратіно вона могла слухати нескінченно.
Лесю дуже рано віддали в ясла. У шість років дівчинка навчилася кататися на ковзанах і на лижах, уміла постояти за себе, мала одну найкращу подругу, мріяла про двоколісний велосипед і ненавиділа будь яку несправедливість і насильство.
Дуже рано почала складати різні фантастично-гумористично-таємничі історії, а також лякачки, які виконувала під час тихої години у садочку, а згодом під час перебування в літніх піонерських таборах. Росла допитливою й кмітливою дитиною.
Книжку майбутня письменниця полюбила з дитинства, бо в родині книжки любили всі, батьки їх колекціонували. Для дівчини домашня бібліотека була цілим світом, куди вона втікала від своїх дитячих проблем і образ... “Дуже рано я «проковтнула» всю доступну українську, російську й світову класику ”.
Коли Лесі виповнилося п’ятнадцять, вона відвідувала хор «Гомін», який саме тоді почали розганяти, звинувачуючи його керівника Леопольда Ященка в усіх смертних гріхах, головним з яких, звичайно, був націоналізм. Навчаючись у школі, цікавилася українським фольклором, а також захопилася східними двобоями та йогою.
Мені було років 15, коли до рук потрапила зачитана до дірок книжечка «Серпень, спалах любові». І я закохалась у Гуцалову прозу на все життя. Особливо вразив його абсолютний слух — дивовижне відчуття мови, коли найтонші людські почуття можна передати словами так, як геніальні композитори передають музикою. Це настільки контрастувало з фальшиво-пафосними соцреалістичними творами, які ми мусили вивчати за шкільною програмою, що я перечитала всі видані на той час книжки Євгена Гуцала (пізніше вона стала його дружиною).
«Я була майстром мініатюр, імітатором — дуже точно копіювала вчителів і директрису, писала на них епіграми. Мама пригадувала, що років у шість, коли в мене запитували, ким я хочу бути, коли виросту, я відповідала: «Дитячою письменницею або Аркадієм Райкіним».
Найбільший вплив на Лесю мала її старша сестра Тетяна — незаперечний авторитет і від народження найближча їй людина. Коли дівчинці виповнилося 18, сестра одружилася з поляком і виїхала до Вроцлава. Тоді розпочався «польський період» у житті Лесі. “Я вивчила польську мову, влітку їздила з її веселою компанією на сплави на байдарках, де ми говорили на будь які заборонені теми, дізналася про театр Ґротовського, ходила на вистави за творами Ружевича, читала класні польські журнали й книжки, брала інтерв’ю у Станіслава Лема й перекладала свого улюбленого Мрожека”.
У 1972 р. вступила на заочне відділення філологічного факультету Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчила 1979 р. За роки навчання встигла попрацювати кур’єром у Спілці письменників України, лаборантом у школі, електромонтером на деревообробному комбінаті, екскурсоводом у Музеї народної архітектури та побуту в Пирогово та на багатьох інших роботах.
“Поява сина вплинула на все. Навіть писати я почала, коли в мене народився син. Він не хотів спати вночі, тому я годинами розповідала йому гостросюжетні історії. Вони мали бути цікавими – інакші він не хотів слухати. Це тривало місяцями. Думаю, що без Женьки я була б зовсім іншою”. Син Євгена Гуцала і Лесі Ворониної Євген Євгенович є фахівцем IT-технологій.
1987–1991 рр. – редактор відділу літератури та мистецтва журналу «Україна». З 1991 року працювала у дитячому журналі «Соняшник» (з 1992 до 2006 — головний редактор часопису). Нині – автор та ведуча програм на Радіо Культура. Член Спілки письменників України, член Асоціації Українських письменників. Пише для дітей.
Літературні псевдоніми: Гаврило Ґава, Ніна Ворон, Олена Вербна, Сестра Лесич. Перекладає з польської мови (твори Станіслава Лема, Славоміра Мрожека, Анни Ковальської, Анни Карвінської, Гелени Бехлерової та ін.)
Відзнаки:
- Лауреат Всеукраїнської акції «Книжка року» (2004);
- Лауреат Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв і п'єс «Коронація слова» (2005);
- Лауреат Міжнародного літературного конкурсу «Дитячий Портал» (2006);
- Лауреат конкурсу «Книжка року Бі-бі-сі» (2008);
- Перша премія УІ Московського міжнародного конкурсу «Мистецтво книги» у номінації «Книга для дітей та юнацтва» за книжку «Сни Ганса-Християна» (2009);
- Перша премія Національного конкурсу «Краща книга України 2009», за книжку «Сни Ганса-Християна».
|100%|300|native}