У Чернівцях існує єдиний в Україні Літературно-меморіальний музей письменниці, який знаходиться у будинку, де Ольга Юліанівна жила з 1925 року і до самої своєї смерті. Там, серед численних експонатів і особистих речей, зберігається унікальний документ — щоденник Кобилянської.
Це два загальні зошити, написані німецькою мовою і лише деякі слова українською та польською (в їхньому домі розмовляли цими трьома мовами). Перший запис зроблено 1 листопада 1883 року. Вона вела їх понад сiм років, коли жила в Кімполунзі, Димці, Болехові. Майже 70 років ці раритети були за кордоном, їх зберіг і передав у музей відомий американський адвокат Іван Панчук.
З щоденника перед нами постає вразлива і емоційна натура. Особистий душевний бiль майбутньої письменниці стане тим життєвим матеріалом, який ляже в основу її творів. Вона писала вірші, потім придумувала новели. Поступово фантазії переростали в романтичні повісті, а далі сюжети приходили вже з самого життя, яке вирувало навколо Ольги.
«Межи моїми ровесницями і знакомими, котрих в мене було небагато, не було жодної, котрій я б була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут вже все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілось широкого образовання, і науки, і ширшої арени діяльності», — пише вона в своїй автобіографії. І в той же час: «В моєму житті не часто гостює радість... Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка», — читаємо в листі від 27.11.1886 року.
Кобилянська починала свій літературний шлях як німецька письменниця: оповідання «Гортенза, або картина з життя однієї дівчини», «Людина з народу» і повість «Людина», написані німецькою мовою. Пізніше, під впливом свого оточення — Наталії Кобринської, письменниці, однієї з фундаторок жіночого руху на Галичині, Софії Окуневської — першої української жінки лікаря в Австро-Угорщині (до речі, вона стала прообразом героїні раннього твору Кобилянської «Доля чи воля»), Августи Кохановської — художниці, яка ілюструвала новели письменниці «Некультурна», «Природа», «Битва», «Під голим небом», вона почне писати рідною мовою. До речі, одним з імпульсів писати рідною мовою стала закоханість Ольги в Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської (згодом український громадський діяч, лікар).
У творчості Ольга Юліанівна знаходила розраду. Через хворобу матері їй треба було займатися господарськими справами і наглядати за молодшими братами. «Я не маю ніякого бажання до хатньої роботи, бо вона мені не дає задоволення, — пише вона в щоденнику. — В моєму серці нема жодного сонячного промінчика, душа вкрита хмарами. Я хвора на тяжку хворобу, мене може вилікувати жваве духовне життя, а де його тут взяти?». Коли письменниця жила в невеличких містах Південної Буковини, то відкрила для себе контрасти і суперечності побуту селян. Вона говорила, що її заслуга в тому, що змогла привернути увагу читачів «до теперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь, які повинні стати жінками європейського характеру». А коли почала працювати над повістю «Земля», то буквально ридала над фактами, що відкрилися їй.
У 24 роки О. Кобилянська в розпачі пише в щоденнику: «Я стара, зацькована, втомлена, душа моя геть роздерта, знервована до краю. Я не можу писати, не можу нічого читати. А найжахливіше те, що я вже ніколи не зможу бути щаслива». «Від року 1903 я підтята лівобічним паралічем. І сердечною хворобою, внаслідок простуди в Галицьких горах. Хвороба ця держиться й досі та не дозволяє брати участі в діяльності українського суспільства, а хіба лиш писати, що я роблю по можливості», — це з автобіографії. Коли читаєш її твори, які стали класикою, щоденники і листи, то здається, що ніби перед нами зовсім різні жінки. Якою ж вона була насправді?
Завантажити текст твору
|100%|300|native}