Церкву Успення Богородиці у Глинянах вважають однією з найвиразніших і добре збережених пам’яток народного дерев’яного зодчества. На відміну від багатьох своїх «посестер» реставрації та реконструкції мало вплинули на її автентичний вигляд. Частина дослідників взагалі вважають, що храмів такого стилю у світі збереглося лише шість: два в Україні (в Глинянах та на Закарпатті), два – у Польщі, один – у Чехії і ще один – в Угорщині.
Храм – не лише духовна святиня, а й живий свідок епохи. Існують легенди, що тут молилися принаймні два гетьмани – Богдан Хмельницький та Іван Мазепа. Перший наче власноруч посадив два ясени на церковному подвір’ї.
Церкву Успення Пресвятої Богородиці збудовано 1749 року в центрі містечка. Наприкінці XIX століття її було розширено шляхом видовженням бабинця.
Церква тризуба, однобанна. Центральна нава має форму «пом’якшеного» квадрата. Четверик нави переходить у восьмерик через кутаси. Восьмерик завершується високою банею, яку вінчає високий світловий ліхтар з маківкою. Вівтар має гранчасту форму.
За матеріалами досліджень церкви Іваном Могитичем запропоновано відносну періодизацію будівельних етапів. Першим з них була двозрубна схема: нава і вівтар. Баня була вкрита гонтом по зрубу. Первісно піддашшя опиралось на випусти зрубу. Між піддашшям і дахом містилось віконце для освітлення вівтаря. На другому етапі до нави прибудовано прямокутний бабинець, відтак церква стала тридільною. Барокова м’яка форма бані з перехватом та глухим ліхтарем надали силуетові храму більш вишуканої форми. Сучасного вигляду церква набула внаслідок добудови до бабинця прямокутного рівноширокого з існуючим бабинцем об’єму та прямокутної ризниці, прибудованої до південної стіни вівтаря. Водночас спрощено форму піддашшя.
До речі, щодо датування церкви, то І. Могитич вважав, що станом на 1749 рік вона вже існувала, а тоді відбувся лише один з етапів її об’ємно-просторового розвитку. Офіційнео прийнята дата, за Могитичем, може, зокрема, вказувати на побудову бані сучасної форми, яку одягнуто на наметовий зруб.
Поряд з церквою розташована мурована стінна дзвіниця з трьома арковими прорізами, зведена у 1930-х рр.
У храмі збережений іконостас з першої половини XVIII ст. – п’ятиярусний, різьблений, золочений. Верхній ярус його у формі східців. Намісні ікони Св. Миколи та Спаса, ймовірно, датовані зламом XVII/XVIII століть, дияконські врата та, можливо, царські – значно молодші, створені1938 року. В іконостасі є додатковий другий ряд ікон зі зображеннями євангельських подій, які святкують щонеділі «Цвітної Тріоді». Під намісними іконами на тумбах – сцени з житій: з житія св. Миколи, «Відпочинок на шляху в Єгипет», «Розмова Христа з Никодимом» і «Зустріч Марії та Єлизавети». Царські врата різьблені з чотирма медальйонами з поколінними зображеннями євангелистів. Дияконські двері мають погрудні зображення Богородиці (на північних) та св. Миколи (на південних). Різьба іконостасу – барокова.
Мистецтвознавці наголошують на цінності є вівтаря ХVІII століття з запрестольним образом «Розп’яття» у центральній частині. Ікона є в золоченій рамі. Фігура Христа в ореолі на золотому тлі. По краях вгорі над арковим завершенням – рельєфний орнамент. Вгорі на обрамленні напис – «Чудесно врятована ікона».
У 1886 році церква дивом залишається неушкодженою після великої пожежі. Тоді цілковито згоріло все середмістя і навіть храм св. Івана Хрестителя на Застав’ї у передмісті Глинян. Коли палало місто, за переказами вірних, над храмом Успення з’явилася постать Божої Матері у блакитному вбранні з рожевим відтінком. Богородиця тримала над церковцею широко розведені руки аж до часу, коли жар полум’я спав. Вогонь валом доходив до стін храму і відкочувався назад. Усе довкола згоріло, а храм залишився неушкодженим.
Однак час брав своє і церква поступово занепадала. У духовенства та парафіян у 30-их роках минулого століття навіть виникла думка розібрати її, а на вільному місці встановити пам’ятний знак і нову церкву. На той час в храмі практично перестали служити. Лише раз у рік виставляли плащаницю.
Своїм порятунком церква певним чином має завдячувати інженеру Владиславу Заморському. У червні 1936 року він провів детальні дослідження святині і довів її історичну вартість. Храм вирішили не зносити, однак через аварійний стан він стояв пусткою, інтер’єр продовжував само знищуватися.
Хтозна, чи дожила б унікальна святиня до наших днів, якби не диво, котре зробило знаменитим не лише Успенський храм, а й усі Глиняни.
На Святвечір 1936 року в церкві надприродним способом самовідновивсязапрестольний образ Розп’яття Ісуса Христа. Ті, хто не вірить у такі дива, можуть пошукати інші версії. До речі, ікона, за переказами, подарованахраму Богданом Хмельницьким, який у 1648 році влаштував у Глинянах перепочинок перед штурмом Львова. Щоправда, науковці скептично ставляться до цієї легенди походження образу, вважаючи його років так на 100-150 «молодшим».
Але повернімося до дива, як про нього розповідали місцеві мешканці. Отож, у ніч перед Різдвом 1936 року в старенькому, закинутому дерев’яному храмі з’явилося дивне світло – сіяла запрестольна ікона Розп’яття Ісуса Христа, на яку в той час мало хто звертав увагу. Дивна подія, звісно, привернула увагу усіх парафіян.
Із розповідей, першими дивне світло у храмі побачили Богдана Маркевич, Ізабелла Новак і Ярослава Паньків. Тоді вони були ще дітьми. Найближче до церкви жила Богдана Маркевич, спогади якої збереглися.
«Я з церквою росла, – розповідала Богдана Маркевич, уже будучи бабусею. – Тоді ще навіть загорожі не було. Вийшла з хати – і просто на подвір’я храму. Зближався Святвечір, ми з дівчатами бавилися біля церкви. Зима була безсніжна. Аж раптом побачили у храмі сильне світло. Подумали, що то щось горить. Почали через шпарки зазирати всередину. Побігли до паламаря Івана Ціслецінського, у якого були ключі. Диво – на запрестольному тьмяному образі з’явилося світло. Так виглядало, наче хтось по ньому зверху вниз водить ліхтариком. Паламар почав бити у дзвони, як на пожежу. Люди позбігалися у церкву. Не знали, що коїться, клякали і плакали. Спочатку думали, що це сонячне проміння, заслоняли вікна. Світло не зникало. Світило як удень, так і вночі. Диво-сяйво тривало аж до Йордану. Тоді на іконі ще не було рами і скла».
За словами ще одного свідка цієї історії Михайлини Демчишин, храм тоді відчиняли лише на Великдень і Різдво. Коли востаннє заносили Плащаницю до церкви, все за престолом було чорне, засноване павутинням. Людські руки тут практично ні до чого не торкалися, адже Богослужіння правили у сусідній церкві святого Миколая. Михайлині тоді було чотирнадцять.
«Я стояла на Різдвяній відправі 1936 року неподалік від престолу, – пригадувала вона. – Світло на старенькій іконі постійно переливалося. Через три тижні, коли сяйво зникло, люди побачили, що образ вкрився позолотою. Розп’яття було дерев’яним, кров на руках стала яскраво-червоною, а цвяхи – виразними, блискучими».
Місцевий парох Володимир Левицький поїхав до Львова, де розповів про дивовиж митрополитові Андреєві Шептицькому, який скерував у Глиняни спеціальну комісію.
Ось як про цю подію у протоколах згадують священики Василь Лаба, ГавриїлКостельникПетро Козіцький, які за дорученням владики оглядали ікону: «Ми, підписані в нинішньому дні, докладно оглянули відновлений запрестольний образ Розп’яття в церкві Успення Діви Марії в Глинянах. Насамперед на його звичайному місці над престолом, а потім ми його зняли і взяли до захристії, щоб його оглянути при повнім деннім світлі. Цей образ від давніх років не міг бути руханий зі свого місця, бо при зніманні рясно обсипувався порох з його рам довкола. Сам образ Розп’яття (фарби) виглядає неначе новісінький, з дуже виразним лицем і зі всіма подробицями, як, наприклад, кров довкола цвяхів на руках і ногах. Золоте дно з десенями виглядає, як старанно відчищене. Воно не могло бути відчищене людською рукою, бо на дуже багатьох місцях є виприски, тріщини і частинки, які ледве тримаються, а при відчищуванні ці відстаючі частинки мусили б обсипатися. Фарба на цьому образі не має запаху свіжої фарби… Цей образ Розп’яття, цілком певно, старший як 100 літ, а як виказує його фотознімка з 1933 року, він був до Різдва 1936 року зовсім темний».
Тодішня польська влада не відреагувала на висновки української комісії, яка визнала самовідновлення образу. Тоді отець запросив іншу комісію – з Кракова. Четверо чоловіків, як згадують очевидці, через лупу з усіх сторін оглядали ікону. Ззаду було павутиння, павуки. Нарешті один вимовив польською: “Тут людська рука нічого не робила, то чудо Боже”.
Відомості про відновлений образ були передано до Риму. Святійший Отець Папа Пій XI коронував образ “Розп’яття” і надав церкві право проведення відпустів у свята Вознесіння Христового, Пресвятої Євхаристії, Різдва Івана Хрестителя, Успення Пресвятої Богородиці і Воздвиження Чесного Хреста. Згодом митрополит Андрей Шептицький надав церкві право проведення 12 відпустів на рік.
У радянські часи храм зачинили, а в розквіт застою навіть вирішили знищити. На щастя, знову знайшлася людина, котра його врятувала. Як на диво, цією людиною виявився радянський керівник – міський голова Глинян Володимир Кобилецький.
У 1981 році надійшла директива влаштувати у храмі склад міндобрив. Кобилецький натомість разом з дружиною та місцевим учителем за одну ніч обвішав храм килимами із глинянської фабрики й таким чином на ранок у Глинянах уже існував «краєзнавчий музей». Невдовзі стараннями Володимира Кобилецького храм став пам’яткою архітектури.
За місцевими переказами, тодішній голова міг рятувати церкву саме через чудотворну ікону Розп’яття Ісуса Христа, молячись до якої його теща, ще дитиною випросила для своєї матері оздоровлення від тифу.Якщо це правда, то історія справді унікальна. Навряд чи в історії ще десь збереглися свідчення про порятунок храму завдяки чиїйсь тещі.
І сьогодні до чудотворної ікони Розп’яття Ісуса Христа масово йдуть люди, аби зцілити душу й тіло. Багатьом вона допомагає, про що свідчать записи, залишені прочанами.
Щоправда, в часи ремонтних робіт, які провадяться у старенькій дерев’яній церкві до ікони можна помолитися у розташованому неподалік храмі св.. Миколая. Ця святиня, а головним чином її унікальні розписи, теж має свою цікаву історію. Але це вже окрема тема.