Табір Аушвіц-Біркенау (Аушвіц ІІ) був закладений німецько-окупаційною владою у передмісті польського міста Освенцім, назву якого змінили на Аушвіц. Таку саму назву отримав табір: KONZENTRATIONS LAGER AUSCHWITZ. Територія табору є дуже великою, він займає 170 Га. Він знаходиться біля Аушвіц І, між ними курсує автобус.
Будівництво табору розпочалось в жовтні 1941 року на місці дислокації польського кавалеристського полку, коли бараки табору Аушвіц І, вже не могли справлятися з щоденним навантаженням.
Перша з чотирьох ділянок була запущена в експлуатацію в лютому 1942 року, тоді були побудовані чоловіча та жіноча секція, а вже 1 березня в табір привезли перших в'язнів.
Будівництво другої ділянки завершили в 1943-1944 роках. Цей сектор включав карантинний і шпитальний блок для чоловіків, табір для циганів, блок угорських євреїв, єврейський сімейний табір та склади.
В 1944 році розпочали будівництво третьої ділянки, вона не була добудована до кінця. В недобудованих приміщеннях були розміщені єврейські жінки. Між собою цей сектор німці називали "Мексика". Точна кількість жінок, які знаходились в цьому таборі невідома, оскільки їх імена не були внесені в табірні списки.
На кінець 1944 року планувалось будівництво четвертого сектора, але будівництво так і не розпочали.
Згідно офіційної статистики в 1944 році в таборі одночасно могли перебувати 90 тис. в'язнів. 
На території Аушвіц-Біркенау — 155 споруд і близько 300 руїн бараків, газових камер, крематоріїв, господарських приміщень. Деякі з них вже в дуже поганому стані, тому починаючи з 2012 року Музей проводить глобальну реставрацію об’єктів.
Фахівці розбирають бараки, надаючи інвентаризаційний номер кожній цеглі, дошці чи черепиці, щоб потім повернути все на своє місце.
Табір Аушвіц II був огороджений чотириметрової висоти парканом з колючого дроту, по якій був пропущений електричний струм, його по всьому периметру охороняли вартові, які були озброєні гвинтівками і автоматами.
Полонені прибували в табір залізничним транспортом, поїзди з в'язнями прибували зі всієї Європи. Вважається, що Аушвіц ІІ "приймав щоденно до 10 поїздів з людьми, в яких було від 50 до 100 вагонів кожен. Товарні вагони, в яких привозили в'язнів, мали дуже погану вентиляцію, воду та їжу під час руху в вагони не давали. Інколи вагони з "вантажем" їхали до місця призначення близько 10 днів. Коли такі вагони прибували на станцію, то частина людей була метрвою. Один такий вагон зберігся і його преставлено на території музею.
Після прибуття на платформу в Біркенау бранців вивантажували з вагонів (особисті речі залишалися всередині). В'язнів вибудовували в дві шеренги, чоловіків і жінок окремо. Офіцери СС, в тому числі сумнозвісний доктор Йозеф Менгеле, проводили селекцію серед тих, що стояли в шеренгах, відправляючи більшість жертв в одну сторону, тим самим примовляючи їх до смерті в газових камерах. Менша частина відправлялася в іншу сторону, яка б означала примусові роботи.
Засуджені до смерті знищувалися в той же день, їх тіла спалювали в крематорії. Тих, кого не відправили в газові камери, посилали на «карантин», де їх голили, одягали в табірну уніформу і реєстрували як в'язнів табору. На лівій руці робилася татуювання з особистим номером ув'язненого. Більшість в'язнів потім відправлялися на примусові роботи в Аушвіц I або Аушвіц III, табори-супутники, або інші табори, де тривалість їх життя зазвичай становила кілька місяців. Тривалість життя в'язнів, що залишалися в «карантині», становила кілька тижнів.
Повсякденне життя ув'язнених складалася з безлічі обов'язків. Розпорядок дня включав в себе підйом на світанку, прибирання спального місця, ранкову перекличку, дорогу до місця роботи, довгі години виснажливої праці, чергу за жалюгідною порцією їжі, повернення в табір, огляд блоків та вечірню перекличку. Під час переклички ув'язнених змушували протягом декількох годин стояти абсолютно мовчки й нерухомо, в дуже легкому одязі незалежно від погодних умов. Якщо хтось падав або навіть просто оступався, його тут же розстрілювали. В'язні повинні були сконцентрувати всю свою енергію для того, щоб просто пережити щоденні тортури.
Більшість в'язнів Аушвіцу помирали, але й були й ті, хто вижив чи втік. Одна жінка, коли перейшла поріг табору, важила 75 кг, схудла до 25 кг, але їй вдалося вибратися. Лише 200 людей із понад 800 втекло, решту – застрелили.
Типовий щоденний раціон — суп, півхлібини і чай. Дерев'яні черевики, що не давали змоги нормально пересуватися, комплект одягу, який стерилізували один раз на місяць, щури, п'ять годин сну, карцер 90х90 см., куди вміщалися чотири людини, стіна смерті, де щодня розстріляли людей.
Умови перебування людей в таборі були дуже жорстокими. Ув'язненим дозволялося користуватися туалетом двічі на добу. На використання туалету давали не більше тридцяти секунд, як і на гігієнічні процедури.
На території табору існувало близько 300 бараків, але майже всі вони були зруйновані. На їх місці залишились лише фундаенти опалюваних печей та димарі. Більшість бараків були побудовані з дерева без фундаменту, їх будували самі перші в'язні.
Деякі цегляні бараки збереглися, а деякі були реконструйовані пізніше. Деякі з бараків відкриті для відвідування. Можна побачити в яких умовах перебували в'язні в таборі. В бараках було декілька вікон, але вони не мали скла, тому зимою дуже часто в'язні помирали від переохолодження.
Газові камери в комплексі Аушвіц представляли собою наймасовіший і ефективний метод знищення, застосовуваний нацистами. В Біркенау використовувалися чотири газові камери, в кожній потенційно могло бути вбито 6,000 чоловік щодня. Для того, щоб ввести жертви в оману, газовим камерам надавали вигляд душових. Новоприбулим в Біркенау говорили, що їх відправляють на роботи, але спочатку вони повинні пройти душ і дезінфекцію. Їх заганяли в газові камери і швидко вбивали високоотруйні газом "Циклон Б".
У крематорії упродовж 40 хвилин при температурі дві тисячі градусів одночасно могли спалювати до 700 осіб. На території табору працювали чотири газові камери й чотири крематорії, 46 печей могли палили безперервно й щоденно по вісім тисяч тіл.
Встановити точні цифри загиблих у концтаборі Аушвіц неможливо, оскільки призначених на знищення людей не реєстрували. Утім, за дослідженнями польського історика Ф. Піпера, за час існування табору було знищено від 1,1 до 1,6 млн людей, 90 % з яких були євреї, 23 тис. — цигани, 140–150 тис. — поляки, а також французи, українці, росіяни, інші громадяни країн Європи.
Відомо, що в таборі було чимало українців. Найбільше шансів сюди втрапити було в активістів з політичним бекграундом, а також радянських військовополонених. Наприклад, члени ОУН, рідні брати Степана Бандери Олександр та Василь загинули в Аушвіці-І. Після проголошення 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави чимало діячів Організації українських націоналістів, зокрема Лев Ребет і Степан Ленкавський, теж потрапили сюди. Загалом же «політичних» українців-оунівців в Аушвіці в різний час було близько 200, ще кількасот стали в'язнями інших німецьких концтаборів.
До 1943 року в таборі сформувалася група опору, яка допомогла деяким ув'язненим втекти, а в жовтні 1944 року група ув'язнених із «зондеркоманди» зруйнувала крематорій IV. У зв'язку з наближенням радянських військ адміністрація Аушвіца почала евакуацію в'язнів на захід (останні 60 тис. були відправлені 18.01.1945).
Для того щоб сховати масштаби злочинів німці підірвали майже всі споруди табору, підпалили склади з речами та одягом, конфіскованими у вбитих в’язнів, вивезли та знищили документи.
У січні 1945-го радянські (українські) солдати знайшли в Аушвіці близько 7,5 тис. в'язнів, яких не встигли вивезти.
Тут знайшли мільйон чоловічих і жіночих костюмів, понад 40 тисяч пар взуття, тисячі дрібних речей.
До 1947 територія табору Аушвіц використовувалася НКВС СРСР. 1947 тут був заснований музей в знак пам’яті жертв. Його території занесені до списку Світової спадщини ЮНЕСКО. На місці ліквідованих газових камер Біркенау споруджено меморіальний комплекс, що містить пам’ятні послання 20-ма мовами світу, зокрема й українською. Щороку музей Аушвіц-Біркенау відвідує понад 700 тис. людей.
1996 уряд Німеччини оголосив 27 січня, день визволення Аушвіцу, офіційним днем пам’яті Голокосту.