Засновником роду Лепких, встановленого за письмовими джерелами, прийнято вважати львівського патриція Якова Лепкого (1530-1586). Про нього згадується в 1574 році на процесі за корону польського короля Стефана Баторія, як експерта золотавого мистецтва.

Син Якова Юрій вибрався в Саксонію, де його нащадки досить довго утримували ювелірну фірму, яку згодом перетворено в один з найбільших антикварних магазинів. Прізвище з роками поміняли на Лепке. Другий син Якова Микола залишився в Галичині, і він є основоположником українського генеалогічного дерева родини Лепких, з якої вийшли і священики, і вчителі, і редактори, і етнографи, і письменники, і військові [2]. Вони зробили значний внесок, не лише, як творці творів і інших пам’яток мистецтва, але і як українські патріоти. В сім’ю Лепких протягом віків з’їжджалася велика кількість національно свідомих людей. Так, батько Богдана Лепкого Сильвестр, був особисто знайомий з І. Франком, В. Стефаником, професією собі обрав служіння Богу, але разом з тим виступав і як письменник. В літературі він виступав під псевдонімом Марко Мурава, і писав популярні книжечки. Сильвестр Лепкий (1845-1901), закінчив Львівський університет (класична філологія і теологія), брав участь у виданні часопису “Правда”, підготовці підручників до школи, вільно володів польською, німецькою мовами, був головою “Селянської ради”, видав збірку поезій “Книжка горя”. Після закінчення університету, Сильвестр одружився на Домні Глібовицькій, що також була з родини священиків. Деякий час молоде подружжя проживало далеко в горах в селі Ялинкуватому, що на Бойківщині, але незабаром звільнилось місце священика в селі Крегулець, куди й перебралися Лепкі. Цікава історія пов’язана з народженням Богдана, що був першою дитиною в сім’ї. Коли батько вже переїхав на нове місце, то мати ще залишалась в с. Ялинкуватому, але зрозумівши, що приходить час народжувати вона верталась додому. Недалеко від Крегульця на хуторі Кривенькім і народився 9 листопада 1872 року видатний син України – Богдан Лепкий.

У сім’ї Лепких було восьмеро дітей, троє з яких померло за одну ніч у 1877 році від дифтириту. Це був страшний удар не лише для батьків, але і для Богдана, що мав дуже вразливу душу, і залишився на цей час єдиною дитиною

Початкову освіту Богдан отримав в батьківські хаті: батько - навчив писати, читати, рахувати, Яницька – нянька з Надніпрянської України - вчила свого улюбленця співати, а дідусь по материнській лінії – розповідав історії про козацькі часи і історичні події на Україні, Дмитро Бахталовський – домашній учитель, ознайомив не тільки з основами шкільної науки, але і з творами української літератури. Мати ж для Богдана Лепкого залишиться на все життя найдобрішою, наймилішою, найспокійнішою, наймужнішою жінкою у світі.

Коли Богдану Лепкому було шість років, його віддали до бережанської “нормальної” школи з польською мовою навчання, відразу в другий клас. В цей же час батько з сім’єю переїжджає в село Поручин. В Бережанах малий Богдан проживав у діда М. Глібовицького (1814 - 1887), що був священиком і водночас віце-маршалком Бережанського повіту. Саме у діда, в якого була велика бібліотека, і який замолоду товаришував з М. Шашкевичом, Богдан перечитав велику кількість книжок з української літератури і ознайомився з історією України.

Бережанська гімназія була досить прогресивною на той час. У неї були: польський і український хори (українським дерегував Д. Січинський, в майбутньому відомий композитор пісень Січових стрільців). Кожного року проходили вечори А. Міцкевича, а згодом Т. Шевченка, що надзвичайно підносило український дух серед населення. Інколи приїздили мандрівні театри, що дало змогу Б, Лепкому, завдяки М, Глібовицькому, познайомитися з акторами, серед яких був і батько Леся Курбаса (засновника театру “Березіль”) – Степан Янович.

В Бережанській гімназії, Б. Лепкий вперше спробував свої сили в письменницькій діяльності. Ще на другому курсі, під впливом бабусиних оповідок, він написав поему про русалок, яка, на жаль, не збереглася.

Після закінчення гімназії у 1891 році Богдан Лепкий поступає у Віденську Академію мистецтв, але зрозумівши, що це не його покликання, він залишає її не провчись і трьох місяців. За порадою друзів прослуховує лекції у Віденському університеті де вивчає мовознавство, літературу, стає учасником товариства “Січ”, бере участь у літературних дискусіях. На цей період припадає написання літературних творів, що сповнені туги за рідним краєм.

У 1892 році Богдан переводиться до Львівського університету, який закінчує у 1895 році, і після закінчення іде працювати до Бережанської гімназії. В цей же час багато творів з’являється на сторінках газет і журналів: “Діло”, “Буковина”, “Зоря”, “Літературно-науковий вісник”. Він пише як поетичні твори, так і прозові(“Для брата”, “В світ за очі”, “Дивак”, п’єса “За хлібом”), багато перекладає з польської і інших мов.

У 1897 році Богдан одружується зі своєю двоюрідною сестрою Олександрою, донькою о. Миколи Лепкого. У 1898 році у них народжується Ростислав, у 1901 Наталія - Марія і у 1904 Євгенія-  Софія

В 1899 році у Кракові, в Ягелонському університеті було відкрито лекторат української мови у слов’янській студії під керівництвом Юзефа Третяка. Ця подія і започаткувала в житті Богдана Лепкого краківський період, тому що на посаду вчителя української мови і літератури було запрошено, крім доцента Львівського університету Кирила Студинського, ще і молодого вчителя української і німецької мов і літератур Бережанської гімназії – Богдана Лепкого.

Краківський період Б. Лепкий розпочинає бурхливою літературною діяльністю, він видає збірки: поетичних творів (“Стрічки” 1901, “Листки падуть” (1902), “Осінь” (1902), “В горах” (1904), “На чужині” (1904), “З глибин душі” (1905), “Над рікою” (1905), “Поезія, розрада одинока” (1908), “Для ідеї” (1911), “З-над моря” (1913)); прозових (“З села” (1898), “З життя” (1999), “Оповідання ”(1901), “Щаслива година” (1901), “В глухім куті”(1903), “По дорозі життя” (1905), “Кара, та інші оповідання” (1905), “Нові оповідання” (1905), “Кидаю слова”(1911)); літературознавчих досліджень (“Василь Стефаник” (1903), “Начерк історії української літератури” (1904), “Маркіян Шашкевич” (1910), “Про життя великого поета Тараса Шевченка…” (1911)); перекладає польською мовою “Слово о полку Ігоревім ” (1905), збірки оповідань М Коцюбинського “В путах шайтана” (1906).

В Кракові Богдан Лепкий вступає в організацію модерніських письменників “Молода Муза”, але незабаром виходить з неї. Веде близьке знайомство з В. Стефаником, К. Трильовським, В. Липинський, у нього бувають М. Коцюбинський, О. Кобилянська, Ф. Вовк і інші письменники, фольклористи, художники. Б. Лепкий веде активне громадське життя, він виступає на усіх вечорах, присвячених українським діячам (М. Шашкевичу, Т. Шевченку, М. Лисенку, І Франкові).

Першу світову війну, сім’я Лепких зустріла в курортному карпатському селищі Яремча, але поспішно виїхали, так як усюди розшукували українофілів (Б. Лепкий був в антицарській організації “Союзі визволення України”), і наступала російська армія. Восени 1915 року Богдана, який проживав в цей час у Відні, мобілізовують в армію, і призначають для культурно-освітньої роботи в табір для російських військовополонених. Разом з табором він мандрував по німецьких містах Раштатті, а з 1916 року проживає у Вецларі (де працював німецький поет Й. В. Гете).

За воєнний період, Б. Лепкий видав збірку поезій “Тим, що полягли” (1916), “Доля” (1917).

У 1920 році Богдан Лепкий переїжджає у Берлін. Там він займається літературною діяльністю, працює в видавництві “Українське слово”, видає бібліотеку творів українських письменників. Тоді ж випускає збірку поезій “Вибір віршів” (1921), “Слота” (1926).

У 1925 році переїжджає назад до Кракова, і стає професором Ягеллонського університету. На цей час припадає його найбурхливіша прозова діяльність. Богдан Лепкий пише один за одним романи, присвячені темі, про яку довший час не наважувалися писати, це твори присвячені І. Мазепі: “Мотря” (дві частини, 1926), “Не вбивай” (1926), “Батурин” (1927), “Полтава” (дві частини, 1928-1929), “З-під Полтави до Бендер” (1935), останній твір був виданий вже після смерті письменника. Крім цього Б, Лепкий пише і інші прозові твори, що стають дуже популярними: “Під тихий вечір” (1923), “Сотниківна” (1927), “Зірка” (1929), “Вадим” (1930), “Орли” (1934, видана після смерті), “Крутіж” (1941), спогади – “Казка мойого дитинства” (“Крегулець”, 1936; “До Зарваниці”, 1938; “Бережани”, 1941), “Три портрети” (1937).

Останні роки, були найважчими для Богдана Лепкого. Закрито Краківський університет. Вся сім’я проживає з малої аптеки, якою завідує син. Письменник багато пише великих епічних творів, переважно історичної тематики. Також, звертається до дитинства, і згадує про нього, пишучи спогади “Казка мойого дитинства”. Але здоров’я погіршується, і 21 липня 1941 року Б. Лепкий помирає від розриву серця. Поховано видатного сина Галичини і всієї України на Раковецькому цвинтарі у Кракові.