Борис Грінченко народився 27 листопада (9 грудня) 1863 р. на хуторі Вільховий Яр на Харківщині (нині Сумська обл.) у дрібно-панській змосковленій сім’ї поміщика штабсротмістра Дмитра Яковича Грінченка і його законної дружини Поліксени Миколаївни, про що в метричній книзі Архангело-Михайлівської церкви села Борщевого Харківського повіту було зроблено відповідний запис.
Коли хлопцеві виповнилося 9 років, його дворянське звання “в третьем колене” було підтверджено Харківським Дворянським депутатським зібранням “на основании указа Правительствующего Сената от 28 февраля 1844 года за № 3252, коим названный отец его, по заслугам поручика Якова Иванова Гринченкова (діда малого Бориса), утвержден в потомственном дворянстве, признан сим Собранием в таковом же потомственно-дворянском достоинстве и по определению его 2 ч[исла] августа 1873 года состоявшемуся, сопричислен к роду внесением во вторую часть родословной книги Харьковской губернии” .
Практично всі джерела засвідчують літературну обдарованість Бориса, що виявилася ще в ранньому дитинстві. На жаль, матеріалів його дитинства та юності в особовому архіві майже не збереглося. Сам Грінченко про ці роки, як, власне, і про все особисте життя, пише дуже скупо. У рукопису автобіографії зазначено: “Писати я почав дуже рано – щось шестилітнім хлопцем, але по-московському, бо українську мову з нашої сем’ї було вигнано яко мужицьку. Років 13-ти я прочитав Шевченка і почув од знайомої пані прихильний суд про його й про українську мову. Мене вона зацікавила, вже і я став писати по-вкраїнському. Про це з моїх слів у Огоновського – про початок мого українського писання і про те, як я вперше виступив в 1881 році у “Світі” – це так і було. Але Огоновський узяв ще два моїх оповідання – “Ксенія” й “Дядько Тимоха” і за їми написав про мої дитячі літа, рішивши, що хлопець, од якого мова мовиться, є я, – це дурниця, до якої Огоновський не мав ніяких підстав” .
Батько Бориса, який не цурався простої роботи по господарству та на млині, спілкувався із селянами українською мовою, проте дітям це категорично заборонялося. Мати, яка походила з сім’ї полковника царської армії, взагалі не знала української мови. Лише творчі праці сина – повісті, оповідання та вірші, писані по-українськи, змусили її трохи опанувати цю мову.
Серед архівних документів збереглися фрагменти спогадів батька - Дмитра Яковича про ті часи, коли хлопець (з 6-ти років) почав писати та ілюструвати як твори улюблених авторів, так і свої власні. Д.Я. Грінченко жалкував, що не зміг зберегти дитячих поезій, байок та “курйозної” газети, яку його син “видавав” у колі родини та друзів 2–3 рази на тиждень і в якій, за словами батька, дотепний та саркастичний Борис нікого не милував: ані матері, ані сусідів, ані друзів. Сам Грінченко писав про цей період з відтінком іронії як про час, коли він жадав творчості та захоплювався будь-якими книжками, що потрапляли йому до рук, і дуже докучав своїми виданими на хуторі “журналами” і батькові, і матері, і сестрам з братом.
Сім’я Грінченків не жила у достатку (на що вказувала М.М. Грінченко у коментарях на берегах рукопису зі спогадами батька), але була досить освіченою. Улюбленими книжками з домашньої бібліотеки у Бориса були Альфонс Карр, Дюма-батько, Віктор Гюго, Гоголь, Байрон, Карамзін, Гоголь, Пушкін, Некрасов, дослідження з історії інквізиції, наполеоновських воєн, народні казки, Гребінка, Думитрашко і, насамперед, Шевченко.
Батько сам готував Бориса до вступу у гімназію і робив це наперекір матері, яка мріяла бачити свого сина військовим. На прохання Поліксени Миколаївни та клопотанням її брата, рідного дядька Бориса, юнакові було навіть залишене вакантне місце в Полтавському кадетському корпусі. Батько був рішуче проти військової кар’єри і не дозволив влаштувати сина до корпусу, про що потім, переживши ранню смерть Бориса Дмитровича, жалкував: “А если би поместил в корпус, то быть может был бы до сих пор жив и здоров, а честным человеком и работать на пользу другим везде можно” .
Справжній матеріальний стан сім’ї висвітлює батьківська дарча Борисові Дмитровичу, датована 1900 р., згідно з якою Д.Я. Грінченко подарував синові п’ятдесят п’ять десятин землі при хуторі Немишлі і “с переводом на него, одаряемого Бориса Гринченко, лежащего на даримой ему земле долга Харьковскому Земельному Банку, в сумме одной тысячи рублей, из коих в настоящее время числится капитального долга восемьсот семьдесят шесть рублей”.
Перші літературні спроби були зроблені Борисом Грінченком російською мовою, оскільки вся сім’я розмовляла по-російськи, проте під впливом української літератури і особливо “Кобзаря” Тараса Шевченка він швидко і вправно почав писати українською мовою. У спогадах самого Бориса Дмитровича зазначено, що він у третьому класі “почув, як одна панія похвалила ... вкраїнську мову й Шевченка” і після цього “став писати по-вкраїнському, а дома знайшов “Кобзаря” у батька в скрині, прочитав його, і враження від цієї книги покрило всі враження”.
Літературний талант Б.Д. Грінченка міг мати спадковий характер, адже його бабуся по батькові була двоюрідною сестрою Г.Ф. Квітки-Основ’яненка.
У 1874 р. для підготовки до вступу до другого класу гімназії (внаслідок суперечок між батьками стосовно його майбутнього хлопчик запізнився із вступом і тому дома мав надолужувати перший клас) був найнятий учитель, молодий студент Філіп’єв. Півроку спілкування із студентом справили великий вплив на юнака, що спостерігав і батько, забравши хлопця додому. Про демократичні зміни в поглядах сина він писав із незадоволенням: “явились другие идеи и пошли другие разговоры”. Філіп’єву було відмовлено у репетиторстві, і хлопець залишився з батьком. У 1875 р. він вступив до реального училища, проте тільки в перший клас.
У 1876 р. сім’я Грінченків переїхала в Долбино, де батько за рік до цього купив паровий млин та сподівався зайнятися землеробством і садівництвом. Борис залишився в Харкові на квартирі і приїздив додому лише на канікули. Незабаром батьківські побоювання виправдалися. В гімназії молодий Грінченко продовжував зустрічатися з студентом-народником Філіп’євим і перебував під сильним впливом його ідей. У 1879 р. Бориса було заарештовано внаслідок заяви інспекторові батька одного з гімназистів про те, що Грінченко дав читати його синові заборонену книгу.
Півторамісячне перебування в тюрмі (на той час йому не виповнилося й 16 років) визначило багато в чому його життєве кредо. На перший погляд, здається дивним, за які такі “страшні гріхи” молодого Грінченка так довго тримали у в’язниці. Проте все стає на свої місця, коли зіставити цей дрібний епізод з подіями осені 1879 р., а саме – із замахом на Олександра II. Марія Грінченко написала, що сама зрозуміла зв’язокміж цими двома фактами, коли вони вже були одружені: саме тоді вона дізналася, що замах був підготовлений групою народників, до якої належав і репетитор Бориса. Терористи встигли втекти, а Борис, який входив до групи дуже умовно, нічого про це не знав і не признавався у в’язниці.
Арешт став великою травмою для сім’ї. Про це ніколи не писалося в офіційних біографіях Грінченка. М.М. Грінченко доповнила спогади батька розповідями самого Бориса. У харківській в’язниці півтора місяці він сидів в підземній холодній і мокрій камері, а все це відбувалося узимку. Годували дуже погано й солоно, а води не давали, мовляв, скоріше признаються, тому в’язні частіше цю страву і не брали, а сиділи голодними.
Батька Бориса було викликано до генерала-губернатора Лоріс-Мелікова, котрий почав погрожувати йому, що в разі подальшої впертості сина “через 24 часа вы всей семьей будете уже на дороге в Восточную Сибирь”. Батькові дали побачення з сином, і він на зустрічі, вимагаючи зізнатися, навіть ударив його. Чиновнику, який знаходився при цьому, Д.Я. Грінченко сказав, що вжив усіх заходів і попросив передати губернаторові, що його спроба умовити сина не вдалася. У в’язниці Борис захворів, що, на думку батька, й спричинило страшну хворобу, яка згодом увірвала йому життя.
Після звільнення Б.Д. Грінченка з-під арешту його ім’я було на устах у всіх харків’ян: серед молоді він став героєм, а “благомыслящими” вважався настільки “неблагонадежным”, що навіть і через рік його прізвище викликало незадоволення.
Матеріальне становище сім’ї ставало все гіршим, і тому, відбувши деякий час у батька на поруках у Долбині, Б.Д. Грінченко прагне знайти собі роботу. На початку 1881 р., відбувши річний термін висилки, він пішки, тримаючи в руках своє невелике майно, з 10 крб. у кишені попрямував до Харкова. Квартиру в місті йому, з його гучним минулим, дістати було практично неможливо, і тому з великими труднощами він оселився у передмісті Харкова Журавлівці у чоботаря.
З допомогою брата матері, Миколи Літарєва, який був генералом і членом військового суду, Борисові пощастило отримати місце канцеляриста у Харківській Казенній палаті. Три місяці молодий канцелярист працював практично без платні. На четвертий місяць йому стали платити спочатку по 10, а потім по 15 крб. щомісячно. Це були мізерні гроші, і йому довелося вчити дочок свого дядька за 10 крб. на місяць. Та все ж зароблених коштів вистачало лише на обіди в найдешевшій їдальні (та й то через день). Найчастіше вбогий раціон Бориса складався з хліба з чаєм та інколи молока, яке передавала мати.
У квітні 1881 р. Б.Д. Грінченко, оскільки після такого “скандалу” реальне училище закінчити для нього було неможливо, спромігся з великими труднощами складати екстерном спеціальні іспити для роботи в народній школі. 15 квітня йому було видано свідоцтво про те, що він, “подвергшись сокращенному специальному испытанию в Испытательном Комитете при Харьковском Учебном Округе и выдержав оное удовлетворительно, удостоен звания учителя начального народного училища”.
Серед біографічних матеріалів чільне місце належить спогадам М.М. Грінченко, що називаються “Школи, де вчителював Борис Грінченко” і були написані в 1922 р. Ці мемуари донесли до нас дуже детальний і цінний опис не тільки життя Б.Д. Грінченка, але й стану народної просвіти в Україні цього періоду.
Перша Грінченкова школа знаходилася в російському селі Введенському Зміївського повіту. Життя відразу спустило молодого вчителя з романтичних небес на грішну землю: попередній учитель був п’яниця, освітні та просто шкільні справи він залишив у вкрай занедбаному стані. Шкільна хата являла убоге видовище: маленька, зовсім поруйнована, без дверей, облуплена, з вибитими шибками, не було підручників та звичайного шкільного приладдя. “Начальство” не дуже цікавилося справами школи, тому з великими труднощами Грінченкові самому, за власний кошт довелося її трохи підремонтувати та запасти дещицю дрів. “Учити доводилося увесь день, – згадував він, – бо школярі відразу не поміщалися в хаті, то одна частка ходила до обід, друга – по обіді, а я обідав увечері тим, що сам зварю, бо вся ця штука оплачувалася 10 р. на місяць”.
Через “неблагонадежность” за учителем було встановлено нагляд з повіту, проте урядник, якому доручили доповідати “о поведении” Б.Д. Грінченка, був малограмотний і віддавав заповнювати відповіді на питання самому Грінченку. Через рік школа була закрита “за невозможностью производить в школьном помещении занятия”. Наступна школа в с. Тройчатому теж була російською. Знаходилася вона якраз на межі з Полтавщиною, і Грінченко місцем проживання обрав українське село Чунишина за три версти від школи.
У цьому селі почалася справжня збирацька, фольклористична праця молодого вчителя. Грінченко занотовував пісні, казки, перекази, почуті від односельців; вони ж були і першими слухачами та рецензентами його ранніх літературних спроб. У спілкуванні з простим людом він ще глибше усвідомлював потрібність народної освіти, знаходив критерії для своєї майбутньої роботи по написанню та виданню книжок для народу.
За власним твердженням, друкуватися він почав з 1881 р. “До 11 років я був зовсім одинокий на своєму новому шляху і тільки вісімнадцятого року, не стерпівши своєї самотності... вдався я з листом до д. Івана Левицького-Нечуя, пославши йому на зразок кілька своїх віршів... Він одіслав деякі мої вірші в “Світ”, і там років 1881 та 1882 (як дізнався я з “Покажчика” М. Костомарова ) і були вони надруковані під псевдонімом “Іван Перекотиполе”.
Влітку 1883 р. в Змієві проходили педагогічні курси для вчителів усієї Харківщини. Б.Д. Грінченко настільки вирізнявся серед слухачів своїми педагогічними талантами, ерудицією та вихованістю, що директор народних шкіл звернув на нього увагу і призначив його на роботу до Олексіївської двокласної школи Зміївського повіту (також московської), хоча Грінченко і не мав права за своєю освітою та досвідом працювати там вчителем.
Саме там, на вчительських курсах, Б.Д. Грінченко познайомився з Марією Гладиліною, і ця зустріч визначила їх подальше життя і спільну працю. Враження від знайомства з молодим вчителем було для М. Гладиліної настільки великим, що вона, росіянка за походженням та вихованням, вивчила українську мову й назавжди пов’язала своє життя з українською культурою та просвітою. Імена подружжя Грінченків завжди були поруч – і в спільному житті, і в творчості.
Через рік, у вересні 1885 р., разом з молодою дружиною Б.Д. Грінченко покинув Нижню Сироватку. Плани на майбутнє вчительська пара пов’язувала лише з освітньою роботою. Їм пощастило отримати призначення до Вирівського земського училища Сумського повіту, про що розповідає посвідчення Сумської управи, та вже 23 жовтня Грінченка було увільнено від роботи в цьому училищі. Декілька місяців молоде подружжя гостювало на хуторі Д.Я. Грінченка, а з кінця 1885 р. Борис Дмитрович посів місце молодшого статистика в Херсонській управі.
Незначний період статистичної діяльності весь вкладається у декілька рядків Грінченкових споминів: “Я поїхав у Херсон статистиком губ. земства і півтора року там працював, то їздючи по городах і селах та збираючи матеріали, то обробляючи їх”.
Найдовше працював Б.Д. Грінченко вчителем у однокласній (а згодом – чотирикласній) школі с. Олексіївка Слов’яносербського повіту (вересень 1887 р. – літо 1893 р.). Це училище було створене заходом відомої громадської діячки Х.Д. Алчевської. “Школа була однокласова, земська з бюджетом в 600 карбованців, – пише М.М. Грінченко, – платня вчителеві 303 крб., законовчителеві 100, решта витрачалася на сторожа, паливо, світло, дрібний ремонт.
Період роботи в школі Алчевської виділявся з-поміж іншої педагогічної діяльності Б.Д. Грінченка тим, що попечителька надавала досить широкі можливості для вияву творчого таланту свого вчителя, прислухалася до його міркувань, які він виражав дуже настійливо і принципово. Алчевська високо цінувала Грінченка і навіть клопоталася про його прийняття до Ліги народної освіти у Франції. Не полишав Б.Д. Грінченко в Олексіївці і своєї літературної роботи. За спогадами дружини, він “сідав за свою працю в 6 годин ранку і писав півтори години”.
Незважаючи на те, що Грінченки досить тісно спілкувалися з сім’єю Алчевських, які приїздили до Олексіївки влітку, Борис Дмитрович завжди обстоював принципові позиції в судженнях стосовно активізації російського впливу чи інших починань Христини Данилівни, викликаних чи надмірним її, за висловом Б.Д. Грінченка, “змосковленням”, чи політичними міркуваннями.
В Олексіївці у Бориса Дмитровича вперше проявилися грізні ознаки туберкульозу. Під час хвороби в школі його заміняла Марія Миколаївна. Х.Д. Алчевська “виявила на хворобу велике співчуття, – писала М. Грінченко. – Пропонувала додати йому сто карбованців на корову, або якось інакше вжити їх для боротьби з хворобою. Писала, що коли б лікарі вимагали поїздки в Крим, то вона допоможе”. Але Борис Дмитрович, висловивши подяку, грошей не взяв, тим паче, що за літо в жаркій і сухій Катеринославщині йому ніби-то стало краще.
У 1893 р. сім’я Грінченків переїздить до Чернігова. В офіційній автобіографії Б.Д. Грінченка він пояснює це тим, що дочці Насті треба було вчитися в місті. Насправді причин було більше, і всі вони разом визначили наступні зміни у житті Б.Д. Грінченка.
Найбільший вплив на рішення залишити школу мали стосунки з Х.Д. Алчевською, які набули принципового ідейного протистояння. Якщо на початку перебування Бориса Дмитровича в Олексіївці його погляди на народну освіту та погляди Христини Данилівни не перебували у виразному протиріччі (Грінченко як міг впроваджував національну ідею в освіті, а Алчевська дозволяла це робити в міру своїх ліберальних поглядів), то згодом вони переросли у відкритий конфлікт. Грінченка все більше дратувала панська віддаленість Алчевської від реального життя народу, її захопленість власною особою, спроби поєднати несумісні речі в педагогіці й духовному розвитку українського народу.
Спочатку він відмовився брати участь у складанні ювілейного привітання на відзначення тридцятиріччя педагогічної діяльності Алчевської, яке готувалося 14 травня 1892 р. у Харкові. На офіційне запрошення Грінченко відповідає промовистим листом: “Уважая деятельность московского просвещения в московской земле, я не могу иначе как отрицательно относиться к московскому просвещению в земле украинской. Конечным результатом деятельности Христины Даниловны является омоскалення моего народа, – т.е. та вещь, против которой направлена моя деятельность. … Я полагаю, украинцы должны служить Украине, а не московскому просвещению”.
Формальним приводом для остаточного розриву став випадок із колишнім учнем Б.Д. Грінченка. У економії Х.Д. Алчевської прикажчик за невиконання свого розпорядження жорстоко покарав робітника, прив’язавши його до гарби на півдня під дощем і снігом, внаслідок чого той так сильно захворів, що не міг не тільки працювати, а й ходити. Христина Данилівна стала на бік прикажчика. Після цього випадку вони обидва прийшли до згоди про неможливість подальшої співпраці, і Грінченки переїхали до Чернігова.
Чернігів відкрив нову сторінку в просвітницькій діяльності Б.Д. Грінченка, яка мала значний вплив на розвиток культури та самосвідомості українського народу. В автобіографії він пише дуже коротко: “З січня 1894 року я став служити в Чернігівській губернській земській управі – спершу завідував оціночним одділом, одділом народної просвіти і, нарешті, був секретарем губернської земської управи. У декабрі року 1899 через інтриги і всякого сорту “заходи” реакційної і українофобської групи гласних я мусив покинути цю посаду, і з того часу живу з літературного заробітку”.
За словами С.О. Єфремова, “в кінці 90-х років Грінченки опинилися в Чернігові без посади і заробітку, як неблагонадійні ... Власне за гонорари від видань вони проіснували більше року до того часу, коли “редакція “Киевской старины” (власне, Київська Громада) заходилася опрацьовувати великий словниковий матеріал, назбираний десятиліттями, і цю роботу доручено було Грінченкові. Року 1902 Грінченки переїздять до Києва. Вони розпочали спільну роботу над словником, що дала згодом капітальну на ті часи працю – “Словарь української мови” (чотири томи, Київ, 1908–1909)”.
Б.Д. Грінченко, перебравши в лютому 1902 р. функції його головного редактора, зумів за порівняно короткий термін здійснити в ньому таке грунтовне доопрацювання і такі кардинальні зміни, що опубліковану лексикографічну працю цілком заслужено стали називати “Словником Грінченка”.
“Матеріалу було мені дано, – згадував Борис Дмитрович, – тільки 49 тисяч слів і, не вважаючи на всі мої домагання, не схотіли доповнити цей матеріал новим. Ми з жінкою доповнили словарь скільки змогли з власного матеріалу, але все ж часу було так мало (Словарь робився на академічий конкурс, і останні років півтора мені доводилося сидіти над ним 10–11 годин щодня), що північні діялекти і ще дещо зосталися не повно зарепрезентовані. Через те Словарь одібрав од Академії Наук тільки другу премію, хоч про саму роботу і про знакову вартість словаря Академічна рецензія озвалася дуже прихильно”.
Опублікований у 1907–1909 рр. чотиритомний “Словарь” містить 68 тис. українських слів з народної і писемної мови, починаючи від Котляревського до початку ХХ ст.
Початок нового етапу громадської діяльності Б.Д. Грінченка пов’язаний із товариством “Просвіта” – українською громадською організацією для поширення знань у народі. З мінімальними грошовими засобами, за допомогою тільки маленького тісного гуртка однодумців Б.Д. Грінченко з’єднав навколо себе розрізнену інтелігенцію і згуртував її в одне товариство.
Згідно зі статутом, затвердженим 26 травня 1906 р., товариство “Просвіта’” мало право видавати книжки, газети та журнали українською мовою, відкривати бібліотеки, читальні, здійснювати торгівлю книгами, засновувати музеї, навчальні, літературні, наукові і просвітницькі заклади, влаштовувати публічні лекції, літературно-музичні вечори, фундувати стипендії при навчальних закладах та оголошувати конкурси на кращий твір літератури і науки. За чотири роки “Просвіта” видала 36 популярних наукових книг, влаштувала безліч музичних та літературних вечорів, лекцій, читань в Києві й околицях, випускала журнал і газету.
17 серпня 1906 р. було припинено діяльність газети “Громадська думка”. А через деякий час «по газетах пішла звістка, що про діяльність “Просвіти” робиться слідство”, і, як результат, – на початку 1907 р. відбулися масові арешти серед членів “Просвіти”. Б.Д. Грінченка з товаришами посадили в льох, саме в ту камеру, де сиділа колись його дочка Настя. Через декілька днів клопотанням дядька Лесі Українки, “якогось чиновника”, та М.М. Старицької члени Ради ‘’Просвіти» були випущені на волю. Після зазначених подій на “Просвіту” посипалися заборони: не було дозволено ані книжкового складу, ані сільських бібліотек, навіть бібліотеці товариства не можна було надати статусу публічної.
Зважаючи на матеріальну скруту “Просвіти”, Грінченко у 1908 р. власним коштом видав перший реферат під назвою "Українська граматична література".
Ніби відчуваючи швидкоплинність свого життя, Б.Д. Грінченко працює дуже багато. Титанічна робота, без вихідних та відпусток, вкрай погіршила фізичний стан Бориса Дмитровича. Захворювання туберкульозом продовжувался, – особливо після тяжких втрат – смерті дочки Насті та онука Волі. Анастасія Грінченко була причетна до збройних виступів робітників у місті Лубни 1905 року. За що була двічі ув'язнена, це призвело до тяжкого захворювання. На початку 1906 року у Анастасії розвинулися сухоти. Борис та Марія докладали великих зусиль, аби звільнити доньку за станом здоров'я. Сухоти розвивалися швидко і 1 жовтня 1908 року Анастасія Грінченко померла. Невдовзі помер немовлям її єдиний син.
Для лікування туберкульозу подружжя Грінченків виїхало на зиму до Італії, в Оспедалетті. Про останні дні Бориса Дмитровича згадує у своїх мемуарах, написаних на прохання С.О. Єфремова в 1918 р., його дружина Марія Миколаївна. Майже тиждень в Оспедалетті Борис Дмитрович почував себе краще, але швидко стан здоров’я погіршився. Для моральної підтримки Марія Миколаївна стала заохочувати чоловіка до вивчення італійської мови, нагадавши йому, що вони її вивчали ще в Чернігові в січні 1894 р. Разом вони почали складали італійсько-український словник і навіть трохи перекладали.
Тяжким ударом для змученого Б.Д. Грінченка стало закриття “Просвіти”, і все ж з останніх сил він як міг турбувався про своє дітище, “бідкався, що нема товариства, затвердженого на зміну... Міркував про те, що робити, щоб обрятувати Просвітнє добро ... бо воно здасться новій “Просвіті”. За два дні до смерті Борис Дмитрович ще складав плани про повернення додому та мріяв про переїзд з Києва до Боярки.
Помер Борис Дмитрович 6 травня (23 квітня) 1910 р. Згідно з виписом з метричної книги за 1910 рік “отпевание совершил причт православной Русской Церкви, что в г. Ментоне во Франции: тело для погребения отправлено в Россию”. Клопотанням Сергія Єфремова тіло Бориса Дмитровича було повернено на Батьківщину і поховано на Байковому цвинтарі.
При підготовці матеріалу використано:
1. Зубкова Н. Архів і бібліотека видатного діяча українського просвітництва Б.Д. Грінченка (з фондів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського): [джерелознав. і книгознав. дослідж.]. – К.: НБУ ім. В.І. Вернадського, 2008. – 178 с.