Немає, мабуть, дитини, котра б не знала прекрасного вірша «Сніжинки», який написав Микола Кіндратович Вороний. Ім'я М. Вороного тричі викреслювалось з історії української культури.
Народився поет 7 грудня 1871 року на Катеринославщині в сім’ї ремісника. По матері – з давнього роду Калачинських, що дав ректора Києво-Могилянської академії.. Через півроку після народження хлопчика сім’я переїжджає на Слобожанщину, де на околицях Харкова в напівсільському-напівміському оточенні пройшло його дитинство. Національний дух у родині підтримував не батько, а дід Павло Денисович, старезний і міцний дідуган, який, доживши до сторічного віку, розмовляв виключно українською мовою. У дитинстві Микола захоплювався творами Ф. Купера, Ж. Верна і, звичайно, «Кобзарем» Т. Шевченка, з якого багато поезій знав напам’ять.
Навчався в Харківському реальному училищі, пізніше – в Ростовському реальному училищі. Вороний разом з іншими гімназистами організував гурток «Українська громада», через що зазнав переслідувань з боку уряду. Микола Вороний був виключенний з Ростовського училища за зв’язки з народниками, читання і поширення забороненої літератури. Йому було заборонено вступати до університету й проживати в столиці та університетських містах.
Друкуватися Вороний почав у 1893 (вірш “Не журись, дівчино”).
Юнак змушений був виїхати за кордон. Він якийсь час живе в Австрії і навчається у Віденському університеті. З часом переїжджає до Львова і стає студентом Львівського університету.У Львові зблизився з І. Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. На перехрестях поетової долі зустрічалися М. Коцюбинський, Леся Українка, М. Лисенко, П. Тичина (Павло Григорович вважав себе учнем Вороного), М. Рильський.
Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства “Руська бесіда”, в редакції журналу “Життє і слово”, де вів рубрику “Вісті з Росії”. Допомагав І. Франкові у виданні газети “Громадський голос” і “Радикал”, деякий час був неофіційним редактором журналу “Зоря”.
З 1897 – актор труп М. Кропивницького, П. Саксаганського, О. Васильєва та інших, 1901 залишив сцену і служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова. В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.
З 1904 по 1910 роки в ліриці Вороного проглядається драматизм любовної теми. Це пов’язується з тяжкими переживаннями, викликаними розривом із дружиною Вірою Вербицькою, дочкою поета Миколи Вербицького. Поет виповів свої настрої в циклах «За брамою раю» (тут 20 віршів) та «Разок намиста» (9 творів). Артистична композиція ліричної трагедії включила зачинну «Присвяту» «згаслій зіроньці», вірші-гімни коханню («На скелі», «Хвиля», «Палімпсест»), де його життя в серці вподібнене рухові погожого моря, а образ коханої не стирається в душі, як напис на пергаменті. Обожествлення коханої; пам’ять про минуле; муки любові, не втихаючі з плином років; ридання «безпритульного поета» і його молитва про чудо; бажання і неможливість порвати кайдани почуття; прагнення відродитися до життя, врешті відтворити «осіянням чистим, ясним» у піснях красу любого образу – такий діапазон і перебіг почуттів до «Finale» циклу.
Також у творчості Вороного були і патріотичні настрої, як він писав, «національний елемент був у мені завжди дуже сильний, крім свідомості, він превалював у мені як поетична стихія». Творчими його виявами стали піднесений марш «За Україну!» (1917) та поема «Євшан-зілля» (1899). Марш став маніфестацією волелюбних настроїв українства, що, порвавши ганебні царські пута, вийшло «з-під ярем і з тюрем» на вільний світ. Патріотичним пафосом сповнений цей вірш – присяга рідній неньці-Україні віддати в боротьбі за її державність «серця кров і любов», що є і святим наказом, рефреном – закликом до братів: «За Україну, За її долю, За честь і волю, За народ!».
Жовтневої революції Вороний не сприйняв і в 1920 р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками Ю.Тувімом і Л.Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність.
У 1928 році громадськість Києва широко відзначила тридцятип’ятиріччя його письменницької діяльності. Та вже насувалася грізна хвиля тридцятих років з масовими винищеннями усього мислячого, тим паче українського. Поет був зарахований до націоналістів, білоемігрантів і, як наслідок, — виправно-трудові табори, які після трьох років були замінені засланням у Казахстан.
Щоб якось полегшити несправедливий вирок батькові, з Москви до Києва спеціально приїхав його син Марко, відомий на той час дитячий поет (теплі стосунки з сином скрашували невлаштоване сімейне життя Миколи Кіндратовича, бо з дружиною він був розлучений). Не відав тоді Марко, що допомога батькові коштуватиме йому дуже дорого. Після арешту батька було заарештовано й сина. Більше року сидів Марко в одиночній камері без суду й слідства, а потім був засуджений до семи років виправно-трудових таборів. Його заслали у далеке місто Кем, що навпроти Соловецьких островів, звідки він уже не повернувся.
Подібна доля чекала й батька. У М. Вороного навіть немає точної дати смерті. Після 1937 року слід його загубився. В одній біографічній довідці зазначається, що він помер 24 квітня 1940 року в селищі міського типу Новоукраїнка на Кіровоградщині від атеросклерозу мозку. В іншій ідеться про те, що помер поет в 1942 році в окупованій фашистами Воронезькій області. І лише недавно дослідникам творчості Вороного вдалося з’ясувати істину. В управлінні КДБ Кіровоградської області знайдено документ, який складається усього з тринадцяти рядків із вказаною датою — 29 квітня 1938 року. Виявляється, не було у Миколи Кіндратовича тихої старості, атеросклерозу, а був другий, досі не відомий арешт і вирок — розстріл. Виконання вироків не затримували більш як на 2–3 тижні...