Народився Василь Стефаник у селі Русові в селянській родині 14 травня 1871 року. Його батько - заможний селянин, завжди підтримував прагнення сина отримати найкращу освіту, тому всіляко сприяв цьому. Тут Стефаник вчився у початковій школі, а після закінчення двох класів продовжував навчання у Снятині.
З вересня 1883 року до літа 1890 року Стефаник – учень чоловічої польської Коломийської гімназії. Оскільки гімназія, крім формального навчання і ворожого відношення до українців, студентів, нічого не давала, гімназисти об’єдналися в таємне товариство і щонеділі виходили читати по читальнях. Товариство здружило Стефаника з Л. Мартовичем, з яким їздив по селах навчати простих людей, створив художньо-видавничу спілку у п’ятому класі гімназії. Разом з Л.Мартовичем за власні кошти опублікував перше оповідання а виданні «Нечитальник». Пізніше, в 1890 році, їх обох виключили з гімназії «за політику», обидва закінчували гімназію в Дрогобичі (1890-1892). В цей час веде активне громадське життя: стає учасником таємного гурту письменників «Покутська трійця».
1890 року Стефаник, будучи членом радикальної партії, пропагує її ідеї; дописом «Жолудки наших рабітних людей і читальні (Зі Снятинщини)» дебютує в «Народі» як публіцист.
1892 рік багатий знаковими подіями в житті Стефаника, він закінчив гімназію та вступив на медичний факультет Краківського університету. Тут він вступає до студентського товариства «Академічна громада», члени якої майже всі були драгоманівцями і належали до української радикальної партії. Василь Стефаник багато читає, веде агітаційну роботу серед селян. В студентські роки познайомився і заприятелював з багатьма польськими культурними діячами (В. Морачевським, С. Пшибишевським, В. Орканом та ін.), які відкрили йому „дорогу в світ”. Так у травні 1894 року на шевченківському вечорі в Кракові відбулося знайомство Стефаника з родиною Морачевських (вважав це найважливішою подією своєї молодості). Вацлав Морачевський одним із перших виявив письменницький талант Стефаника, зробив чимало для ознайомлення польської громадськості з творчістю українського митця. Згодом він покинув медицину і зосередився виключно на літературній та громадській діяльності.
Стефаник організовує партійні з’їзди, виступає публіцистичними статтями в журналі «Народ», газеті «Хлібороб». Він турбується про напрям і зміст радикальної преси на закритих зборах радикальної групи в Кракові (1895) пропонує створити офіційний орган партії, що займався б першорядними питаннями політики.
У сумнозвісний 1895 рік виборчої кампанії до галицького сейму Стефаник їде в Обертинщину. За передвиборчу й антишляхетську агітацію Стефаника заарештували і привезли хворого до Городенки в Коломийську тюрму. Тринадцятиденне ув’язнення не похитнуло волі Стефаника. Невдоволений відсутністю інформації в періодиці про хід виборів, виборчі махінації і шахрайства, Стефаник різко критикує угодівську політику народовців і ренегатство радикалів. Він виступає проти розпорошення сил у громадському русі, переживає розрив із товаришами, що зрадили спільні ідеали.
Депресивний настрій посилився сумною звісткою про хворобу матері. Стефаник, не гаючись, їде до Русова. Непривітно зустрів батько арештанта, покладаючи на нього вину за хворобу матері. Батько відмовляється утримувати Стефаника в університеті. Стосунки між ними остаточно зіпсувалися, хоча й до арешту не були ідеальними. Проте Стефаника так хвилювала хвороба матері, що її муки стали його власним болем. З цього часу думки про матір заповнили все його єство. Його листи, перейняті бетховенськими мотивами, все виразніше набирають форми поетичних мініатюр. З болю народжувався Стефаник-поет.
1 січня 1900 року померла мати. Через чотири місяці надійшла звістка з Русова про намір батька одружитися з дівчиною, молодшою від синів. Це тяжко вразило Стефаника, він сприйняв батькове одруження як наругу над пам’яттю матері. Спроба відмовити батька від такого кроку скінчилася розривом. З розпачу він погрожував викопати мамину труну і покласти на порозі в церкві, щоб батько з нареченою переступав через домовину, ведучи нову жінку до вінця. Цього, звичайно, письменник не зробив, адеж це було б оскверненням могили неньки, але з розпачу тяжко захворів.
Без матеріальної підтримки продовжувати навчання і жити в Кракові Василь не може, до Русова він більше не навідується, бо там газдує молода мачуха – Марія Луцик.
У червні 1900 року переїзжає жити на Тернопільщину. Тут Стефаник готує до видання 2 збірки «Дорога. Новели» і «Поезії в прозі». Його листи цього періоду просякнуті трагізмом, безнадійністю, передчуттям смерті. Більшість із них мають жанрові ознаки поезій в прозі. Можливо, вони і мали скласти збірку «Поезій в прозі», яка, як і багато задумів (повість «Листи до мами», драма «Палій», книжка «Поезії в прозі»), лишилися нездійсненними. Нервові напади повторюються дедалі частіше і не дають працювати.
У 1902 році помер І.Плешкан, в якого він жив на Тернопільщині, смертельно захворіла сестра Параска. В Василя не припинялися напади неврастенії, які його сильно змучили. Це призвело до того, що в період з 1902 по 1916 рр. у творчості письменника настала довготривала перерва, під час якої він виступав лише як громадський діяч.
В 1903 р. письменник приїздив в Полтаву на відкриття пам’ятника І. Котляревському, де познайомився з М. Лисенком, М. Старицьким, М. Коцюбинським, Лесею Українкою, О. Пчілкою та ін. українськими культурними діячами, відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі.
26 січня 1904 року він одружився з Ольгою Гаморак, жінкою, яка щасливо поєднувала в собі вроду й інтелект, ніжність і терплячість, шляхетність і високу культуру серця. Шість років подружжя живе в селі Стецеві, недалеко від Русова (1904-1910). Стефаник займається господарством, дуже швидко стає «своїм» серед селян. Його поважають і люблять, з ним радяться, йому скаржаться. Майже безвиїзно живе в Стецеві, хіба що в господарських справах навідується до Снятина. Не пише. Публічно не виступає. Щоправда, 1905 року видав четверту збірку новел «Моє слово», куди ввійшли твори, написані раніше.
У 1907 році в Галичині проходила чергова передвиборча кампанія, в якій приймав участь і Василь Стефаник, в 1908 році його було обрано послом до автсрійського парламенту від радикальної партії. Він відновлює активну громадсько-політичну діяльність. Його новели передруковуються в часописах Галичини і Східної України, перекладаються російською, польською, чеською, болгарською, німецькою, французькою та іншими мовами. Про нього пишуть, його запрошують співпрацювати редакції журналів, газет, видавництва. Від нього чекають нових творів. Та Стефаник мовчить.
В 1910 році Стефаник з дружиною та трьома синами, Семеном (1905-1981), Кирилом (1908-1987) і Юрком (1909-1985) повертаються до Русова, у новозбудовану хату.
1912 року у Снятин переїхав Марко Черемшина. Перейняті любов’ю до народу, прагненням поліпшити його долю, письменники створили своєрідний центр громадсько-політичного руху в повіті.
4 лютого 1914 року письменника спіткало велике горе – померла його дружина Ольга Гаморак. Особиста біда Стефаника збіглася зі всенародною: почалася Перша світова війна.
Стефаник стає членом Головної Української Ради – міжпартійної організації всіх партій Галичини, утвореної на початку війни (1914) для ведення справ української національної політики у воєнний час. Мета ГУР – консолідація народу в боротьбі за визволення окупованої Росією Східної України й утворення української держави.
У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника заарештували. Статус посла і клопотання М. Черемшини допомогли через кілька днів вийти з в’язниці. Якийсь час він живе у Відні (1916), де після 15-річної паузи знову повертається до художньої творчості.
У січні 1919 року у складі делегації ЗУНР, очоленої Левком Бачинським, Стефаник здійснює другу поїздку в Україну з нагоди свята соборності. Стефаник встановлює зв’язки з діячами науки і культури, дбає про видання своїх творів для читачів Наддніпрянщини. З 1919 рокуйого книжки постійно видаються в Харкові й Києві.
У 1926 році вийшла збірка післявоєнних новел під назвою «Земля». 1929 року Стефаник відкликає свою кандидатуру в академіки ВУАН. Перенесений взимку 1930 року частковий параліч погіршив і так слабке здоров’я. Готувалася до видання збірка творів Стефаника, весь прибуток якого призначався письменнику. Ця книжка під назвою «Твори» вийшла у Львові 1933 р.
1928 р. український радянський уряд призначив Стефанику довічну персональну пенсію, від якої він відмовився в 1933 р., дізнавшись про штучний голод і переслідування української інтелігенції. Відтоді ім’я В. Стефаника не афішувалось в УРСР до 1939 р., твори видавались з викривленням текстів.
Здоров’я письменника різко погіршувалось, він усамітнився. Єдина розрада – відвідини русанівського селянина «Івана з поля», при якому він "оживає". Та поступово тривалість розмов скорочується й урешті-решт зовсім припиняється.
У листопаді до багатьох хвороб долучається ще й запалення легенів. Стан безнадійний. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.