Остап Вишня - письменник, який у 20-х pp. заохотив мільйонні маси до читання української літератури. Він був «королем українського тиражу». За життя гумориста побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі неодноразово перевидавалися.
Матеріал підготували учні 11 класу, виконавши завдання веб-квесту.
У великому творчому доробку письменника представлені різноманітні жанри малої прози (усмішка, гумореска, фейлетон, памфлет, автобіографічне оповідання), але скрізь присутній іронічно усміхнений автор у ролі мудрого, дотепного оповідача. Остап Вишня ввів в українську літературу й утвердив у ній новий різновид гумористичного оповідання, що його сам же й назвав усмішкою. Справжнє ім’я — Павло Михайлович Губенко. Інший псевдонім: Павло Грунський.
Остап Вишня народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній селянській родині. Навчався в початковій школі, у 1903р. закінчив Зіньківську двокласну школу, отримав свідоцтво поштово-телеграфного чиновника. У 1907 р. закінчив військово-фельдшерську школу в Києві, працював фельдшером у армії, а пізніше — в хірургічному відділі лікарні Південно-Західних залізниць. Склавши екстерном екзамени за гімназію, у 1917р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання й зайнявся журналістською та літературною діяльністю.
У 1919р. П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапив до Кам’янця-Подільського, де написав перший твір — фейлетон «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)», який за підписом «П. Грунський» був надрукований у кам’янець-подільській газеті «Народна воля».
У 1920 р. він повернувся до Києва. Восени був заарештований органами ЧК і як «особливо важливий контрреволюціонер» відправлений на додаткове розслідування до Харкова.
Не виявивши «компромату» в діях П. Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, у 1921 р. його випустили із в’язниці. У квітні цього року П. Губенко став працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 р. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з’явився підпис Остап Вишня.
Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходили одна за одною збірки усмішок: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп’яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо. Проти Остапа Вишні статті з брудними політичними ярликами друкувалися в періодиці з 1927 р.
Відомо, що Остап Вишня був одружений двічі. Вперше Павло Михайлович одружився з Оленою Смирновоюу 1918–1919 роках. і цей шлюб був невдалий. У спогадах друзів наводиться розповідь гумориста, в якій письменник у притаманній йому гумористичній манері описує свої походеньки до сільських дівчат у селі Грунь, його знайомство із сільською дівчиною, яка, можливо, і стала його першою дружиною. Десь в цей період народився син Вячеслав, що, закінчивши десятирічку у 1940 р., прилюдно відрікся від батька, обзиваючи його контрреволюціонером. Вже після заслання, Остап Вишня перепросився з сином, який проживав в Ленінграді. Виявляється гуморист не знав про те, що мама та бабуся померли, а він виховувався в інтернаті, ці події припали на період "десятиліття". В подальшому Вячеслав став лікарем і з батьком підтримував дружні відносини. 
У 1925 році О. Вишня одружується з Варварою Олексіївною Маслюченко, актрисі театру «Березіль». У Варвари Маслюченко від першого шлюбу була донька Марія. Остап Вишня полюбив прийомну доньку, був їй батьком і щирим другом.
У цей час Остап Вишня — в зеніті своєї популярности. На другому після Шевченка місці його ім’я — в устах народу і на перах критики. Він — «король українського тиражу». У 1928 році вийшло чотиритомне видання «Усмішок». Тодішній нарком освіти України Олександр Шумський назвав Остапа Вишню «найпопулярнішою людиною в Україні».
Протягом тривалого часу Остап Вишня офіційно не був членом письменницьких організацій. Лише наприкінці 20-х pp., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів Пролітфронту. Приятелював із М. Хвильовим і М. Кулішем. У 1930—1931 pp. письменник створив повноцінний драматургічний твір комедію «Вячеслав», де порушив проблеми виховання. Твір був опублікований лише після смерті письменника в 1957р. у книзі «Привіт! Привіт!». 26 грудня 1933р. Остап Вишня був заарештований і абсолютно безпідставно звинувачений у спробі вбивства секретаря ЦК КПУ Постишева, зазнає численних тортур і допитів, і зізнався в усьому, чого домагалися від нього слідчі. 23 лютого 1934 р. — судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а з березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув’язненням. 
Приблизно вісім місяців (із червня 1934 р. по 1 лютого 1935 р.) Остап Вишня перебував у місті Чиб’ю, де працював у редакції табірної газети «Северный горняк», на якій поряд із силуетами Леніна-Сталіна містилися заклик «Пролетарии всех стран, соединяйтесь!» і попередження «Запрещается выносить за пределы лагеря». Про роботу в редакції цієї газети найкраще розповідають записи табірного щоденника «Чиб’ю» (1934). Його, очевидно, Варварі Олексіївні передав Павло Михайлович у вересні 1935 р. під час їхньої останньої зустрічі в Кедровому Шорі. В місцевих таборах були випадки людоїдства, навіть торгівлі людським м’ясом. Уночі до «ізолятора для слабосильних», а по суті, уже трупарні, пробиралися карні злочинці і обрізали (із неживих, а може, ще й живих людей!), як сказано в тому трагічному документі, «мягкие части человеческого тела». В архівах збереглися навіть справи про розстріл злочинців-людоїдів. В отакій атмосфері довелося жити і працювати упродовж десяти років геніальному сміхотворцю України!
Дружина з дочкою переїжджають в Архангельск, щоб бути ближче до Павла Михайловича. Про зустріч із Варварою Олексіївною згадує артистка Малиш-Федорець, яка з трупою театру опери при Домі Червоної армії гастролювала у 1936 році в Архангельську: «Вийшовши з крамниці, я побачила поблизу велику афішу, біля якої стояла якась змарніла обшарпана жінка. Ледве я наблизилася до неї, як вона озвалася до мене, називаючи мене по імені. “Хто ви будете? Я вас не пізнаю”, — сказала я. Узявши обома руками лице й відгорнувши трохи зависле волосся, вона сказала тремтячим голосом: “Може, по очах пізнаєте?” А потім майже відразу сказала: “Я — Варя Маслюченко”, — і гірко розплакалась, викликавши сльози і в мене. Це була артистка, дружина Остапа Вишні. “Як я прочитала на афіші ваше прізвище, — сказала вона, — очам не повірила, що десь на півночі, в далекому Архангельську, зустріну Наталку-Полтавку…”».
Жила Варвара Олексіївна з дочкою на острові і ходила на роботу за сім кілометрів по льоду. Працювала прибиральницею. Малиш-Федорець запросила Варвару Маслюченко на виставу. «Варя була на всіх виставах, — згадує далі співачка. — Вона спершу прийшла до мене в гардеробну з дочкою, якій було 12 років. Одягнена була в якийсь, як вона сказала, “шухав” — ніби брудне пошарпане пальто, а на ногах обмотки. Коли роздяглась, то не хотіла вішати, а скрутила в сувій свій одяг і поклала додолу між калоші, бо там, казала, є досить вошей».
Після заслання Варвара Олексіївна з великими труднощами влаштувалася у трупу маленького пересувного театрика (про це пише у своїх спогадах український письменник Леонід Ленч) і вела мандрівний спосіб життя. Варвара Маслюченко кілька разів була на побаченні зі своїм чоловіком. Саме їй вдалося вивезти «на волю» щоденник, що його вів О. Вишня в засланні. Уривки із «захалявного» щоденника О. Вишні, переписані рукою дружини, зберігаються у відомого правозахисника Михайла Осадчого.
На початку 1943 року звільняють Остапа Вишню, та тільки наприкінці 1943 року подружжя зустрілося в маленькому містечку Раненбург Рязанської области, де разом і зустріли новий, 1944 рік.
Втративши здоров’я у сталінських концтаборах, О. Вишня часто хворів. Кожного літа письменник із дружиною відпочивав у Будинку творчости та відпочинку для письменників. У спогадах про О. Вишню згадують цілу низку курйозних випадків, які сталися з ним на відпочинку. Якось поїхав О. Вишня з дружиною до села Мануйлівка відпочити. Його дружина Варвара Олексіївна заправила великий бутель вишнівки і поставила на вікні вигріватися. Надворі смеркло, вона сиділа і вишивала, а О. Вишня саме щось писав. У цей час у відчинене вікно з темряви простяглась чиясь дебела рука, взяла бутель за шийку і зникла. Варвара Олексіївна злякалась і аж заплакала, а Остап Вишня з реготу ледве промовив: «У Вишні з-під носа потягли вишнівку».
26 лютого 1944 році в газеті «Радянська Україна» надрукували усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо.
Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України.
У 1955р. Остап Вишня був реабілітований судовими органами, а 28 вересня 1956р. письменник помер. Варвара Олексіївна Маслюченко ще знімалася в кінострічках, писала спогади про Остапа Вишню і померла 21 січня 1983 р.
|100%|300|native}