Не ми йдемо до Симоненка, а Симоненко йде до нас
М.Сом.
Псевдоніми: В. Щербань, С. Василенко, Симон. Василь Симоненко детальна біографія
Коротка біографія. Народився в с Біївці Лубенського р-ну на Полтавщині 8 січня 1935 р. Протягом 1942—1952 pp. майбутній поет навчався в школі: 4 класи — у Біївцях (1942—1946), решта — у сусідніх селах Єньківцях (1946—1947) і Тарандинцях (1947—1952). У 1952 р. закінчив із золотою медаллю середню школу в Тарандинцях, вступив на факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. Брав участь у літературній студії імені Василя Чумака (СІЧ).
У 1957— 1960 рр. працював у газеті "Черкаська правда", потім, у 1960—1963 pp.,— у газеті "Молодь Черкащини", власним кореспондентом "Робітничої газети", а також займався літературною творчістю.
1962 р. Василь Симоненко. став членом СПУ. Він планував вступати до аспірантури Інституту літератури АН УРСР, вийшла єдина його прижиттєва збірка "Тиша і грім".
13-го грудня 1963р. поет помер у черкаській лікарні (за офіційною версією, від раку), похований у Черкасах.
У 1964р. вийшла посмертна збірка "Земне тяжіння" (книгу було висунуто на здобуття Державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1965р. (посмертно), але лауреатом того року став М. Бажан). Минуло 15 років офіційного забуття поета і у 1981 р. з'явилася книга вибраного "Лебеді материнства" з передмовою Олеся Гончара.
"Задивляюсь у твої зіниці…"
Рід літератури: патріотична лірика.
Жанр: ліричний вірш.
Ідея: роздуми над долею рідної землі, її історії; розкриття щирих синівських почуттів поета до своєї Батьківщини.
Віршовий розмір: шестистопний ямб.
Художньо-стильові особливості: вірш написано у формі монологу ліричного героя. Логіка зображення, естетична цілісність, світоглядна позиція поета, чітка орієнтація на читача зумовлюють побудову твору. Монолог ліричного героя відтворює патріотизм цілого покоління. Твір сповнений почуттів, експресії, які передають різноманітні тропи та фігури.
Головний образ твору — ліричний герой, у монолозі якого передається любов до України, ненависть до ворогів, яких він називає «недругами», «чортами». У творі зримо наявний образ України, яку ліричний герой називає «матір’ю», «молитвою», «віковою розпукою».
Художні засоби: епітети: «червоні блискавиці», «мамо, горда і вродлива», «святе синівське право», «дні занадто куці та малі», «зіниці голубі, тривожні», «розпука вікова», «хмари бурякові», «священне знамено» — змальовують тривожний світ, у якому ми живемо; метафори: «пливе за роком рік», «перли в душі сію», «мовчать Америки й Росії», «чорти живуть на небі», «палають хмари», «сичать образи»; порівняння: «зіниці голубі, тривожні, ніби рань»; звертання: «Україно!», «недруги лукаві», «друзі», «нене»; гіпербола: «битви споконвічний грюк» створює різноманітну, строкату картину реальності, у якій частіше панує неспокій, бій; риторичне запитання: «Як же я без друзів обійдуся, без лобів їх, без очей і рук?»; риторичні оклики: «Ти для мене диво!», «Одійдіте, недруги лукаві!», «Друзі, зачекайте на путі!», «Чуєш — битви споконвічний грюк!»; літота: «Я проллюся крапелькою крові» передає думку про те, що кожен з нас — це немов маленька крапелька, але всі ми — частина матері-України.