Міфи. Первісні уявлення про всесвіт і людину.
Міф — це відображення в колективній свідомості давніх людей уявлень про устрій світу, зафіксоване в творах усної народної творчості та письмових джерелах. Міфічна розповідь стверджувала владу безсмертних богів над долею людини і пояснювала всі життєві явища як прояв божественної волі.
В міфах події охоплювали значний хронологічний період і не могли бути пов’язані з конкретними особистостями, які впливали на хід історії. У центрі уваги міфів — життя, суперництво, боротьба і неробство всемогутніх богів, що мешкали окремо від людей: найчастіше, у священних горах або на небі. Міфічні боги протегували землеробства, скотарства, торгівлі, мореплавання — основним і цілком реальним видам діяльності, з якими були пов’язані. Безсмертя богів протиставлялося тлінність життя простих смертних.
Про зоряний віз
Колись давно, а де саме — невідомо, та трапилася велика посуха. І була вона така, що не тільки в річках та озерах, а навіть і в колодязях повисихала геть-чисто1 вся вода, і люди без води почали хворіти та мерти. У тім краю, де ото трапилася така посуха, та жила одна вдова, а в тієї вдови була всього-на-всього одна дочка. Удова без води захворіла, і дочка, щоб не вмерла її мати, узяла глечик та й пішла шукати воду. Де вона її шукала, хто її знає, а тільки десь-то найшла. Набрала в глечик і понесла додому. По дорозі зустріла одного чоловіка, що вмирав без води; дала йому напитись і тим одволала його від смерті. Далі вона зустріла другого, такого ж самого; потім третього, четвертого і, нарешті, сьомого. Усім давала пити й усіх урятувала від смерті. Води залишилось у неї тільки на самому дні.
Ішла вона, ішла й по дорозі сіла відпочити, а глечик поставила біля себе на землі. Коли в той час де не взявся собака. Хотів, мабуть, теж напитися та й перекинув глечик. Коли той глечик перекинувся, то з нього вилетіло сім великих зірок і восьма маленька, та й поставали на небі.
Ото ті зірки і є Віз, або душі тих людей, що дівчина їм давала пити, а восьма, маленька, — так то душа собаки, що перекинув глечик. Так ото Бог на те їх і поставив на небі, щоб усі люди бачили, яка щира була та дівчина, а за її щирість Бог послав дощ на ту країну.
Сузір’я Зоряний Віз До речі...
Зоря — символ животворної й родючої природи; дівчини-красуні, кохання; нового щасливого життя; світлого духу, оборонця людей; очей Бога.
Здавна в народі зорі сприймали то як дітей Сонця і Місяця, то як запалені Богом свічки на честь народжених людей. Язичники вважали зорі вікнами неба, через які боги дивляться на світ (Із «Словника символів»).
Чому пес живе коло людини
Давно, дуже давно жив собі самітний пес. Нарешті надокучило йому самому блукати в лісі, і він вирішив знайти собі друга-товариша. Але хотів, аби цей його товариш був найсильніший з усіх тварин.
Лісові звірята радили йому піти до вовка. Пішов пес до нього й каже:
— Вовче, брате, живімо разом!
Вовк відповів:
— Чому би ні!
Почали жити разом. Раз, як ночували в лісі, почув пес якийсь шелест і почав трястися-боятися. Збудив вовка, а той йому й каже:
— Будь тихо, бо прийде ведмідь і з’їсть нас!
Пес тоді здогадався, що ведмідь сильніший за вовка. Пішов до ведмедя й каже:
— Ведмедю, братику, живімо разом!
— Коли разом, то разом, — відповів ведмідь.
Минула коротка доба. Раз на зорях почув пес якийсь шелест і почав боятися. Пробудився ведмідь та й сказав:
— Заховаймося в корч, бо ще надійде лев і роздере нас обох!
Подумав пес, що лев має бути сильнішим. Залишив ведмедя й пішов до двору короля лева.
— Леве, леве, королю звірів, живімо разом!
— За слугу прийму тебе, — відповів лев.
Пес зостався з ним. Одного разу ввечері почав пес боятися й почав вити, гавкати.
Вибіг лев із палати й каже йому:
— Мовчи, бо ще надійде людина й застрелить нас обох!
Пес замовк, але здогадався, що людина має бути сильнішою, коли її лев боїться.
Пішов пес до людини й пристав на службу до неї. Від того часу й живе пес з людиною.
Неопалима купина
Було це дуже давно. Два королі — польський та угорський — об’єднали свої війська й підступили до стін славного міста Дорогобужа (тепер райцентр Смоленської області, Росія. — Прим. авт.). Захисникам града зайди передали листа. Пропонували без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї й здатися в полон. За це королі обіцяли всім зберегти життя. В іншому випадку, погрожували, що місто буде спалене й на ласку переможців сподіватися нічого.
Коли минув відведений час на роздуми, із Дорогобужа вийшов посланець. Зайди-воїни зустріли його й провели на узвишшя, де на золочених стільчиках сиділи королі.
— Я приніс відповідь на ваш лист, — сказав посланець і передав угорському та польському владарям бадилину із схожим на ясенове листям та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці.
— Як?! — здивувалися владарі. — Оце й усе?
Посланець поклонився:
— Мені старійшини доручили передати тільки це. А ще веліли сказати, якщо вам цього зілля замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно.
Зібрали королі своїх радників і наймудрі-ших мужів. Думали, думали — ніяк не зрозуміють, що саме захисники міста сказали їм цим зелом. Коли знайшовся один:
— Я знаю це зілля. Воно горить і не згоряє. Він узяв із багаття палаючу гілку й підніс її до квітучого куща. У ту ж мить увесь кущ спалахнув голубувато-зеленкуватим полум’ям. Та ще через мить полум’я згасло. І всі побачили, що кущ стоїть неушкоджений — такий же ро-жевоквітний, усміхнений.
І всі зрозуміли, що саме відповіли захисники Дорогобужа на ультиматум.
І мовив угорський король польському:
— Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїнів додому. І тобі раджу зробити те ж саме.
Давно це було...
Відтоді сотні разів вороги завойовували наш край, але кожного разу залишалися з облизнем. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево квітують кущі неопалимого зела, стверджуючи незнищенність української землі та її народу.
До речі...
Купина — це лісова трав’яниста рослина з білими квітами, подібна на конвалію.