Степан Васильович Руданський народився на Святий вечір - 6 січня 1834 р. в селі Хомутинці, що поблизу містечка Калинівка Вінницького повіту, в бідній багатодітній родині (четверо синів і донька) місцевого священика.
Батько, законопослушний імперський підданий, з погордою ставився до простого місцевого люду, народних звичаїв, української мови. Але діти, виростаючи в селянському оточенні, нічим не відрізнялись від місцевої дітвори.
Залишилось чимало спогадів сучасників С. Руданського, що засвідчують його простоту, "нецеремонливу" вдачу, надзвичайну працелюбність: любив сіяти, косити, молотити, займався теслярством, рибальством та іншою сільською працею. Батько, як переважна більшість священиків, готував синів до духовної кар'єри. Особливу надію він покладав на здібного, енергійного та допитливого Степана. Коли сину виповнилось 8 років, його віддали в науку до Шаргородської духовної школи. Крім навчальних предметів церковно-релігійного змісту, тут вивчали латинську, грецьку, староєврейську та церковно-слов'янську мови, до яких Степан був особливо охочий.
Згодом це пригодилось йому як майбутньому перекладачеві українською мовою "Іліади" Гомера (до речі, зробив це першим в Україні), "Енеїди" Вергілія та ряду інших творів світової класики. У 1849 році С. Руданський успішно закінчив Шаргородську духовну школу і поступив до Кам'янець-Подільської духовної семінарії. Це були роки яскравих політичних суспільних подій: розгром Кирило-Мефодіївського братства, ряд європейських революцій 1848 р., антикріпосницькі виступи, які хвилею прокотились по Україні, що не могло не вплинути на прогресивно налаштовану молодь, до якої належав С. Руданський.
Успішне закінчення семінарії відкривало перед юнаком шлях до найпрестижнішого закладу духовної освіти - до духовної академії. Батько Степана пишався успіхами сина і благословив його на вступ до Петербурзької духовної академії. Але в юнака були інші наміри, духовна кар'єра його не приваблювала. Він захоплювався медичними й природничими науками і мріяв про навчання у відомій тоді і дуже популярній серед молоді Петербурзькій медико-хірургічній академії. Хоча часу було обмаль, С. Руданський наполегливо готується до вступних екзаменів. На жаль, юнаку бракувало деяких необхідних документів, тому в заяві про бажання навчатись медицини юнак обіцяє: "Потрібні для вступу документи зобов'язуюсь надати в скорому часі". Вступні іспити Степан склав успішно, і хоча й були проблеми з документами, його зараховують (1855 р.) до омріяної медико-хірургічної академії.
Навчальний заклад усім захопив юнака, особливо викладацьким складом. Тут працювали всесвітньовідомі вчені: Микола Пирогов, І. Сєченов, С. Боткін.
Окрім навчання, Степан захоплювався і сам брав участь в літературно-мистецьких закладах, що проводились українським земляцтвом у Петербурзі. Тут у нього було чимало друзів. Юнак був охочим до музики, слова, знав багато фольклорних й авторських пісенних творів, мав чудовий голос і любив співати. На вечорах часто звучала поезія Т. Шевченка, ставились його драматичні твори, зокрема п'єса "Назар Стодоля". На діяльність українського земляцтва не могли не впливати відомі українці, що жили тоді в Петербурзі: історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, композитор П. Ніщинський. З останнім С. Руданський потоваришував. Їхня дружба продовжувалась і тоді, коли С. Руданський працював у Ялті, а П. Ніщинський - в Одесі.
Крім злиднів, С. Руданський важко переживав складні родинні стосунки. За непослух (вступ до медико-хірургічної, а не до духовної академії) батько розгнівався на сина. Вражали його постійні образи, прискіпливі звинувачування, вимагання в усьому коритись йому: "Если захочеш написать письмо, то пиши или почтительно, не по-малоросийскому, або лучше ничего не пиши", - застерігав батько в одному з листів. Невеличка стипендія, кілька карбованців, які зрідка присилав котрийсь із братів, благенький одяг не рятували від голоду і суворих петербурзьких кліматичних умов. Злиденне існування негативно відбивалось на здоров'ї С. Руданського, він часто хворів, довелось навіть брати академвідпустку, щоб поправити здоров'я і завершити навчання.
У 1861 р. С. Руданський успішно склав випускні екзамени і звернувся до керівництва академії з проханням, зважаючи на важкий стан здоров'я, надати йому роботу в південних, тепліших місцях.
Медичний департамент Міністерства внутрішніх справ Росії направляє С. Руданського до Ялти на посаду міського лікаря. Юнак радо сприйняв таке рішення. "Скінчилися муки,.. не лягли мої кості на чужині… Прощай, Петрополю! Прощай, моє горно пекельне!.. Немало сили попалилося в тобі, а гріх мені було б тебе забути… чи синє море загартує, чи, може, і знову іржею покриє, сточить, обезсилить? А Кримські гори чи новим здоровлям, чи горбом наділять?".
Особисте життя Руданського залишилось невлаштованим. Їдучи до Петербурга продовжувати своє навчання, він залишив на Україні першу свою любов — Марію Княгинецьку, якій і адресувалася широко відома й досі пісня "Повій, вітре, на Вкраїну". Про юнацькі захоплення поета в Петербурзі промайнула лише смутна згадка в щоденниковому записі 1861 року та у вірші "Іще вчора ізвечора". В Ялті, рятуючись від самотності, Руданський зійшовся з багатодітною вдовою Явдохою Широкою. Мабуть, єдиною відрадою для популярного лікаря і мало кому тоді відомого поета була поетична творчість. Та для неї не вистачало ні часу, ні снаги.
Степан Руданський працював міським лікарем у Ялті, а також лікарем в алупкінському маєтку графа Воронцова, лікарем у порту і навіть лікарем Ялтинського повіту. Утримання міського лікаря було дуже мізерним, і тому ще довго йому допомагали рідні. Займаючись приватною лікарською практикою, Руданський виявив себе винятково гуманною, чуйною людиною. З бідних пацієнтів він нічого не брав, а іноді ще й сам допомагав їм матеріально.
Водночас С. Руданський цікавився живописом (інтерес до живопису звів його зі славетним художником І. Айвазовським), археологією, етнографією, відновив розпочаті на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, багато перекладав.
Основні твори С. Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851 року до 1857» (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857-1858 і 1859» — складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», й вірша «Студент». Третій — «Співомовки козака Вінка Руданського, 1859—1860» — це пісні, приказки, легенди, історичні поеми.
Дрібні громадські клопоти, постійні сутички з ялтинськими спекулянтами й контрабандистами, губернською царською бюрократією і титулованими пройдисвітами понад десять років отруювали поетові життя. Ці сутички набули особливою гостроти, коли влітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери, і Руданський з обов'язку карантинного лікаря і постійного члена санітарної комісії міста взявся винищувати з профілактичною метою джерела інфекції. Під час цієї непосильної боротьби Руданський сам захворів на холеру. Загальне ослаблення організму викликало загострення давньої його недуги — туберкульозу. З травня 1873 р. серце тридцятидев'ятирічного С. Руданського зупинилось. Вдячні мешканці Ялти і навколишніх сіл поховали свого благодійника на пагорбі масандрівського цвинтаря, звівши за добровільні внески пам'ятник.
Сергій Єфремов описав перший пам'ятник на могилі Степана Руданського:
«Півкругла брила дикого, необтесаного каменя, аршинів на 2½ заввишки… Червонасто-сїрий кольор каменя … відтїняє невеличкий білий мармуровий хрестик на своєму вершечку… По каміню повився розгорнутий аркуш і на йому вирито:
На могилї не заплаче
Нїхто в чужинї,
Хиба хмаронька
Заплаче дощем по мені.
— —
Степан Руданський, український поет, помер року 1873. квітня 21-го, 39 літ…