Народився Станіслав Чернілевський 6 липня 1950 в с. Жвані на Вінниччині. "Я народився поміж двох річок — невеличкою річкою Жван з її мілинами та глибинами та могутнім і тихим Дністром з його вирами та потужною течією, — так поетично починає про себе розповідь сучасний український письменник Станіслав Чернілевський. — Може, через те я так люблю водночас і найтонші, найдрібніші порухи і великі, могутні рухи".
Дуже рано втратив батька, який був комбайнером. Багатодітна родина залишилася без годувальника. Середню освіту здобував у Тульчинському та Мурованокуриловецькому інтернатах.
Талант до поетичного слова виявився рано: він, бувши учнем четвертого класу, надрукував у районній газеті свій перший вірш про Тараса Шевченка. Пізніше Станіслав Чернілевський навчався навпереміну в трьох вищих навчальних закладах.
Спочатку вступив на філологічний факультет Київського університету імені Т.Шевченка, з якого на передостанньому курсі був відрахований за "український націоналізм". Після закінчення Вінницького педагогічного інститутунедовго працював учителем але не вважав цю боту справді "своєю".
Чернилевський працював монтувальником декорацій у Київському театрі російської драми імені Лесі Українки. Вступив на факультет кінорежисури Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого, де здобув фах кіносценариста. Працював на Київській кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка.
Зараз працює режисером і редактором на ТРК «Студія 1 + 1», зокрема відповідає за дубляжі українською мовою іноземних фільмів.
Як режисер Чернілевський стояв біля витоків першої автентично-української кіностудії «Галичина-фільму». Як режисер дубляжу, якісно переозвучив понад 7 тис. фільмів, а створений ним відділ — понад 20 тис., здійснивши цим мовний переворот на українському TV.
Учасник Революції Гідності, вночі з 18 на 19 лютого 2014 року на Майдані Незалежності був поранений в ході протистояння протестувальників.
Є лауреатом премії імені Василя Симоненка.
ЗАБУЛА ВНУЧКА В БАБИ ЧЕРЕВИЧКИ Забула внучка в баби черевички... Дитячим сміхом бризнувши в зело, За повелінням вікової звички Перекотилось літо за село. Махнуло рученя на бензовозі – І курява вляглась після коліс. А бабка все стояла на дорозі, Хустинкою торкаючись до сліз. І вийшли в небо зорі-жаровички, І тихо бабка посеред села Малесенькі дитячі черевички У спорожнілу хату занесла. Лягла собі. І світло не світила. Торкнулась черевичків перед сном — І осінь їй тихенько опустила Горіховий листок перед вікном. |
ТЕПЛОТА РОДИННОГО ІНТИМУ Теплота родинного інтиму. Ще на шибах досвіток не скрес. Встала мати. Мотузочком диму Хату прив’язала до небес. Весело і з ляком серед печі Полум’я гуляє по гіллю. Ковдрою закутуючи плечі, Мати не пита, чому не сплю. Вже однак зникає гіркотина, Не катує серце печія. Знову я — малесенька дитина, Мати знає більше, аніж я. Матері розказувать не треба, Як душа світліє перед днем В хаті, що прив’язана до неба Світанковим маминим вогнем. |