Костенко Ліна

ukr lit 7

Ліна Костенко народилася 19 березня 1930 року на березі Дніпра у містечку Ржищів, що на Київщині в учительській сім’ї. Батько — людина неординарного хисту — в сталінські часи зазнав лихоліть, був репресований. З шестирічного віку Ліна мешкала в Києві. Ще школяркою почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України.

 

 

 

kostenko 1

Потім навчалась у Київському педагогічному університеті. У 1952–1956 рр. навчалась у літературному інституті в м. Москва, який закінчила з відзнакою.

Вона прийшла в літературу і відразу заявила про себе на повний голос трьома першими збірками, які з’явилися одна за одною: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівка серця» (1961).

Уже в перших книгах Ліна Костенко постала перед читачами поетом безкомпромісним, чесним і самобутнім. Читачі й критика сприйняли її твори прихильно. Усі переконалися, що в українську поезію прийшов справжній майстер слова. Як і раніше, в епіцентрі художніх роздумів Ліни Костенко як найвища оцінка — Людина.

Найбільше гармонійної і душевної злагоди у тих віршах Ліни Василівни, де домінує мотив єднання людини з природою. За роман у віршах «Маруся Чурай» та збірку «Неповторність» поетеса отримала Державну премію України імені Т. Г. Шевченка.

За книжку «Інкрустації», видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, котрою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності.

У 90-х роках перестала брати участь у громадському житті, відмовилася від звання Героя України.

kostenko 2

У 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Л. Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 2000 році Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії ім. Олени Теліги.

Творчість поетеси:

-         збірка «Проміння землі» (1957р.);

-         збірка «Вітрила» (1958р.);

-         збірка «Мандрівка серця» (1961р.);

-         збірки «Зоряний інтеграл», «Княжа гора» , «Над вічними берегами вічної ріки» (1977р.);

-         роман «Маруся Чурай»  та збірка «Неповторність» (1980р.);

-         збірка «Сад нетанучих скульптур» (1987р.);

-         збірка «Вибране» (1989р.);

-         роман «Записка українського самашедшого» (2011р.).


*****

Давно,
іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом, —

кажу, давно, кажу, у Вишгороді
підсудна Анна стала пред судом.

Було тій Анні, може, десять рочків,
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.

І той сусід сказав тоді у тиші:
— Панове судді! Я її привів.
Вона робила... кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне — так і побіжать.

У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!

Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
— Життя — це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?

Сусід сказав, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.

Суддя спитав: — Вони на вас гарчать?
— Та, — каже, — ні. Але вони яскраві. —
Два рази хукнув писар на печать.
Сиділа тихо дівчинка на лаві.

Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.

******

КРИЛА

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір'я,
А з правди, чесноти і довір'я.

У кого - з вірності у коханні.
У кого - з вічного поривання.

У кого - з щирості до роботи.
У кого - з щедрості на турботи.

У кого - з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!

ЧАЙКА НА КРИЖИНІ

В цьому році зима

Не вдягала білої свити. 

Часом вже й приміряла, 

Та хтось її зразу крав. 

Пошукала, поплакала... 

Що ж робити? -

Бідувала в старій 

Із торішніх зів’ялих трав. 

Як коли лютувала, 

Стелила рядно ожеледиць. 

Сперечалася з морем, 

Несла сум’яття вітрів.

Все збиралась на силі.

Та не встигла огледіться,

Як проснулись дерева 

І на Одрі лід потемнів. 

Крига буйно ломилась 

У відкриті двері протоки. 

Лід кришився, б’ючись 

Об каміння берегове...

І нарешті по Одрі -

Темній, широкій -

На останній крижині 

Самотня чайка пливе.

- Ти куди ж розігналась?

Чи, бува, не до самого моря?

Чайки держаться гурту,

А ти відпливаєш одна.

А крижина тонка,

А крижина майже прозора...

Ну, а що, як її розмиє вода весняна?

Ну, а що, коли їй

Та удержать тебе несила? 

Затріщить і відломиться...

Піде вода кругами...

- Дивна людино!

Я ж маю крила.

Нащо крилатим ґрунт під ногами?

 

 

 ******

 

Дощ полив, і день такий полив'яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив'яний,
блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька.
Мокрі ниви, і порожній шлях...
Ген корів розсипана квасолька
доганяє хмари у полях.


 

Вірш "Крила" у викрнанні Богдана Ступки

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі