Пісенна творчість Андрія Малишка

ukr lit 7Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в Обухові Київської області в багатодітній сім’ї сільського шевця. Із дитинства майбутній поет виніс незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого «в колисці із лози, щоб вічним окаянним боржником його нести, страждати і любити...».

 

Жилося родині Самійла Малишка важко: землі було дві десятини, а сім’я чималенька – одинадцять дітей, тож доводилося господареві і шевцювати, і на заробітки в Таврію ходити. Малий Андрій пособляв, чим міг – то ходив до заможних односельців по господарству помагати, то грав на весіллях на гармонії, бо мав талант до музики.

Із особливою ніжністю згадував письменник свою матір, Івгу Остапівну, по-вуличному Базилиху: «Як живу, бачу я свою матір Івгу-Базилиху — сині, задумливі і повні живого народного розуму очі. Вечорами, сидячи біля куделі, вона співала тихенько і протяжно, і ці пісні врізались мені в пам’ять на все життя».

Мати поета була родом з бідної селянської сім’ї, де шматок хліба заробляли і дорослі, й діти. У ніяких школах вона не вчилась, зате природа наділила її гострим розумом, чудовою пам’яттю і добротою. Любила Івга Остапівна і гарно вдягнутися: мала декілька вишитих сорочок, намисто і навіть срібний хрестик, який цінувала як найбільший скарб. Пізніше часто бувала в письменницькому товаристві, серед друзів сина, але своїм розумом не поступалася ні перед ким. Мати для Михайлика була ідеалом людини. Вона була й джерелом його творчого натхнення.

Із спогадів друзів дитинства, родичів постає хлопчик невисокого росту, міцної будови, з темно-русим волоссям, з правильним овалом обличчя, високим чолом і «монгольськими очима». Читати навчився рано від старших братів Василя і Петра (Андрій був третім сином у сім’ї). Коли виповнилося йому вісім років, разом з іншими однолітками пішов у перший клас. З домашнього полотна мама зшила синові торбинку, в якій носив книжки. А в другому класі на цій торбинці друкованими літерами написав своє ім’я і прізвище. По імені й прізвищу звали його лише вчителі, а для всіх інших він був Дуся, Дусик Базелик.

На уроках любив пустувати, але коли вчитель щось раптом запитував, то відповідав правильно. Траплялося й таке, що інколи не знав відповіді на запитання. Для хлопця це був великий сором. Він страшенно переживав, навіть відмовлявся від обіду і тримався відлюдкувато аж до наступного дня. У кінці навчального року діти здавали свої книжки. Андрійкові підручники, як згадує сестра Галя, завжди були чистенькі й охайні, і кожен учень хотів їх потім одержати. Дитинство поета нічим не відрізнялося від життя інших сільських хлопчиків. Зимою до школи, а влітку — торбинка з цибулинкою, окраєць хліба, попереду корова з телям — і на пасовище.

Любов до книги передав Андрієві дядько Микита, якого прозивали «чорнокнижником» і який довгенько засиджувався над Шевченковим «Кобзарем». Тільки-но Малишко навчився писати, як відразу почав піддавати «обробці» мамині пісні. Дуже йому не хотілося, щоб у них був сумний кінець. «Чорний ворон опівночі виклював козацькі очі»,— за- кінчила співати ненька. Хлопчик переробив пісню на свій лад: «Чорний ворон опівночі не клює козацькі очі». Навіть батько здивувався: «Ти послухай, стара, що він ото вигадує. Ну й чудна, їй-богу, дитина!» Так починалося Малишкове віршування...


             Пісня про рушник

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,
Ти водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала.
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.
Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,
І зелені луги, й солов'їні гаї,
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші твої.
І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,
І засмучені очі хороші, блакитні твої.
Я візьму той рушник, простелю, наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

 

Чому, сказати, й сам не знаю...

Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.

На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.

Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.

Дощами мита-перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.

1970

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі