Шевченко Тарас. "Кобзар"

ukr lit 7

Тарас Шевченко народився 9 березня 1814 року в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер Черкаська область) у родині кріпаків Григорія і Катерини Шевченків. Пророчими стали батькові слова: «Синові моєму Тарасові зі спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою, з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього спадщина по мені... нічого не значитиме...».

 

 

 

Матеріали для ознайомлення, що розміщені на сайті 

Тарас Шевченко. Дитячі роки

Тарас Шевченко - художник

Тарас Шевченко "Кобзар"

Тарас Шевченко. Поезія трьох літ 

Тарас Шевченко. Заслання та останні роки життя

Чигирине, Чигирине. 

Три пам`ятники Тарасу

Фотографії Шевченка

Тарас Шевченко та Тернопільщина


Shevchenko 051838 р.— Т. Шевченко був викуплений з кріпацтва спільними зусиллями згаданих митців; став вільним слухачем Академії мистецтв. Юнак поглинав книги з мистецтва, всесвітньої історії, слухав лекції з анатомії, фізіології, зоології, часто бував у театрах і музеях.

Shevchenko 04

Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р.  Кілька своїх поезій Шевченко в 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840 р. з’являється перша збірка Шевченка — “Кобзар” у Санкт-Петербурзі.

“Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка — Нащо мені чорні брови”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала. Враження, яке справив “Кобзар”, підсилилося, коли наступного року вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839-1841 рр.). 

grebinka 04Вихід із друку “Кобзаря”, а наступного року — поеми “Гайдамаки” та альманаху “Ластівка” (з Шевченковими “Думкою — Вітре буйний, вітре буйний...”, “На вічну пам'ять Котляревському”, “Думкою — Тече вода в синє море”, першим розділом поеми “Гайдамаки”) спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання про право на існування української (“малоросійської”) мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до “Гайдамаків”, датованому 7 квітня 1841 р. й написаному пізніше за решту тексту. 

Shevchenko 1844

1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію “Никита Гайдай” (зберігся уривок), згодом перероблену в драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песн караульного у тюрьмы”). Кінцем лютого 1843 р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). Зображені в ній події належать до другої половини XVII ст., коли в козацькому середовищі загострювалися стосунки між голотою і старшиною. 

Друге видання. 1844 року під назвою «Чигиринський Кобзар» вийшов передрук першого видання «Кобзаря» з додатком поеми "Гайдамаки".

Shevchenko 1860

Третє видання. «Кобзар» 1860 року надруковано коштами Платона Симиренка з яким Шевченко познайомився під час своєї останньої подорожі  Україною 1859 року. Платон Симиренко — відомий в Україні меценат виділив для видання «Кобзаря» 1100 рублів. Це видання було значно повніше попередніх: сюди увійшло 17 творів і портрет Шевченка. Проте поеми"Сон", "Єретик", "Кавказ", вірш "Заповіт" і подібні до них твори не могли увійти в нього через цензуру (з них тільки цикл “Давидові псалми” повністю опубліковано вперше).

Ряд віршів, що не увійшли через цензурні умови до «Кобзаря», друзі поета опублікували в 1859 в Лейпцигу у збірнику «Новые стихотворения Пушкина и Шавченки», де вперше надруковано шість нелегальних творів Шевченка, зокрема “Кавказ” і “Заповіт”. 

Того ж 1860 року вийшов «Кобзарь» у перекладі російських поетів (переклад російською мовою за редакцією М. Гербеля). Це останнє видання «Кобзаря» за життя автора.

Shevchenko 1867

Четверте видання «Кобзаря» з'явилося в 1861 році. Збірка Шевченкових віршів, друкована під заголовком «Кобзар», опублікована на сторінках щомісячного журналу "Основа" Василя Білозерського,  книги I—XII. Текст надрукований кулішівкою і має наголоси на словах із кількома складами. Книга I з'явилася за життя Шевченка, а у книзі II був опублікований некролог поета.

Shevchenko 1878

У 1867 році вийшов у світ «Кобзар», виданий на кошти російського видавця Д.Ю.Кожанчикова. Це було на той час найбільш повне видання «Кобзаря», укладене М.Костомаровим. 

Цікава інфомація, що 6 червня 1867 р. І. Т. Лисенков подав до Петербурзького окружного суду позов, звинувативши Д. Ю. Кожанчикова у незаконному виданні творів Шевченка. Процес, який тривав десять років, закінчився на користь Д. Кожанчикова.

Shevchenko 1889

Shevchenko 1908

Ще більш розширеним (вміщувало більшість позацензурних творів поета) було празьке видання «Кобзаря» 1876. Це видання здійснив за дорученням київської «Громади» Олександр Русов. 

Михайло Драгоманов у 1878 році у Женеві видав кишеньковий варіант «Кобзаря», розмір книжки 9 на 5 см.

У 1889 році "Кобзар" уперше був виданий у Києві.

Порівняно повне видання «Кобзаря» в Російській імперії вперше здійснено лише 1907 р., потім 1908 та 1910 рр.

 

 

                             

 

        МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО

Мені тринадцятий минало
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в бога. .......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур'яні
Молюся богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло! 

Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє —
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала
Та й почула, що я плачу,
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала ..... 

Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... Лани, гаї, сади!
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи, на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і бога не прокляв!.. 

 

                                                                ЗАПОВІТ

zapovit

Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий. 

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отоді я
І лани і гори —

Все покину і полину
До самого бога
Молитися... А до того —
Я не знаю бога. 

Поховайте та вставайте.
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сім'ї великій,
В сім'ї вольній, новій
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.

topolia

 

                                      

 

                         ТОПОЛЯ

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Стан високий, лист широкий
Марне зеленіє.
Кругом поле, як те море
Широке, синіє.
Чумак іде, подивиться
Та й голову схилить,
Чабан вранці з сопілкою
Сяде на могилі,
Подивиться — серце ниє:
Кругом ні билини.
Одна, одна, як сирота
На чужині, гине!

Хто ж викохав тонку, гнучку
В степу погибати?
Постривайте — все розкажу.
Слухайте ж, дівчата!

Полюбила чорнобрива
Козака дівчина.
Полюбила — не спинила:
Пішов — та й загинув...
Якби знала, що покине — 
Було б не любила;
Якби знала, що загине — 
Було б не пустила;
Якби знала — не ходила б
Пізно за водою,
Не стояла б до півночі
З милим під вербою.
Якби знала!..
І то лихо — 
Попереду знати,
Що нам в світі зострінеться...
Не знайте, дівчата!
Не питайте свою долю!..
Само серце знає,
Кого любить. Нехай в’яне,
Поки закопають,
Бо не довго, чорнобриві!
Карі оченята,
Біле личко червоніє — 
Не довго, дівчата!
До полудня, та й зав’яне,
Брови полиняють.
Кохайтеся ж, любітеся,
Як серденько знає.

Защебече соловейко
В лузі на калині,
Заспіває козаченько,
Ходя по долині.
Виспівує, поки вийде
Чорнобрива з хати,
А він її запитає,
Чи не била мати.
Стануть собі, обіймуться — 

Співа соловейко;
Послухають, розійдуться,
Обоє раденькі...
Ніхто того не побачить,
Ніхто не спитає:
«Де ти була, що робила?»
Сама собі знає...
Любилася, кохалася,
А серденько мліло — 
Чуло серце недоленьку,
Сказати не вміло.
Не сказало — осталася,
День і ніч воркує,
Як голубка без голуба,
А ніхто не чує... 
Не щебече соловейко
В лузі над водою,
Не співає чорнобрива,
Стоя під вербою,
Не співає — сиротою
Білим світом нудить:
Без милого батько, мати — 
Як чужії люди,
Без милого сонце світить — 
Як ворог сміється,
Без милого скрізь могила...
А серденько б’ється.

Минув і рік, минув другий — 
Козака немає;
Сохне вона, як квіточка;
Мати не питає:
«Чого в’янеш, моя доню?»
Стара не спитала,
За сивого, багатого
Тихенько єднала.
«Іди, доню, — каже мати, — 
Не вік дівувати!
Він багатий, одинокий — 
Будеш панувати».
«Не хочу я панувати,
Не піду я, мамо!
Рушниками, що придбала,
Спусти мене в яму.
Нехай попи заспівають,
А дружки заплачуть,
Легше, мамо, в труні лежать,
Ніж його побачить».

«Бабусенько, голубонько,
Серце моє, ненько, 
Скажи мені щиру правду,
Де милий-серденько?
Не слухала стара мати,
Робила, що знала — 
Дивилася чорнобрива,
Сохла і мовчала,

Пішла вночі до ворожки,

Щоб поворожити,
Чи довго їй одинокій
На сім світі жити?..
Чи жив-здоров, чи він любить?
Чи забув-покинув?
Скажи ж мені, де мій милий?
Край світа полину!
Бабусенько, голубонько!
Скажи, бо [ти] знаєш...
Мене мати хоче дати
За старого заміж.
Любить його, моя сиза,
Серце не навчити!
Пішла б же я утопилась — 
Жаль душу згубити...
Коли не жив чорнобривий,
Зроби, моя пташко!
Щоб додому не вернулась...
Тяжко мені, тяжко!
Там старий жде з старостами...
Скажи ж мою долю».
«Добре, доню! Спочинь трошки.
Чини ж мою волю.
Сама колись дівувала — 
Теє лихо знаю;
Минулося — навчилася:
Людям помагаю.
Твою долю, моя доню!
Позаторік знала,
Позаторік і зіллячка
Для того придбала».
Пішла стара, мов каламар
Достала з полиці.
«Ось на тобі сього дива.
Піди до криниці,
Поки півні не співали,
Умийся водою,
Випий трошки сього зілля — 
Все лихо загоїть.
Вип’єш — біжи якомога;
Що б там не кричало,
Не оглянься, поки станеш
Аж там, де прощалась.
Одпочинеш; а як стане
Місяць серед неба, 
Випий ще раз; не приїде — 
Втретє випить треба.
За перший раз, як за той рік,
Будеш ти такою;
А за другий — серед степу
Тупне кінь ногою, — 
Коли живий козаченько,
То зараз прибуде...
А за третій, моя доню!
Не питай, що буде...
Та ще, чуєш, не хрестися — 
Бо все піде в воду...
Тепер же йди, подивися
На торішню вроду».
Взяла зілля, поклонилась:
«Спасибі, бабусю!»
Вийшла з хати — чи йти, чи ні?..
«Ні! Вже не вернуся!»
Прийшла... Вмилась, напилася,
Тихо усміхнулась,
Вдруге, втретє напилася
І не оглянулась.
Полетіла, мов на крилах,
Серед степу пала,
Пала, стала, заплакала
І... і заспівала:
«Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю — 
Рости, рости, тополенько!
Все вгору та вгору,
Рости гнучка та висока,
До самої хмари,
Спитай Бога, чи діжду я,
Чи не діжду пари?
Рости, рости, подивися
За синєє море:
По тім боці — моя доля,
По сім боці — горе.
Там десь милий чорнобривий
Співає, гуляє,
А я плачу, літа трачу,
Його виглядаю. 
Скажи йому, моє серце!
Що сміються люди,
Скажи йому, що загину,
Коли не прибуде!
Сама хоче мене мати
В землю заховати...
А хто ж її головоньку
Буде доглядати?
Хто догляне, розпитає,
На старість поможе?
Мамо моя!.. Доле моя!..
Боже милий, Боже!..
Подивися, тополенько!
Як нема — заплачеш,
До схід сонця, ранісінько,
Щоб ніхто не бачив...
Рости ж, серце-тополенько,
Все вгору та вгору;
Плавай, плавай, лебедонько!
По синьому морю».

Отак тая чорнобрива
Плакала, співала...
І на диво серед поля
Тополею стала.

По діброві вітер виє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.

 

 

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі