Теліга Олена

ukr lit 7

Народилась 8 (21) липня 1906 року в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській - напівукраїнській родині Шовгенів. Батько Іван Опанасович Шовгенів — відомий учений (викладав у Московському інженерному училищі), інженер-гідротехнік, мати — донька православного священика. Коли дівчинці було п’ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. 3 1918 року родина мешкала в Києві. 

 

У Києві Олена вчилася в Жіночій гімназії Олександри Дучинської; вивчала українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчала й такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистописання, малювання та креслення. Проте на основі віднайдених оцінок юної Олени тих років, можна сказати, що вчилася посередньо. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапила до саме такої.teliga 4

Перед революцією Олена ще перебувала у полоні юнацьких мрій. ЇЇ змалечку вабить природа, сади та парки, мальовничі сквери міста. Можливо, саме це зачарування й пробудило в ній поетичну уяву. Свої перші вірші, написані ще російською мовою, Олена показувала небагатьом. У її сім’ї вже був поет – її брат, тому до творчості дівчини ставились несерйозно.

У Києві Шовгенівих застала Українська революція, тоді вперше у двадцятому сторіччі постала Українська держава. Шовгеніви одразу ж приєднуються до активного українства. Зокрема, Іван Шовгенів стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Сергій — вояком армії УНР. 14 листопада 1920 її батько, професор Київського політехнічного інституту та директор Департаменту водних, шосейних і грунтових доріг Міністерства шляхів уряду УНР, разом з урядом був евакуйований на територію Польщі до міста Тарнів.

teliga 0У 1920 році батько і брат Олени опинилися в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині. Саме в Чехії Олена спочатку отримує “матуру” − атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Там Олена зблизилася з поетами та письменниками так званої Празької школи: Євгеном Маланюком, Олегом Ольжичем, Наталкою Лівицькою-Холодною, Галею Мазуренко.

В Чехії майбутня поетеса усвідомила на всі 100% процентів, що є українкою і що цим пишається. Як Олена розповідала потім, сталося це в один момент: “Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачій язик”, “мордописня”... Всі з того реготали... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: “Ви хами! Та собача мова - моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері!”. 

teliga 2

Після цього випадку почався "україномовний період" у житті поетеси. Рідною мовою для Олени була російська, але українську вона вивчала з особливою завзятістю. Одним з її вчителів став бандурист Михайло Теліга – кубанський козак, бандурист, старшина армії УНР. Вони познайомилися взимку 1924-го на концерті в Студентському домі в Празі. Михайло грав на бандурі. "Любов свобідна, Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого, – писала Михайлові 30 квітня 1925 року. – Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть усюди, знайомтеся, "фліртуйте". І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не "каторга єгипетська", не обов'язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір'я. А я Вам вірю безмежно!"   1 серпня 1926 року Олена Шовгенів виходить заміж за Михайла Телігу.

teliga 1Уже в 1927 році про Олену починають говорити як про поетесу, хоча публікацій її перших віршів не знайдено. Без дозволу автора, друзі надсилають листа і твори Теліги редакторові «Літературно-наукового вісника» Д.Донцову, який першим вже тоді розгледів справжній поетичний талант у ще недосконалих творах молодої поетеси.  Саме в Чехії відбулося її становлення як поетеси, публіциста-літературознавця.

teliga 3

Невдовзі подружжя переїжджає до Варшави. Тоді ж настали злидні й нестатки. Чоловік, який отримав диплом інженера, влаштувався на роботу в селі землеміром. Його платні вистачало лише, щоб винайняти окрему кімнату. Олена також працювала. "Цей рік був для мене страшний, – ділилася в листі до Наталі Лівицької-Холодної 24 липня 1932 року. – Я їла, переважно, раз на день. Працю­вала в склепі (магазині. – "Країна") як моделька, часом по декілька годин стояла перед кравчинями і кравцями в одній комбінації". Лише згодом їй вдалося влаштуватись вчителькою початкових класів.

teliga 5У ці роки вона активно друкує у «Віснику» й інших журналах не тільки свої вірші, а й прозу та публіцистику. Так у 1933 році з’являється фрагмент оповідання «Або-або», в основу якого були покладені власні враження від пережитого в Києві за часів радянської влади. Олена відгукається на появу творів інших письменників, намагається по-своєму інтерпретувати актуальні, на її думку, теми й образи.

У 1936 році якийсь час проживала в Заліщиках, коли у серпні відпочивала тут з чоловіком. Тоді ж вони з М. Телігою зустрічались з Д. Донцовим.

Протягом 1939—1941 перебувала в Кракові. Тут, у грудні 1939, Олена познайомилася з Олегом Ольжичем (Кандибою): тоді ж вступила в Організацію Українських Націоналістів (ОУН), де активно працювала в Культурній референтурі Проводу ОУН, якою керував Олег Ольжич.

Тісно співпрацювала із краківською «Просвітою», в лютому 1940 очолила молодіжне Мистецьке товариство «Зарево». teliga 7

Після початку радянсько-німецької війни в липні 1941 в складі похідних груп ОУН разом із чоловіком, Уласом Самчуком і кількома друзями нелегально перейшла кордон і переїхала до Львова, у вересні прибула до Рівного, а 22 жовтня 1941 року автомобілем через Святошин та Брест-Литовське шосе доїхала до окупованого німецькою армією Києва.

Та напівзруйнована столиця зустріла свою дочку зовсім нерадісно: «Проїздила знайомим Святошином, але… не було знайомих облич; усі обличчя – сумні й замкнуті, замість радісної батьківщини – почорнілі й похилені Караваївські дачі, як символ загальної опущености. Обшарпана Політехніка, неплеканий парк, де проходили дитячі забави. Усе не так… Усе нове…»

У 1941 році в Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією “Українського слова” Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці.

Жила в той час поетеса «в якомусь провулку, в старому двоповерховому будинку, її помешкання було на першому поверсі. Вікна з усіх кімнат виходили на подвір’я. Господинею була похилого віку бабуся… На двох стінах – суцільні картини, портрети й ікони. Дуже багато словників – українських, російських, чеських…» Але не дивлячись на такі умови, щоранку поетеса з’являлась акуратно вдягнена й з радісною посмішкою на устах.

Щоб ширше реалізувати свої завдання, Олена Теліга починає редагувати літературний тижневик «Литаври». Газета торкалась різноманітних питань і мала яскраве антиімперське забарвлення. Працювати поетесі було важко, адже старших ветеранів пера залишилось обмаль, молодь мала вже радянське виховання, а статті, в яких автори славили фюрера та його «новий порядок», Олена Теліга відмовлялась друкувати навіть попри те, що це дуже часто ставало приводом для доносів у гестапо.

Після арешту редакції “Українського слова” О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. Врешті «Литаври» заборонили, почалися арешти. І хоч попереджали друзі поетесу, що гестапо готує засідку в приміщенні Спілки, у приватній розмові з М.Михалевичем О.Теліга підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…». 7 лютого 1942 р. почалися арешти.

teliga 6Поетеса сама зробила свій вибір, а разом із нею його зробив і її чоловік Михайло. Під час арешту 9 лютого він назвався письменником, щоб бути разом з нею. В київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис – “Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга”.

За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками.

 


           СУЧАСНИКАМ

«Не треба слів! Хай буде тільки діло!
Його роби — спокійний і суворий,
Не плутай душу у горіння тіла,
Сховай свій біль. Зломи раптовий порив».

Але для мене — у святім союзі:
Душа і тіло, щастя з гострим болем.
Мій біль бринить, зате коли сміюся,
То сміх мій рветься джерелом на волю!

Не лічу слів. Даю без міри ніжність.
А може в цьому й є моя сміливість:
Палити серце в хуртовині сніжній,
Купати душу у холодній зливі.

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Та там, де треба,— я тверда й сувора.
О, краю мій, моїх ясних привітів
Не діставав від мене жодний ворог.
                 РАДІСТЬ

Ой, не знаю, що то за причина —
Переходжу обережно вулицю,
І весь час до мене радість тулиться,
Як безжурний вітрогон-xлопчина.

До міського руху ми не звикли,
А хлопчина рветься, як метелиця,
Ніби поле перед нами стелиться,
Ніби зникли авта й мотоцикли.

І сама я на ногах не встою,
Пролітаю між людьми похмурими,
Козачка вдаряю попід мурами —
Бо хлопчина не дає спокою!

 

             ПЛОМІННИЙ ДЕНЬ

День прозорий мерехтить, мов пломінь, 
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить, 
Рватись вгору чи летіть в безодню.

Хоч людей довкола так багато.
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп 
Найгостріше слово — Україна.

І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня 
Неможливо в дійсність перелляти,
На землі байдужо-непривітній.

Хочу крикнуть в далечінь безкраю 
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає 
І рушає на шляхи великі.

Хай мій клич зірветься у високість 
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І    зриває рідних і охочих!

Все чекаю на гарячий подих, —
Геній людський чи лише випадок, — 
Щоб застиглі і покірні води 
Забурлили водоспадом.

І    коли закрутить непогода 
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води 
Від пориву до самого чину!

Коментарі можуть залишати лише зареєстровані користувачі