Прикладкою називається означення, виражене іменником, яке одночасно визначає, характеризує предмет і дає йому другу назву. Крім іменника, прикладка також може відноситися до займенника або будь-якої іншої частини мови, ужитої в ролі іменника.
Прикладка зазвичай узгоджується з означуваним словом у роді, числі й відмінку (Проживав у нас довго собака Пірат (О. Довженко)). Лише прикладки, які є власними назвами гір, озер, станцій, планет, не узгоджуються з означуваним словом у непрямих відмінках (Альпіністи підкорили вершину гори Еверест).
Прикладки бувають непоширені, тобто виражені одним словом, і поширені — виражені кількома словами (Я передплачую газету «Голос України»). Якщо прикладка і означуване слово — загальні іменники, не пояснювані іншими словами, то вони пишуться через дефіс (Десь-не-десь лежали на землі дуби-великани… (О. Кобилянська)).
Дуже важливо правильно розрізняти, яке слово в прикладкових сполуках виступає головним, а яке — залежним:
1) Якщо в реченні особа названа власним ім’ям і загальною назвою, то прикладкою виступає загальна назва (Гетьман Хмельницький завзято вів козаків у наступ).
2) Якщо особу названо двома загальними назвами, то прикладкою є друга з них, яка пояснює, уточнює першу, і пишуться ці слова через дефіс (До кімнати зайшла дівчина-санітарка).
3) У поєднанні власної та загальної назв географічних об’єктів прикладкою виступає власна назва (Місто Київ — столиця України). Загальна назва географічного об’єкта може виступати прикладкою до власної, якщо в реченні стоїть після неї (Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та (П. Тичина)) або якщо дає їй образну характеристику (Красень Дніпро несе свої води в Чорне море).
4) Прикладками є назви, що конкретизують загальну назву предмета, дають йому образну характеристику (жук-короїд, заєць-русак, вовчик-братик, хлопець-богатир). Якщо такі прикладки стоять у реченні після означуваного слова, вони пишуться із ним через дефіс (Вся долина зеленава в квітах-зорях, в майських травах (П. Усенко)).