Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року у районному містечку Кіцмань Чернівецької області в родині письменника й історика буковинського краю Михайла Івасюка та вчительки Софії Карякіної.

Коли Володі виповнилося чотири роки, йому подарували мандоліну, а він попросив ще й скрипку. Займатися музикою в Кіцмані не було можливості, аж поки Михайло Григорович не зібрав 110 підписів батьків кіцманських дітей із проханням відкрити у містечку дитячу музичну школу. Одним з перших її учнів став Володя Івасюк.

У 1964 році хлопець створив у школі ансамбль «Буковинка». Тоді ж з’явилися його перші пісні і прийшли перші перемоги на самодіяльних конкурсах. Джерелом натхнення для Володимира Івасюка завжди була народна музична творчість. За спогадами батька, Володимир якось сказав про народну музику: «Кожна пісня – це перлина. Я не розумію, як можна вважати себе музикантом або просто культурною людиною і не знати українського фольклору. Мрію стати композитором, тому визбирую все прекрасне, створене народом, щоб мати в душі якусь основу для своїх творів. Без народного ґрунту я – ніщо. Для мене український фольклор – підручник, написаний геніальним автором».

У 1966 році родина переїжджає до Чернівців. Через рік Володимир вступає до Чернівецького медичного інституту; бере участь у студентській художній самодіяльності – грає у ВІА «Карпати», в оркестрі народних інструментів «Трембіта», створює камерний оркестр, пише пісні. У жовтні 1970 року телебачення вперше показало «Червону руту» та «Водограй».

За підсумками 1971 року, «Червона рута» була визнана найкращою піснею в СРСР. Цю пісню називають символом української естради. Та навіть більше – вона стала національним символом, як калина і тополя, як Дніпро і Карпати, і, безперечно, символом душі її автора. Вірші «Червоної Рути» Володимир Івасюк написав, узявши за основу старовинну грецьку легенду про міфічну квітку та поєднавши її з гуцульським повір’ям про те, що рута раз на двадцять років зацвітає червоним цвітом і приносить щастя тому, хто її знайде. «Червона рута» Володимира Івасюка символізує Україну, її мову, пісню, одвічне прагнення до волі. Чари цієї небаченої в природі квітки торкнулися мільйонів сердець слухачів і залишилися там навіки.

На заключному концерті першого телефестивалю «Пісня-71» разом з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком «Червону руту» співав і Володимир Івасюк. Та все ж професійним співаком він не став. У 1972 році Івасюк переводиться до Львівського медичного інституту і згодом вступає на композиторський факультет консерваторії ім. М. В. Лисенка. За роки навчання в консерваторії він написав понад 70 пісень, музику до кількох спектаклів («Прапороносці» за однойменним романом О. Гончара, «Мезозойська історія»), багато інструментальної музики. Пісні Івасюка тріумфували на багатьох конкурсах у СРСР та за кордоном, були популярними від Камчатки до Чорного моря, їх брали до репертуару провідні співаки Радянського Союзу.

У квітні 1979 року Івасюк був членом журі першого республіканського конкурсу артистів естради, а 24 квітня він за телефонним викликом пішов з дому і більше не повернувся. Його тіло знайшли лише 18 травня в Брюховецькому лісі, проте загадка його смерті довший час була під забороною. 22 травня 1979 року похорон Володимира Івасюка на Личаківському цвинтарі у Львові вилився у масову акцію протесту проти влади.

З того часу на творчість композитора було накладено заборону. Лише через 10 років ім’я Володимира Івасюка знову зазвучало. У 1989 р. «Червона рута» стала назвою пісенного фестивалю, у 1994 р. він посмертно став лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, в 1999 р. відкрили його меморіальний музей в Чернівцях.

Український композитор Володимир Івасюк не вчиняв самогубства, його насправді вбив КДБ... Про це стало відомо після поновлення у 2014 році Генеральною прокуратурою України розслідування обставин справи.