Любов Пономаренко народилась 25 травня 1955. Тато письменниці Петро Йосипович Кириченко викладав математику, а мама, Мотря Пилипівна, — біологію та хімію. Любов Пономаренко захопилася літературною творчістю ще в шкільні роки, починала із віршів. З дванадцяти років друкувалася в районній газеті, в шістнадцять стала учасницею республіканської наради обдарованих школярів у Києві.

Перші публікації поезій з’явилися в журналі «Дніпро» та газеті «Літературна Україна». Здобувши диплом гоголівського вузу (1978), Любов Пономаренко працювала вчителькою російської мови і літератури Горобівської та Іванківської шкіл (1979–1984), що на Срібнянщині, а також в районних газетах Чернігівської та Київської областей.

Внаслідок крутих поворотів долі талановита філологиня впродовж кількох років змушена була відкладати заняття художньою творчістю на потім. Як зізнається письменниця, для неї література була і є розкішшю тільки вихідних та відпусток, бо решта часу йшла на боротьбу за виживання. Письменство стало для неї порятунком, вічним Містом, до якого поривається впродовж усього життя.

Щасливим випадком потрапила уже через чимало літ на Ірпінський семінар молодих літераторів. За порадою Володимира Дрозда взялася за малу прозу. Першу ж добірку новел та оповідань відзначив журнал «Дніпро». У 1984 році побачила світ і перша збірка малої прози «Тільки світу». Невдовзі публікації Люби з’явилися в інших вітчизняних часописах.

Любов Пономаренко працювала в руслі як класичної української новели, оповідання, експериментувала із широкими можливостями малих прозових жанрів (символічною образністю, експресивною, сугестивною, психологічною манерою письма, синтезом мистецтв тощо).

Її вважають майстром лаконічного слова, місткого образу, художньої деталі. Перша книга прози Любові Пономаренко – збірка «Тільки світу» (1984) вийшла з передмовою В. Дрозда – «Голосом рідного краю» у головному видавництві Спілки письменників України. До неї увійшло зо два десятки оповідань і новел («Нічия», «Свердлик», «Деревце на таловині», «Обніжок», «Невістка», «Вхідчини», «Дуболугівські музиканти» та ін.) і дві повісті «Тільки світу» й «На срібному човні».

На сторінках літературної та молодіжної преси з’явилися загалом схвальні рецензії на збірку «Тільки світу». Критики відзначали музичність, народність слова Любові Пономаренко. Але поетичність її письма на відміну від деяких спекуляцій на милозвучності української мови – внутрішня. Прозописьмо Л. Пономаренко – «принципово реалістичне, вкорінене в життя сільське», яке авторка бездоганно знала, бо жила цим життям.

Свою нову збірку оповідань, новел і повістей «Дерево облич» (1999) Любов Пономаренко писала впродовж п’ятнадцяти років. За її словами, чи й не кожен твір у ній – переплаканий, і пережитий. Драматичні долі героїв – то різні періоди життєвих шляхів як самої письменниці, так і близьких їй людей – друзів, сусідів, знайомих. До збірки увійшли новели та оповідання «Гер переможений», «Вони приїдуть завтра», «І листя замітає сліди», «Дерево облич», «Обпечені», «Земляне серце», «Кохання за долар» та інші, а також повісті «Неба дістати», «З роси намисто» й «Ошалілі болотні вітри».

Однією з кращих у книзі є невелика за обсягом, але надзвичайно потужна в духовному плані новела «Гер переможений». Новелою «Обпечені», як і попереднім твором, письменниця прагне закріпити в свідомості читача біблійні істини: любов покриває багато гріхів, бо ніколи вона не перестає жити в серцях людей.

Збірка Пономаренко «Дерево облич» викликала досить гучний резонанс і в Україні, і за її межами. Думка була одностайною: відома письменниця Любов Пономаренко дала читачам незаперечно новаторські твори, вершинні не лише у її художньому доробку, а й в українській сучасній прозі загалом. За цю книжку письменниця отримала літературну премію імені Олеся Гончара.

Завантажити текст твору